Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Основні зусилля спрямовувалися на збереження колективної єдності й самозабезпечення, що, в свою чергу, потребувало створення окремих політичних інститутів і ведення різноманітних господарських робіт. У цій площині невідомо, як довго тривала організація політичного управління колоністами, без якого неможливо створити повноцінний поліс класичного типу. Найімовірніше, громадянська община складалась хоча б формально ще в метрополії, її очолював ойкіст, який за своїми правами приєднувався до одноособового правителя. Оскільки він отримував згоду оракула, то вважався і жерцем головного бога-покровителя.

Певно, переселенці, покинувши рідний поліс, втрачали своє громадянство, але могли стати законними громадянами свого поліса після його створення: розподілу земельних наділів, розмежування храмової землі і створення хоча б найпростіших політичних і релігійних інститутів. Незалежність ойкіста створювала для нього умови диктаторської, майже монархічної, влади. «Ситуація виправдовувала себе: попадаючи в невідомі місця, часто у вороже варварське оточення, колоністи мали бути спаяні єдиною сполучною ланкою, яка, в свою чергу, потребувала від них неухильного додержання суворої дисципліни. Тому цей перший етап життя молодого зародкового полісного організму можна назвати «періодом диктатури ойкіста... Але диктаторська діяльність ойкіста мала й інший бік — наділений необмеженими повноваженнями, він значною мірою повинен був впливати і впливав на політичний устрій майбутнього поліса. В деяких випадках доходило до повної узурпації влади і перетворення її на тиранічну, а потім і на монархічну»[526].

Звичайно, в кожній апойкії складалися свої особливі умови, за яких довго чи недовго управляв ойкіст. За умови, що Ольвія підтримувала найтісніші зв'язки з метрополією і мала в своїй общині якусь частину першопоселенців, що традиційно зараховували себе до місцевої аристократії, влада належала їм. Олігархічні режими надовго утвердилися і в західнопонтійських полісах [Arist., Polit., V, 5, 2; V, 5, 7]. Зважаючи на те, що на Боспорі швидко утвердилося тиранічне правління, тут, особливо в Пантикапеї, могла довго тривати монократія ойкіста[527].

Залежно, від того, як розвивався поліс, видно, який організатор стояв на чолі колонізаційного руху. Ольвія, Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія швидше за інших досягли економічних успіхів. Майже в кожній громадянській общині, особливо більш розвинутих полісів, існувала соціальна нерівність. Вона, звичайно, мала місце вже в період створення колоніальної групи, бо до неї входили і представники аристократичних родів метрополії, які домагалися подальшого зміцнення на новій землі, і Зовсім збіднілі громадяни. Економічна нерівність виникла ще й тому, що епойки часто отримували менші наділи на гіршій території і користувалися меншими правами, ніж першопоселенці, що нерідко, як свідчить Арістотель, призводило до боротьби між ними [Arist., Polit. V, 2, 10—11].

Яскрава картина процесу майнової і соціальної диференціації простежується в найрозвинутіших архаїчних полісах, насамперед в Ольвії. Так, зокрема, про такі помітні фігури, як Анаксагор і Леанакт з Ольвії відомо з листів на свинцевих пластинках[528]. Багатий і знаменитий Анаксагор займався лихварством, володів будинками, рабами і рабинями; Леанакт, теж лихвар, мав своїх управителів, які виконували грошові операції. Дещо нижче стояв Матасій, можливо, навіть неповноправний, хоч і придбав собі будинки та кількох рабів. У листах згадуються й такі бідняки, як Артикон, що був змушений наймати своїй сім'ї куток для проживання. Імена деяких ольвіополітів (Археанант, Афіномандр, Гекатокл, Леокс, син Мольпагора та ін.) були типово мілетськими аристократичними. Місцеві багатії вже в середині — другій половині VI ст. до н. е. замовляли в метрополії надмогильні і вотивні пам'ятники, дорогий архітектурний декор для храмів і вівтарів, отримували освіту. Поряд з цим помітно, що більшість людей у громадянських общинах в соціальному плані займали більш-менш однакове становище. До них належала й основна маса ольвійських і боспорських епойків.

У період колонізації і формування полісів етнічний склад населення був відносно однорідним. Комплекс різноманітних джерел підтверджує дані літературної традиції, що тут справді жили переважно іонійці, хоч є і деякі відомості про еолійців і дорійців[529]. Окремі вихідці з інших етнічних об'єднань не зіграли тут якоїсь особливої ролі, вони поступово піддавались еллінізації в середовищі переселенців з їх високою культурою і стійкими традиціями. Певно, в жодному випадку греки не допускали у свою громадянську общину інородців. Хоч, звичайно, як свідчать деякі непрямі дані, у стані залежного населення були різні представники з оточуючих племен, але їх було недостатньо, щоб покрити дефіцит робочої сили[530].

Боспорські греки в архаїчний час більш інтенсивно налагоджували зв'язки з сіндами і меотами. Незначна їх кількість селилася у грецьких полісах на Тамані, однак процес еллінізації цих етносів ще не набрав сили[531]. Деякі поховання Ольвійського некрополя вказують на те, що представники аристократичних сімей укладали шлюбні союзи з лісостеповою знаттю[532].

Таким чином, при формуванні полісних структур у північнопонтійських колоніях часто відбувалися однакові з метрополією соціально-політичні процеси. Більше того, нестабільність у метрополії тією чи іншою мірою відбивалася й на політичному житті дочірніх апойкій. Запровадження полісної монети в Мілеті найшвидше знайшло відгук у Борисфені, а потім вже в Ольвії і Пантикапеї. Із запровадженням власних оригінальних грошових знаків колонії відмежовувалися від своїх метрополій не лише в економічному, а й у політичному плані. Родова аристократія виявила свої силу і вплив і на нових місцях проживання еллінів. На відміну від мілетської аристократії її політика щодо варварів (особливо скіфів) з самого початку була гнучкішою і раціональнішою. Це сприяло тому, що упродовж віків жодне з міст на Північному Понті не піддалося розгрому войовничими скіфськими кочовиками.

Глава 4

Культура, побут і релігія архаїчного періоду

Колонізація Північного Причорномор'я і формування тут перших полісів відбувалися у той знаменний період життя Еллади, який визначають як «грецьке диво», духовна революція або культурний переворот[533]. Водночас колонізаційний процес і географічні відкриття еллінів стимулювали їхню суспільну й економічну активність, етнічну самосвідомість і віру в життєвий успіх, швидке просування на шляху до культурного прогресу.

У розвитку культури північнопричорноморських держав, як і власне їхньої історії, вирізняються два великі періоди — грецький та греко-римський.

У процесі колонізації на північні береги Понту Евксінського переносилося все те, що складало матеріальне і духовне життя переселенців з метрополії і було для них традиційним: мова, писемність, звичаї, обряди, міфи, релігійні культи й календарні свята, різні вірування, мистецтво та архітектура, культурні та етичні навички, естетичне бачення оточуючого світу, спосіб влаштування повсякденного життя тощо.

Для архітектури Північного Причорномор'я цього часу характерні еллінські архітектурно-будівельні традиції та засвоєння місцевої традиції будівництва землянкових споруд[534].

Типовим, цілком свідомим, заходом було розташування міста на двох основних рівнях: нижня частина, що прилягала до гавані, та верхня у вигляді звичайного плато (Ольвія, Фанагорія) або акрополя, який розташовувався на пагорбі (Пантикапей, Німфей, Мірмекій). Забудовувалися й схили пагорба. При такому розташуванні вже сам рельєф надавав місту мальовничості, що підсилювалося розміщенням на вершині пагорба або поруч з нею палацових споруд та храмів (Пантикапей).

У містах з акрополем агора — торгово-адміністративна площа — могла розташовуватися лише у нижньому місті (Пантикапей). В інших містах — як у нижньому, так і у верхньому місті (Ольвія).

Слід відзначити, що у цей час далеко не всі міста мали захисні споруди. Їх наявність поки що зафіксована лише у Тіритаці, де торцеві стіни житлових будинків були з'єднані відрізками фортечних мурів невеликої товщини.

У цілому тутешні міста відрізнялися від середземноморських. Передусім вони майже не мали благоустрою, були невеликі за розмірами. Так, територія Ольвії наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. навряд чи перевищувала півтора — два десятки гектарів. Жодне з північнопричорноморських міст не мало прямокутного регулярного планування, типового для міст, які засновувалися під час Великої грецької колонізації у Середземномор'ї. Вулична сітка складалася переважно стихійно. Житлові квартали складалися головним чином з однокамерних землянок і напівземлянок. Кілька таких землянкових структур складали окремий ойкос. Поряд із землянками, можливо, існували й невеличкі наземні однокамерні будівлі без будь-яких ознак ордерного декору. Квартали по периметру огороджувалися невисокими парканами. Низька житлова забудова, брак лінійної перспективи вздовж вулиць (через нечіткість їх планування) контрастували з одним або двома культовими, центрами та з вівтарями й храмами, які були значно вищими за оточуючі їх будівлі і являли собою справжні архітектурні витвори.

Згодом, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е., землянки припиняють своє існування й житлова забудова здійснюється у типовому для грецьких міст вигляді. Тобто будуються звичайно одноповерхові невеличкі будинки з внутрішніми дворами — характерною для античного житла ознакою (Борисфен, Ольвія, Пантикапей). Часто ці будинки мають житлові підвали, їх декор обмежувався лише побілкою стін.

При заснуванні міст у Північному Причорномор'ї та їх первинній забудові теоретичні та мистецькі надбання архітектурної науки, які на той час досить широко запроваджувалися у Греції та Іонії, виявилися тут слабко.