Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Про мітіленське походження ойкіста Гермонасси вже згадувалося. Незначний еолійський вплив простежується в гермонасській антропонімії. Стосовно Фанагорії Арріан і Псевдо-Скімн вказували на якогось «Фанагора, теосця, що втік від насильства персів. Це відбулося одразу після 547 р. до н. е., коли жителі Теоса, розгромленого Гарпагом [Herod., I, 68], заснували Абдери, а менша частина їх, напевно, відправилася на Боспор. Не виключено, що так звані малі міста Боспору були засновані в процесі субколонізацїї, як і на західних територіях Середземномор'я, проте це питання лишається недослідженим.

Порівняно з усіма іншими регіонами мілетсько-іонійської колонізації на Боспорі зосередилася найбільша кількість переселенців. На невеликій території було засновано чимало самостійних полісів, серед яких лише Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія, Гермонасса стали значними містами, відіграючи важливу роль в історії Боспору вже у пізньоархаїчний час.

Значне поповнення населення Боспору відбулося на межі VI—V ст. до н. е. й, імовірно, в першій чверті V ст. до н. е., коли Іонію підкорили перси. Багато іонійців, і передусім родичі й знайомі колоністів, переселилися сюди, поповнивши міста й заснувавши нові поселення[511].

Синхронно освоювалася сільська округа навколо новостворюваних міст[512]. Такий інтенсивний розвиток колоній був можливий, звичайно, тому, що прибережні землі, як і в Нижньому Побужжі, не були заселені стабільним місцевим населенням.

Окремі міста на Боспорі розташовувалися одне від одного на відстані 5—10 км. Вважається, що таке надзвичайне скупчення колоній зумовлювалося тим, що тут на невеликих територіях виявилися ніби спресованими найціниміші греками якості місцевості: родюча земля, доступні родовища корисних копалин, зручний зв'язок з морем, можливість досить безпечних контактів з оточуючими племенами[513]. Такі ж приблизно умови життя або навіть кращі були, зокрема, і в Нижньому Побужжі. Тому здається, що перелічені причини мали загальне значення для всіх північнопричорноморських колоній. Боспор Кіммерійський до того ж мав тепліший клімат, набагато зручніші, створені природою гавані, гористу місцевість, що більше нагадувала рідну землю, захищену Меотидою частину суші з боку безкрайніх степів, близькість до південних мілетських колоній і метрополій. Нарешті, можливо, в цьому масовому переселенні якусь роль зіграли легенди про золото аримаспів, які дещо пізніше стали своєрідним символом культури Боспору і його зв'язків із скіфами.

Проте саме в Нижньому Побужжі були засновані найбільш промілетські колонії. Можливо, що колоністи цього регіону справді регулювали подальше розселення, приймаючи до своїх общин переважно вихідців з Мілетської області, тоді як на Боспорі населення було з різних місць Іонії.

З самого початку колонізації на Боспорі Кіммерійському вирізняється Пантикапей, який як перша апойкія захопив найвигідніше місце для заселення: центр родючої рівнини на Керченському півострові, де зосереджувалися найбільші запаси питної води і знаходилася найзручніша бухта для зупинки кораблів. Першопоселенці Пантикапею вже у другій половині VI ст. до н. е. мали всі можливості для того, щоб будувати не лише приватні будинки, а й монументальні культові споруди, розвивати власні ремесла, вести торгівлю з містами Еллади і сусідніми племенами[514]. Цікаво, що ця колонія першою в Північному Причорномор'ї розпочала карбування срібних монет, що вказує на її значний економічний і політичний розвиток, наявність розвинутої полісної організації вже у другій половині VI ст. до н. е.[515]. Протома лева на монетах — найяскравіше свідчення впливу Мілета й пропагування культу Аполлона. Пантикапейська громада стала лідером у Боспорському регіоні. Цьому сприяло те, що Пантикапей був першою колонією і, можливо, хоч якоюсь мірою допомагав влаштуванню інших груп колоністів, які одна за одною прибували сюди з Іонії.

Розвиток землеробства й транзитної торгівлі сприяв також росту й збагаченню міст Фанагорії, Гермонасси, Німфею, Феодосії, Мірмекію, Тіритаки та ін. За свідченням Страбона [II, 2, 10], перше з них визначалося як метрополія всього Азіатського Боспору. Ймовірно, що на європейській його частині в такій ролі виступав Пантикапей, який, за Страбоном [VII, 4, 4], називався головним містом усіх боспорян. Певно, досить рано він підкорив собі мірмекійців, які влилися в його громаду, а їхнє місто перетворилося згодом на передмістя Пантикапею[516]. Це був перший крок до розширення полісу та об’єднання боспорських колоністів наприкінці VI ст.

Відносини Пантикапею з іншими полісами в пізньоархаїчний час маловідомі. Монета, що карбувалася в цьому місті, мала обіг майже на всій території Боспору, що теж вказує на становище міста як лідера в регіоні. Ситуація із поширенням монет схожа з тією, що склалася у VI ст. до н. е. в Північно-Західному Причорномор'ї з монетою-стрілкою. В обох регіонах символіка на них пов'язувалася з головним патроном колонізаційного руху і багатьох полісів — Аполлоном Спасителем. На підставі цих монет можна припустити, що одразу ж після заснування кількох колоній вони створювали в кожному регіоні релігійні амфіктіонії на базі єдиного культу Аполлона і традиції їх існування в метрополії[517]. Таке об'єднання було запорукою міцності в разі нападу ворогів на далекій окраїні античного світу. Тривалий час на монетах не ставилася назва міста.

На останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації греки поступово почали обживати місця менш сприятливі екологічно й демографічно. Набагато пізніше заселення Нижнього Подністров'я, розташованого між двома найранішими апойкіями — Борисфеном та Істрією, було невипадковим. Можливо, причиною такого пізнього освоєння цього регіону були менш сприятливі екологічні умови для ведення сільського господарства. Адже порівняно з Боспором нижньодністровські поліси ніколи не славилися своєю хлібною торгівлею. Не можна не враховувати і того факту, що в усі часи основна кількість поселень знаходилася на східному березі, дещо безпечнішому, бо на землях від Тіраса до Борисфена в цей час тут не було ще ні осілих аборигенів, ні номадів. Головна ж небезпека загрожувала із заходу — від різних племен Подунав'я (фракійців, агафірсів, скіфів та ін.)[518].

Найдавнішим поселенням у Нижньому Подністров'ї був Ніконій, або Ніконія, на східному узбережжі Дністровського лиману біля сучасного села Роксолани. Дату його заснування відносять до різного часу: середина, друга половина, остання третина і, нарешті, останнє десятиліття VI ст. до н. е.[519]. Хоч Ніконій і згадується давніми авторами [Ps.-Scyl., 68; Strabo., VII, 3, 16; Ptolem., Ill, 10, 8] і навіть має визначення хоріон — укріплене місце [Ps. Arrian., 87], однак порівняно з основними апойкіями Північного Причорномор'я виглядає в цей час малорозвинутим.

Вважається, що Ніконій був заснований Істрією і перебував у економічній залежності від неї[520]. Однак Ольвія була дещо спроможнішою здійснити переселення, ніж Істрія, власна територія якої значно розширилася лише з середини IV ст. до н. е. Але в останній чверті VI — на початку V ст. до н. е. обидва поліси перебували ще в процесі свого становлення і зміцнення. Навряд чи вони, а особливо їх округи, були настільки перенаселені, щоб виникла потреба в субколонізації Нижнього Подністров'я. Навпаки, відомо, що в райони Подунав'я і Нижнього Побужжя в цей час прибула велика кількість нових епойків з Іонії.

Саме те, що Ніконій володів своєю сільською округою, а згодом випускав власну монету, хоч і протягом короткого часу, зумів створити свою оборонну систему, може свідчити, що він був заснований іонійцями як незалежний поліс. Інша справа, що внаслідок своєї бідності і незначного економічного розвитку Ніконій, торгуючи з істрійцями та ольвіополітами, користувався їхніми монетами, як і боспорські апойкії — пантикапейськими. Ймовірно, що Істрія, з одного боку, Ольвія — з другого, взяли над цим регіоном економічну опіку. Судячи з того, що ніконійці так і не зрівнялися з більш розвинутими північнопонтійськими полісами, тут оселилось населення з розорених персами іонійських поселень, у якого не було змоги збагатитись і на новому місці і яке періодично якоюсь мірою змушене було залежати від найближчих сусідів.

Якщо про пізньоархаїчний Ніконій можна скласти якесь уявлення завдяки археологічним джерелам, то жодних даних ми не маємо про дві інші апойкії в нижньодністровському регіоні — Офіусу і Тіру, які згадуються давніми авторами. Місцезнаходження першої взагалі невідоме. Можливо, Тіра під час заснування мала назву Офіуса, яка, як і Борисфен щодо Ольвії, назавжди залишилась за нею в літературній традиції[521].

Щодо власне Тіри, то вона вийшла на арену міжнародної торгівлі дуже пізно. Донині немає ніяких прямих свідчень не лише про час її заснування, а й взагалі будь-яких даних про її існування до IV ст. до н. е. Побічні джерела (вказівка Псевдо-Скімна про мілетське походження цієї колонії, ідентичний з Мілетом календар, присвята Аполлону Лікарю), певно, все ж таки можуть свідчити про те, що Офіуса-Тіра була заснована якщо не на самому останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації[522], то втікачами з розорених персами наприкінці VI ст. до н. е. іонійських земель[523]. Поселення спочатку було таким незначним, що його сліди назавжди можуть бути захованими під водами лиману. Зважаючи на те, що в останній чверті VI—V ст. до н. е. в Нижньому Подністров'ї найрозвинутішим поселенням був Ніконій, цілком можливо, що йому належали й полісно-адміністративні функції в цьому регіоні.

До найпізніших і малорозвинутих у архаїчний час іонійських колоній належать також Керкінітида та Херсонес Таврійський у Західному Криму.

У Керкінітиді, заснованій у другій половині VI ст. до н. е.[524], оселилась, напевно, створена ще в метрополії громадянська община, яка спромоглася на новому місці швидко організувати поліс. Згадка Гекатеєм Мілетським про Керкінітиду, безумовно, свідчить про її походження в колонізаційний період. Вона не вийшла на широку арену, залишаючись і при автономії невеликим полісом, що в основному забезпечував всім необхідним лише його мешканців.

Надто близький характер розвитку багатьох сфер культури й економіки з ольвійським може вказувати на те, що засновниики Керкінітиди належали до одного масового потоку колоністів з Іонії в третій чверті VI ст. до н. е. З огляду на таку спорідненість колоністів, не виключено, що Керкінітида на ранньому етапі свого розвитку підтримувала найтісніші зв'язки з Ольвією, запозичуючи у її громадян найдосконаліші й перевірені часом навички в будівництві, промислах, ремеслах і торгівлі. Аграрна округа в пізньоархаїчний час через невелику кількість громадян обмежувалася тільки околицею Керкінітиди.

Останнім часом з'явилися нові дані, які свідчать про те, що на місці Херсонеса, який був заснований 421/422 р. вихідцями з Гераклеї Понтійської, у VI ст. до н. е., тобто ще в період іонійської колонізації, теж існувала невелика апойкія[525]. Існує гіпотеза, що раннє поселення Херсонес було засновано гераклеотами в союзі з сінопейцями — іонійцями за походженням. Головна мета такої колонії полягала в забезпеченні своїх метрополій продуктами і сировиною, а також в розширенні торговельних зв'язків з Ольвією.

Таким чином, у пізньоархаїчний час в Північному Причорномор'ї по суті було засновано всі поліси, історична доля яких склалася зовсім не однаково. З самого початку поліс-метрополія з розвинутими державними формами відрізнявся від полісу-колонії, де структура влади перебувала в процесі формування. Водночас відбувалося становлення і зміцнення перших державних законів у основних центрах. Зрозуміло, що переселенці, оселяючись на нових місцях, навряд чи одразу ж могли придумати відмінну від метрополії форму суспільного життя. Суворе дотримання традицій у господарстві, побуті й культурі диктувало і єдино можливу, вже перевірену на батьківщині, його форму — створення нової громадянської общини, незалежної не тільки від метрополії, але й від сусідніх колоній.