Розділ «Частина друга Київська Русь»

«Повість минулих літ» найповніше збереглася в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах. Згідно з М. Д. Присьолковим, на півдні Русі на початку XIV ст. було створено звід, який об’єднав київське і галицько-волинське літописання. До нього ввійшли Київський звід 1198 (1200) р., складений ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм, галицько-волинський звід початку XIII ст., літопис Данила Галицького, складений у 1256—1257 рр. при кафедрі холмського єпископа[453]. Найповніше цей звід відбився в Іпатіївському літописі[454].

Північно-східне літописання найкраще реконструюється за матеріалами Лаврентіївського і Радзивіллівського зводів, до складу яких увійшов також «Літописець Переяслава Руського»[455].

Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі утримуються в новгородських літописах, насамперед у Новгородському Першому[456].

Дослідники постійно звертаються до пізніх зводів, у тому числі Никонівського літопису XVI ст. Наявність у ньому свідчень, які не мають аналогій в уже відомому колі давньоруських літописних текстів, не може бути підставою для скептичного ставлення до нього. Згідно з Б. О. Рибаковим та іншими дослідниками, саме в Никонівському літописі зберігся так званий «Літопис Аскольда», в якому утримуються свідчення про взаємини Русі IX ст. з Візантією.

На ранньофеодальному етапі історії Київської держави літописання велося переважно у Києві та Новгороді. На етапі феодальної роздробленості, у XII—XIII ст., практично кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. У Південній Русі центрами літописання були — Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Галич, Холм. Незважаючи на певні відмінності у складі свідчень і конкретній ідейній спрямованості, літописання удільних центрів успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, що характеризували «Повість минулих літ». Вони помітні не лише у київському літописанні, але й у переяславському, галицько-волинському, новгородському, володимирському.

Яскрава публіцистичність давньоруських літописців — поборників загальноруських інтересів, їхні заклики до об’єднання руських земель не були породженням тільки літературного таланту. Ці ідеї з часів Володимира Мономаха стали програмою державної практики не лише київських князів, але й інших руських центрів — Чернігова, Галича, Володимира-на-Клязьмі.

Ідейно близькими до літописів є літературні твори — «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Житіє і ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» та ін.[457]. На відміну від літописів, вони значно менше контролювались князівською владою, але характеризувалися тією ж публіцистичною пристрасністю, пройняті тією ж ідеєю державної і народної єдності. Початок цій спрямованості, очевидно, поклав Мономах своїм «Повчанням». Він виступає як державний діяч, який завжди дбає про благо своєї країни і до цього закликає своїх дітей, представників численного князівського роду. Ідея збереження єдності Русі шляхом безкорисливої відданості своєму сюзеренові, вірності принципам старійшинства чітко проступає у творі, присвяченому князям Борису і Глібу. Їх смиренність, відповідальність за долю дружини і населення в умовах загострення князівської міжусобиці, коли племінники виганяли зі своїх столів дядьків, молодші брати — старших, особливо цінувались на Русі. За руську землю, за князів своїх і за весь руський народ молився в далекому Єрусалимі ігумен Даниїл. Характерно, що в «Житії» Даниїл заявляє про себе як про представника всієї Руської землі. На Великдень він поставив кадило «на гробе святемъ отъ всея Русьская земля»[458].

Ще сильніше ідея єдності Руської землі прозвучала в геніальній поемі «Слово о полку Ігоревім»[459]. Згідно з Б. О. Рибаковим, автор «Слова» занепокоєний передусім долею Південної Русі, але вміло і тонко об’єднує обидва поняття Руської землі. У «Золотому слові» великий київський князь закликає Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити «въ злата стремень за обиду сего времени, за землю Рускую»[460].

Оригінальним історичним джерелом є «Києво-Печерський патерик», в основі якого лежить переписка єпископа Володимирського Симона, колишнього ченця Печерського монастиря, з ченцем того ж монастиря Полікарпом. У Патерику утримуються унікальні замальовки київського життя, викладені в розповідях про лікаря Агапіта, який зціляв людей і вилікував Володимира Мономаха; про живописця Алімпія; про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря; про конфлікти ченців Федора і Василія з князем Мстиславом Святополковичем; про вихідців з Угорської Русі Мойсея Угрина та ін.[461]. Київ в оповідях Симона і Полікарпа виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, який притягував до себе князів, бояр, купців з різних країн світу, видатних зодчих, живописців, церковних діячів.

Як вважають дослідники, до Києво-Печерського патерика ввійшли витяги з «Літописця старого Ростовського», Іпатіївського і, очевидно, Никонівського літописів[462].

Багато цінних свідчень з історії Русі X—XIII ст. міститься в «Історії Російській» В. М. Татищева. Наче передбачаючи появу скептиків, які будуть сумніватись в існуванні літописних джерел «Історії», він писав, що його праця складена «тем порядком и наречием, каковы в древних находятся, собирая из всех полнейшее и обстоятельнейшее в порядок лет, как они написали, ни применяя, ни убавляя из них ничего». Велику роботу з вивчення джерел «Історії» В. М. Татищева здійснили М. М. Тихомиров, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, які переконливо спростували звинувачення його у вимислах і навіть свідомій фальсифікації історичних джерел[463]. В руках В. М. Татищева були літописи (Розкольницький, Єропкінський, Хрущовський, Чернігово-Сіверський), які не збереглись до наших днів. Значний інтерес становить комплекс свідчень з історії Південної Русі XII—XIII ст. Це політичні характеристики князів, повідомлення про князівські з’їзди, військові походи у степ, державну програму Романа Мстиславича, в основу якої було покладено федеративну систему правління в Русі.

Серед писемних джерел з історії Давньої Русі важливе місце посідає «Руська Правда» — звід юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. Початок їй поклала так звана «Правда Ярослава», розроблена Ярославом Мудрим у 1015—1016 рр. для Новгорода, а також «Покон вірний». Подальший розвиток давньоруського законодавства пов’язаний з іменами синів Ярослава Мудрого («Правда Ярославичів»), Володимиром Мономахом («Статут Мономаха»), Всеволодом Олеговичем й Ізяславом Мстиславичем («Пространна Руська правда»). Завершилося складання давньоруського законодавства у Новгороді на початку XIII ст.

Тривалий час не мало належної оцінки таке незвичайне джерело, як мініатюри Радзивіллівського літопису. Ні історики, ні мистецтвознавці не могли відповісти на головне питання: відбиттям якої епохи і дійсності є ці мініатюри? Тільки після виходу відомого дослідження А. В. Арциховського, а також ґрунтовного джерелознавчого аналізу мініатюр Б. О. Рибакова стало очевидно, що «через готичні рами вікон мініатюр проступає світ тієї Русі, яка була близькою до «Слова о полку Ігоревім»[464].

Останнім часом до джерелознавчого фонду давньоруської історії все впевненіше входять так звані графіті. Йдеться насамперед про знамениті берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода й інших міст, археологічні знахідки. ґрунтовний джерелознавчий аналіз їх виконали Б. О. Рибаков, С. О. Висоцький, В. Л. Янін, А. О. Мединцева, А. А. Залізняк, Л. В. Черепнін[465].

Корпус писемних джерел з історії Київської Русі не обмежується лише вітчизняними. Важливі свідчення про неї є в історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX— XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.

Найбільш повно і докладно арабські автори розповіли на сторінках своїх творів про слов’ян і Русь IX—X ст. Так, Ал Масуді та Ібн Хаукаль повідомляють про походи русів на Каспій, Хозарію і Бердаа, Ібн ал Асір, Ях’я Антіохійський і ар Рудравері — про хрещення Русі, Ібн Хордадбех, ал Факіх, ал Істархі — про слов’ян і три групи русів. Повідомлення про Русів міститься у хроніці VI ст. сирійця Захарїї Ритора.

Джерелознавчий аналіз арабських авторів, здійснений у працях А. Ю. Кримського, В. В. Бартольда, О. Ю. Якубовського, І. Ю. Крачковського, О. П. Ковалевського, Б. Н. Заходера, В. М. Бейліса, А. П. Новосельцева та ін.[466].

Серед візантійських писемних джерел про слов’ян і Русь найбільшу цінність становлять «Житіє Георгія Амастридського», «Записки грецького топарха», «Про управління державою» Константина Багрянородного, «Стратегікон Кекавмена». У них, а також деяких інших хроніках містяться цінні матеріали про походи Русі на Візантію, договори Русі з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Цареграда, русько-візантійські відносини XI—XIII ст. Огляд цих свідчень, їх-переклад і науковий аналіз здійснили М. В. Левченко, В. М. Істрін, Г. Г. Літаврін, А. М. Сахаров, інші візантиністи[467].

Європейські писемні пам’ятки про Київську Русь не такі численні, як східні, але надзвичайно цінні. Йдеться про хроніки Галла Аноніма, Козьми Празького, Гельмольда, Тітмара Мерзебурзького, Адама Бременського, англосаксонські джерела, пам’ятки французького епосу, ісландські саги, в яких вміщено численні факти руської історії IX—XIII ст. Переклад цих творів і коментарі до них виконали Л. М. Попова, Т. Е. Санчук, Л. В. Розумовська, Є. О. Мельникова[468]. Велику дослідницьку роботу з опрацювання англосаксонських джерел виконали М. П. Алексеев, В. І. Матузова, угорських — С. О. Аннінський, А. П. Шушарін, скандинавських — Є. О. Ридзевська, І. П. Шаскольський, М. Б. Свердлов.

Висвітлення питань соціально-економічного і культурного розвитку Київської Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Це було необхідно за часів В. Б. Антоновича і М. С. Грушевського, у працях яких археологічні пам’ятки використані достатньо широко, і тим більше це необхідно тепер, коли давньоруська археологія нагромадила велику кількість нових артефактів. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, зроблені ще в XIX ст., але вже спростовані археологією. Йдеться, зокрема, про відому теорію економічного занепаду Києва і Південної Русі в XII—XIII ст., про її культурну окремішність від решти давньоруських земель в цей і більш ранні часи, про плюндрування Києва в 1169, 1202 рр. Андрієм Боголюбським і Рюриком Ростиславичем та ін. Неспроможність цих поглядів добре показано в фундаментальних працях 50—60-х років XX ст. — Б. О. Рибакова «Ремесло Древньої Русі», В. Й. Довженка «Землеробство Древньої Русі», М. К. Каргера «Древній Київ», в численних публікаціях результатів археологічних досліджень давньоруських поселень, городищ, могильників.