Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Отже, незважаючи на постійну політичну нестабільність, зокрема війни з лідійцями, кіммерійцями і персами, іонійці досягли високого економічного і культурного розвитку. Експансія сусідніх держав, внаслідок якої греки втратили можливість мати свої сільськогосподарські території, змусила їх перепланувати економічне життя і зовнішню політику. Брак землі й постійні війни спричинилися до того, що малоазійські греки почали шукати вільні землі за межами своєї країни. Небувалого розмаху сягає кораблебудівництво, а разом з ним колонізація і морська торгівля, що мало забезпечити греків метрополії хлібом і різними продуктами, які вивозилися з новостворених полісів. Але і в далеких краях греки знову зіткнулися з войовничими народами. Однак набутий на батьківщині досвід і прагнення до добросусідських контактів з іноетнічними об'єднаннями дали свої позитивні результати саме в Північному Причорномор'ї, де вперше на історичну арену вийшли такі різноманітні за своїм політичним, економічним та культурним розвитком етноси, як елліни, фракійці, сіндо-меоти, скіфи, таври і землеробські племена Лісостепу.

Глава 2

Перші античні поселення в Північному Причорномор’ї

Північне Причорномор'я, яке стало одним із ключових регіонів мілетсько-іонійської колонізації, привертало увагу еллінів своїми природними багатствами. Воно славилося родючими землями і лісовими заплавами, зручними гаванями, численними джерелами питної води, багатими рибою річками. Та найголовніше — всі ці багатства на більшій частині приморської смуги нікому не належали, бо тут у VII—VI ст. до н. е. постійно не проживали місцеві землеробські племена. Все це створювало сприятливі умови для безперешкодного освоєння території, розвитку землеробства, скотарства, ремесел, різних промислів і торгівлі.

Початок безпосереднього й поступового заселення іонійцями північного узбережжя Понту Евксінського належить до одного з останніх, завершальних етапів історичного процесу, який прийнято називати Великою грецькою колонізацією VIII—VI ст. до н. е. Саме це явище стало епохальним в історії давньої Еллади. Завдяки колонізації значно розширилися межі античного світу, що спричинилося до позитивних змін у його соціально-економічному, політичному й культурному розвитку, інтенсивності контактів з багатьма етнополітичними об'єднаннями.

Протягом трьох століть елліни освоїли прибережні території у південно-східній і західній частинах Середземномор'я, на узбережжях Мармурового і Чорного морів[476]. За даними відомого давньогрецького філософа Платона, «елліни жили на обмеженій частині землі від Фасіса до Гераклових стовпів, розташувавшись навколо моря, як мурашки чи жаби навколо болота» [Plato., Phaed., 190 В].

Велика грецька колонізація, зокрема понтійська, як одна з її складових частин, має свою специфіку і відміни від більш ранньої (кріто-мікенської), пізніших (афінської, евбейсько-іонійської та пов'язаної з походом Олександра Македонського ) і, звичайно, європейської колонізації XIX ст. Найімовірніше, це була вимушена еміграція[477].

Її причини і рушійні сили, характер і мета були різноманітними, пов'язаними з конкретними історичними ситуаціями, які у той чи інший час склалися в метрополіях і на колонізованих землях[478].

В античній літературній традиції не збереглося точних і конкретних свідчень про те, коли саме іонійці вперше з'явилися на північному узбережжі Понту Евксінського. Деякі дані коринфського поета Євмела про Колхіду і музу Аполлона Борисфеніду, мілетського поета Арктіна про перенесення Ахілла на о-в Левке разом з ранньоархаїчними мотивами в міфах про Артеміду й Іфігенію, а також повернення аргонавтів, хоч і опосередковано, вказують на перші розвідувальні плавання еллінів у Східне, Західне і Північне Причорномор'я ще у другій половині VIII — на початку VII ст. до н. е.[479] Найраніші грецькі поселення на узбережжі Пропонтиди та Південного Понту виникли теж близько до цих часів.

Хоч на час північнопонтійської колонізації греки накопичили багатий досвід у практиці освоєння нових земель, все ж тут не було вироблено єдиної чіткої моделі, за винятком деяких елементів, для кожного з чотирьох регіонів — Нижнього Подністров'я, Нижнього Побужжя, Південно-Західної Тавриди та Боспору Кіммерійського, які були поступово заселені в основному протягом VI—V ст. до н. е.

Конкретна дата (647/6 р. до н. е.) приведена кесарійським єпископом Євсевієм стосовно колонії Борисфена [Euseb., Chron. can. Р. 95b. Helm.], зараз одностайно ототожнюється дослідниками із заснуванням Березанського поселення. Власне до цього часу відносять і початок мілетсько-іонійської колонізації Північно-Західного Причорномор'я. Майже одночасно з поселенням Борисфен мілетці заснували Істрію на Лівому березі Понту.

Колонізаційна практика греків на першому етапі пройшла дві фази. Перша апойкія на нововідкритих землях часто засновувалася з метою безпеки на островах, півостровах, мисах, які найменше були зв'язані з сушею, маючи природні захисні кордони[480]. Але це не значить, що вона не володіла ніякою землею для ведення сільського господарства. Через деякий час із збільшенням колоністів і упевненістю в безпечному існуванні, починалася друга фаза — освоєння на зручніших для розселення місцевостях. Ці фази колонізаційної практики на Понті найвиразніше виявилися у Нижньому Побужжі на прикладі Борисфена і Ольвії та на Боспорі Кіммерійському (Пантикапей і сусідні поліси). Слід відзначити, що вибір місця для поселення на Березанському півострові був важливий не лише в стратегічному значенні. Це був своєрідний транзитний пункт, від якого найближчими сухопутними і водними шляхами можна було зв'язатися із найвіддаленішими лісостеповими регіонами Скіфії, заселеними осілими землеробськими племенами. Адже недарма Геродот особливо підкреслив, що емпорій борисфенітів є серединним з приморських пунктів всієї Скіфії [Herod., IV, 17]. Вигідність географічного розташування півострова полягала ще й в тому, що біля нього могло проходити чимало грецьких кораблів або й зупинятися в його гавані, бо перші поселенці вже володіли найбільшою інформацією про цей край і знали водні маршрути.

Висвітлення причин і характеру найранішого етапу мілетсько-іонійської еміграції, а також основних функцій колоній сучасною історіографією ґрунтується на трьох різних концепціях. Перша з них полягає в тому, що первинна колонізація мала на меті лише торгівлю і що кожна з північнопричорноморських держав проходила у своєму розвитку емпоріальну стадію, тобто спочатку була торговою факторією, для якої головна мета — збут продукції[481].

Згідно з другою концепцією, іонійці, втративши свої землі внаслідок воєн з лідійцями, а згодом і з персами, змушені були переселятися для заснування аграрних полісів в інші, безпечніші місцевості, незважаючи навіть на те, що вони знаходилися на величезних відстанях від батьківщини[482]. Платон, вже знаючи причини колонізації, вважав першочерговою нестачу землі і продукції для прожитку, громадські міжусобиці та поразки у війнах [Legg., 708 В, 840 Е]. Останнє відзначалося також Геродотом і Фукідідом [Herod., І, 94, 170; IV, 151; Thucyd., І, 2, 6; І, 15, 1]. Пізніше міста очищалися від людей, які бунтували внаслідок нестачі хліба; Перікл відправляв у колонії бездіяльний демос [Plut., Per., II, 6]. Проте таке переселення ще не означало, що колоністи прагнули придбати лише землю.

Зважаючи на те, що кожна колонія незалежно від основної мети її створення поєднувала в собі різні ознаки, висунута й третя концепція, яка віддає перевагу домінанті пошуків ринків не збуту, а придбання сировини для забезпечення греків метрополії зерном, металами, будівельним лісом, рабами[483]. Згідно з цією концепцією, Березань, наприклад, була апойкією, виведеною за суворо продуманим планом зі сформованим ще в метрополії політичним організмом, бо Мілет був дуже зацікавлений в освоєнні Нижнього Побужжя передусім для розширення своєї сировинної бази. Однак навряд чи можна вважати ефективним для швидкого розвитку економіки метод отримання сировини і продуктів з районів Лісостепу, розташованого за тисячі кілометрів від Мілета. Невідомо, якою кількістю кораблів у другій половині VII ст. володів цей поліс і чи справді вони були у його власності, а не належали окремим особам. Не можна при цьому не враховувати ще й таких двох моментів: лісостепові поселення в цей час знаходилися ще на досить низькому економічному рівні[484], а торгівля греків у VII ст. взагалі була досить обмеженою. Якби справді Борисфен було засновано з метою торгових («пошуковосировинних» чи «збутових») інтересів, грецькі вироби другої половини VII ст. у похованнях кочових скіфів і лісостепових племен були б не поодинокими, а складали б десятки й сотні.

На наш погляд, колонії були засновані з метою створення полісів та апойкій для постійного проживання, які б дали імпульс розширеній колонізації всього Північного Причорномор'я. Серед них слід насамперед вирізнити Борисфен. Особливість і специфіка цього поселення полягає в його першості, значному хронологічному розриві з іншими апойкіями в Північному Причорномор'ї. Немає сумніву, що основною причиною заснування Борисфена було те політичне становище, яке склалося близько середини VII ст. у Малій Азії, де лідійський цар Гіг намагався поступово захопити іонійські міста. Ситуація дуже ускладнилася, коли сюди вторглися ще й кіммерійці. З одного боку, вони відвернули увагу лідійців від греків, з другого — цілком можливо, теж пограбували деякі міста і ще більше активізували переселенську діяльність перших колоністів. Не виключено, що саме від кіммерійців іонійські греки детальніше дізналися про причорноморські степи та їх незаселеність[485].

Понад 30 років на Березанському поселенні археологи спостерігають трудову діяльність перших мешканців, хоча вона малопомітна. Це деякою мірою можна пояснити тим, що більша частина поселення вже знищена морем і, отже, ми не маємо повної інформації. Борисфен у VII ст. до н. е. став опорною базою для розвідувальних робіт на всій території узбережжя Північного Понту і в глибині Скіфії.

Більш-менш помітна активізація життя на поселенні починається в останній чверті і особливо на межі VII—VI ст. до н. е.[486]. Хронологічна й типологічна тотожність з мілетською продукцією ранніх керамічних виробів, знайдених на цьому поселенні та на лісостепових пам'ятках, дає підстави вважати, що Мілет був лідером у заснуванні першої колонії в Північному Причорномор'ї.

Великі зрушення в освоєнні еллінами Північного Причорномор'я почалися в першій половині VI ст. до н. е. Масштаби колонізації стали незрівнянно більшими, причому прибулі колоністи зосередилися не тільки в Нижньому Побужжі, де б вистачило для всіх землі, а й заснували низку поселень на значній віддалі від цього регіону — на Боспорі Кіммерійському. Майбутнім боспорянам, певно, було ближче і легше дістатись з Іонії до Керченського півострова південно-східним морським шляхом, який вони швидко освоїли.

У першій половині VI ст. до н. е. виникла сільськогосподарська округа Борисфена вздовж берегів Березанського лиману, а також засноване поселення на місці майбутньої Ольвії. Можливо, спочатку воно теж мало назву Борисфен, судячи з напису на вотивній теракотовій симі з Західного теменосу. Згодом вона назавжди ввійшла в античну літературну традицію. Не можна ігнорувати й згадку Плінія про те, що Ольвія якийсь час називалася Мілетополь (тобто місто мілетян). Свою назву ’Ολβιη Πóλις (щасливий поліс) місто отримало у третій чверті VI ст. до н. е. за дідімським оракулом[487].