В житлах колочинської культури протягом всього часу її існування відомі в основному вогнища, печі трапляються дуже рідко. Крім того, житла колочинської, а на ранньому етапі і пеньківської культур від празьких напівземлянок відрізняє наявність у них центрального стовпа, пов’язаного з традиціями домобудівництва київської культури.
На поселеннях дзєдзіцької групи домобудівництво інше. В цьому обширному регіоні переважають житла овальної, видовженої форми із переважно такої ж форми досить великою, дещо заглибленою в материк ямою, що займає центральну частину споруди. Опалювальна споруда — вогнище, інколи з кам’яною основою. Характерні для Південно-Східної Європи підквадратні напівземлянки трапляються рідко, лише починаючи з VI ст. Їх наявність на поодиноких поселеннях Польщі (Жуковіци і Вишеград) можна пояснити зв’язками з населенням празької культури.
Поховальний обряд слов’янського населення в ранньому серед: ньовіччі більш одноманітний, ніж житла. Для всіх слов’янських культур V—VII ст. характерні безурнові та урнові трупоспалення в різних кількісних співвідношеннях: групові на Волині, поодинокі на Дніпрі й у верхів’ях Вісли. Крім того, на кінцевому етапі празької та колочинської культур з’являються кургани.
Керамічні комплекси всіх чотирьох груп ранньосередньовічних слов’янських старожитностей складаються з ліпного посуду. Незважаючи на їх зовнішню схожість, вони помітно різняться за кількісним співвідношенням різних форм, типів, варіантів.
Колочинський посуд характеризується перевагою циліндрично-конічних горщиків за наявності поодиноких біконічних та округлобоких посудин, а також пласких дисків. У пеньківській культурі кількісно переважають біконічні горщики, трапляються округлобокі, відомі сковорідки і диски, а також миски. Провідною формою посуду в празькій культурі є витягнутий, в основному тонкостінний, горщик з найбільшою опуклістю у верхній частині посудини, з відносно вузьким горлом і низькими вінцями. Біконічні, округлобокі та інші типи горщиків на пам’ятках празької культури — всі разом за своєю кількістю поступаються посудинам провідного типу. Крім того, в празьких комплексах є сковорідки й поодинокі миски. Ніколи не буває дисків.
Посуд дзєдзіцької групи виразно різниться від колочинської та пеньківської кераміки і ближче стоїть до празьких форм посуду. Проте він характеризується перевагою низьких широкогорлих горщиків, які І. Земан називає мископодібними[150]. Значно ширше, ніж в інших ранньосередньовічних культурах, тут трапляються миски.
Якщо прийняти датування цієї групи, запропоноване А. Пожезінським, В. Лозинським, Й. Германном, І. П. Русановою і особливо І. Земаном, які не сумніваються, що поселення в Дзєдзіцах і близькі до нього пам’ятки виникли в VI ст., то слід погодитися з тим, що ми маємо справу з окремою групою ранньослов’янських старожитностей.
Визнаючи існування в VI—VII ст. щонайменше чотирьох різних самостійних ранньосередньовічних культур, які займали окремі великі регіони Східної та Середньої Європи, слід погодитися з тим, що й різними були їхні витоки.
Глава 3
Проблема походження ранньосередньовічних слов’янських культур в археологічній літературі
В археологічній літературі висловлені різні погляди на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур. П. М. Третяков, В. М. Даниленко, И. Вернер, К. Годловський, М. Парчевський бачать витоки слов’янських ранньосередньовічних культур у лісовій смузі України та Південної Білорусі у районах поширення київської та її попередниці зарубинецької культур. Звідси, на їх думку, слов’яни лише в ранньому середньовіччі поширились в усі інші області Центральної й Південно-Східної Європи[151]. Й. Вернер навіть припускав, що між відходом з лісостепової частини України готів, з якими він ототожнює всю черняхівську культуру, і приходом сюди слов’ян у VI ст., тут сто років існував хіатус. П. М. Третяков не виключав можливості, що слов’яни створили не тільки зарубинецьку культуру, але й були якоюсь незначною частиною носіїв пшеворської та черняхівської культур.
Іншого погляду на процеси формування слов’янських ранньосередньовічних культур дотримуються І. П. Русанова та В. В. Седов. Вони вважають, що витоки празької культури слід шукати в межиріччі Вісли й Одри у пшеворських старожитностях[152]. В останні роки І. П. Русанова провела велику роботу по виявленню кельтських, германських і слов’янських елементів у пшеворській культурі[153]. Однак останніх, пов’язаних з поморсько-підкльошовим субстратом, виявилося дуже мало. Північні області Подніпров’я, на думку вчених, займали балтські племена. І. П. Русанова до них відносить не тільки старожитності Білорусі типу Тушемлі-Колочина, а й пам’ятки київської та зарубинецької культур. Таким чином, регіон Верхнього Подніпров’я, в тому числі Київщина, виключається з процесів, що зумовили створення ранньосередньовічних слов’янських культур. Пеньківська група пам’яток, за В. В. Сєдовим, є дальшим розвитком середньодніпровської частини черняхівської культури. Так само розглядає виникнення пеньківської культури й І. П. Русанова, але вона вважає, що пеньківські пам’ятки на ранньому етапі ще не можна пов’язувати із слов’янами. За І. П. Русановою, носії пеньківської культури слов’янізуються лише в процесі інфільтрації в Подніпров’я населення празької культури. В останніх роботах В. В. Седов дещо змінив свою концепцію. Він об’єднав частину празьких і пеньківських пам’яток України в одну групу і дійшов висновку, що вони ведуть своє походження від того землеробського населення пшеворської і черняхівської культур, яке «... не покинуло свого місця проживання в епоху великого переселення народів»[154].
Більш компромісної думки дотримуються Й. Германн і З. Ваня. Перший бачить слов’янські компоненти в ранньоримський час у зарубинецькій культурі Полісся і пшеворській культурі Верхнього Повіслення, а в пізньоримський час у ріпнівській групі черняхівської культури, іголомській, пшеворській, нижньосілезькій, добродзенській культурних групах[155]. З. Ваня вважає, що процеси формування слов’янських етнічних груп охопили південні області київської, північно-західні області черняхівської і східні частини пшеворської культур. Саме в цьому регіоні формувалися старожитності празької культури VI—VII ст., що належали склавинам. Пеньківська культура відображає слов’янізацію антів, а колочинська — південну частину балтів[156].
В. Генсель бачить слов’янський компонент у складі пшеворської, черняхівської та київської культур між Одрою і Дніпром. Разом з тим він визнає в першій культурі кельтські і германські елементи, а в другій — готські, фракійські, пізньоскіфські і сарматські. Ця територія, за В. Генселем, стала вихідною для слов’янських рухів, які охопили в ранньому середньовіччі Центральну, Східну і Південно-Східну Європу[157]. Слід відзначити, що серед польських археологів немає єдиної думки щодо витоків ранньосередньовічних слов’янських культур між Віслою та Одрою. К. Яжджевський, В. Генсель, З. Курнатовська, Л. Лєцієвич, В. Шиманський вбачають можливість культурних і етнічних зв’язків між ранньосередньовічними й пізньопшеворськими старожитностями. К. Годловський, М. Парчевський ці зв’язки рішуче заперечують.
Б. О. Рибаков у пошуках підоснов слов’янських старожитностей зіставив територію поширення празької культури з ареалом культур більш ранніх періодів межиріччя Дніпра й Одри, починаючи з епохи бронзи. Він намітив п’ять етапів їх розвитку. Два з них охоплюють різні культури (тшинецько-комарівську, лужицьку, білогрудівську, чорноліську, скіфську лісостепову) епохи бронзи і раннього заліза. На третьому і четвертому етапах (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.) на цій території відомі пшеворська, зарубинецька, черняхівська й київська культури. Оскільки всі вони знаходяться в межах Дніпро-Одерського межиріччя, дослідник пов’язує з ними поетапне формування слов’янської етнокультурної спільноти. На п’ятому етапі, який відноситься до раннього середньовіччя, вже виникають празька і пеньківська культури, які належать історичним слов’янам[158].
Не вдаючись до аналізу пам’яток доримського часу (їх поширення на одній і тій самій території нічого не вирішує), відзначимо, що зарубинецька, київська, черняхівська і пшеворська культури відносяться до кола тих старожитностей, які, на думку багатьох дослідників, повністю або частково володіють ознаками, що дозволяють зіставити їх із старожитностями слов’ян V—VII ст.
Окремий погляд на походження слов’ян висловив німецький археолог К.-В. Штруве. Він вважає, що розв’язання на основі археологічних джерел проблеми походження слов’ян необхідно починати з моменту, коли вони повністю й однозначно узгоджуються з писемними джерелами. Таке узгодження археологічних та історичних джерел він бачить лише починаючи з VI—VII ст. Усі спроби поєднання більш ранніх історичних звісток про слов’ян-венедів з певними культурними провінціями К.-В. Штруве вважає малопереконливими. Він сумнівається в тому, чи взагалі можливо в першій половині І тис. н. е. і раніше виокремити якусь культурну групу, що пов’язувалася б з історичними слов’янами. Разом з тим, вчений не виключає того, що слов’яни, пригноблені в культурному плані своїми сусідами, могли входити до складу багатоетнічних культурних утворень. К.-В. Штруве вважає, що античні автори перших століть нової ери залишили достовірні звістки про проживання слов’ян-венедів на схід від Вісли, лише складно знайти їх археологічні відповідники. В результаті К.-В. Штруве прийняв концепцію лінгвіста Ю. Удольфа, який на основі гідронімії визначає прабатьківщину слов’ян у Північному Прикарпатті і Верхньому Подністров’ї. На думку К.-В. Штруве, ця концепція відповідає історичним джерелам про слов’ян[159].
Останнім часом представники санкт-петербурзької історико-археологічної школи (М. Б. Щукін, Г. С. Лебедев та ін.) зробили ще одну спробу знайти витоки ранньосередньовічних слов’янських старожитностей у так званих «безфібульних», «горщикоподібних» культурах ранньозалізного часу Північно-Східної Європи. Маються на увазі: милоградська, штрихованої кераміки, юхновська, дніпро-двінська та верхньоокська культури[160]. Однак названі старожитності справедливо визначені їх дослідниками як балтські або угро-фінські, тому ця концепція нічого суттєвого у вирішення проблеми формування слов’янських ранньосередньовічних етнокультурних спільнот не вносить, хоч і претендує на «нову» постановку питання. Уже сам факт існування між ними хронологічної лакуни в декілька століть і зовсім відмінна морфологічна структура робить їх порівняння некоректним. Культури, що лежать між ними, мають південно-східне або західне походження. Крім того, ранньосередньовічні пам’ятки слов’ян уже не «безфібульні», оскільки останніми роками на багатьох із них, особливо ранніх, знайдено фібули, причому в житлових комплексах. Отже, за своєю структурою вони вписуються в середньоєвропейський світ, а не в північно-східний.
Якщо проаналізувати згадані концепції, то не можна не помітити, що одні з них локалізують формування ранньосередньовічних слов’янських культур в якомусь одному невеликому регіоні, наприклад у Верхньому Подніпров’ї (В. М. Даниленко, Й. Вернер, К. Годловський) або Південній і Середній Польщі (І. П. Русанова), інші на більш широкій території в декількох регіонах (Б. О. Рибаков, П. М. Третяков, И. Германн, І. Земан, В. Генсель, В. В. Седов, З. Ваня та ін.). Звідси й різні оцінки джерел та підходи до пошуків підоснов слов’янських ранньосередньовічних старожитностей.
Питанням місця території України в процесах етногенезу слов’ян багато уваги присвятили М. Грушевський та Я. Пастернак[161]. Ними зібрано, проаналізовано і широко використано писемні та інші джерела, в тому числі, особливо Я. Пастернаком,— археологічні. Вони розглядають слов’ян як окрему етнічну групу європейського населення, яка проживала поруч з кельтами, германцями, фракійцями, іраномовними, тюркомовними племенами, угро-фіннами та ін. Вони застерігали проти спроб перенесення іменної номенклатури останніх на слов’ян. Так, М. Грушевський пише: «Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія (що гуни були слов’янами. — В. Б.) не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські елементи в державі Аттіли»[162].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди“ на сторінці 13. Приємного читання.