Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Єдиної думки про точну дату заснування Ольвії поки що немає, серед її численних дослідників. Пропонується переважно три різні дати: межа VII—VI ст. до н. е., друга чверть VI ст., середина VI ст. до н. е. Одні дослідники спираються переважно на епіграфічні й керамічні матеріали, інші беруть за основу свідчення Псевдо-Скімна [808], який вказував, що мілетяни заснували Ольвію «під час лідійського владицтва», хронологічні межі якого надто широкі, щоб приймати його за головне джерело, треті вказують на брак закритих культурних шарів. Однак відносна численність керамічних виробів, виявлених 580—560 рр. до н. е., а також організація в цих межах часу святилищ Аполлона Ієтроса і Матері Богів вказують на те, що поселення існувало вже в другій чверті VI ст. і, можливо, з самого початку Ольвія засновувалася як майбутній поліс і головний центр Нижньобугського регіону.

На Боспорі Кіммерійському у першій половині VI ст. майже водночас виникло сім самостійних полісів: Пантикапей, Німфей, Мірмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса, Кепи. Критерії вибору місця для них були такі ж, як і в інших регіонах. Греки розселилися переважно на островах, мисах, у дельті давнього Антикіта-Гіпаніса, захищених «болотами, річками та драговинами» [Ps.-Scymn., 893 sq.]. Грецьке поселення на горі Мітридат, якщо враховувати відносну численність ранніх керамічних виробів, виникло в межах 590—570 рр. до н. е.[488]. Лідером заснування Пантикапею ще античні автори вважали Мілет [Strabo., VII, 4, 4; Plin., NH, IV, 26]. Це єдине в Північному Причорномор'ї поселення, найраніше ядро якого розміщувалося на значному природному узвишші, звідкіля було добре видно навколишні землі. Боспорські першопоселенці з метою самозахисту вибрали саме це зручне місце. З цього часу греки швидко освоювали велику територію в цьому регіоні, заснувавши ряд нових апойкій.

Німфей, найімовірніше, був заснований близько 580—570 рр. до н. е. мілетянами на плато біля мису Карабурун за 17 км від Пантикапею[489]. Даних про політичний і економічний його розвиток у першій половині VI ст. до н. е., як і про інші апойкії, немає.

Заснування Мірмекію датують другою чвертю VI ст. до н. е. Назва його метрополії теж не згадується в античній літературній традиції. Мірмекій розташований, за даними Страбона, в 20 стадіях від Пантикапею [VII, 4,5]. Існує думка, що його назва в перекладі з давньогрецької значить мурашка чи риф, або ж походить від особистого імені ойкіста[490].

Тіритака розташована в 11 км від Пантикапею на високому плато біля моря. Рання кераміка хронологічно ідентична з мірмекійською, що уможливлює припущення про їх синхронне виникнення. Згідно з Плінієм [NH, IV, 86], на цьому місці існувало місто Дія, щодо назви якого існують різні думки.

На південному узбережжі Криму мілетяни заснували Феодосію, теж, певно, у другій чверті VI ст. [Arr., Per. Pont., 30; Anonym. Per. Pont., 77][491]. Місто славилося прекрасною великою гаванню, зручним географічним розташуванням та родючістю земель на хорі.

Гермонасса — перше поселення на азіатській частині Боспору, засноване іонійцями з о. Теос приблизно у другій чверті VI ст. до н. е. на чолі з ойкістом Гермоном[492]. Пізніші автори (Арріан та Євстафій) вказували, що лідером заснування цього міста був еолієць Семандр з міста Мітілени. Після його смерті в період колонізаційної діяльності влада ойкіста перейшла до його дружини Гермонасси, ім'ям якої назвали апойкію. Хоч розповідь нагадує етимологічну легенду, цілком можливо, що в заснуванні цього міста брали участь і еолійські греки.

Останній з семи полісів — Кепи — був заснований теж близько 580—560 рр. до н. е. на східному березі Таманської затоки мілетянами [Ps.-Scymn., 899; Plin., NH, VI, 18; Ps.-Arrian., 47]. Окрім цих поселень, виникли й інші у першій половині VI ст. до н. е. Деякі види амфорної тари з Патрею відносять до цього часу. В Тузлинському некрополі також знайдено кераміку 580—560 рр., але саме поселення, певно, затоплене морем.

Отже, на Боспорі Кіммерійському у першій половині VI ст. до н. е. склалася зовсім інша ситуація, ніж у Нижньому Побужжі. Різниця передусім полягала в тому, що на Боспорі на невеликих відстанях одна від одної було засновано майже синхронно порівняно чимало самостійних апойкій.

Рис. 50. Карта античних держав Північного Причорномор’я.

Таким чином, протягом одного століття (друга половина VII — перша половина VI ст. до н. е.) греками частково було освоєно лише два регіони в Північному Причорномор'ї — Нижнє Побужжя та Боспор Кіммерійський. Незважаючи на порівняно малу потужність колонізаційного руху в цей час, вони встигли не лише заснувати перші апойкії, але й проникнути у віддалені місцевості ойкумени — туди, де мешкали осілі землеробські племена, які були для них ближчими за укладом життя, ніж номади.

Греко-варварські взаємовідносини в первинний період колонізації були спорадичними. Певно, для інтенсивного розвитку таких контактів не вистачало не тільки відповідних продуктів і товарів, як з того, так і з іншого боку, але значну роль міг відігравати психологічний фактор — ксенофобія номадів, некомунікативність через незнання чужої мови. Та й різні рівні розвитку могли відігравати негативну роль. Зв'язки нижньобугських греків з лісостеповими племенами протягом багатьох десятиліть стали причиною їх активізації в першій половині VI ст. порівняно з більш раннім часом.

Глава 3

Виникнення і формування північнопонтійських полісів

У другій половині VI — на початку V ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї почалося поступове формування полісів. Велика грецька колонізація стимулювала відродження і розквіт цієї основної форми політичної і соціальної організації античного суспільства. Визначення його суті не було однозначним ні в давнину, ні зараз. У мові еллінів — це і місто, і держава, і вітчизна, і громадянська община. Під полісом знаменитий філософ Еллади Арістотель розумів завершену суспільність, яка складалась з кількох поселень; призначення цієї структури цілком самодостатнє, бо вона виникла заради потреб життя, але існувала для блага людей [Arist., Polit., I, 8, 1252 в]. Характерною ознакою поліса було й те, що до нього входили лише вільні громадяни [Polit., Ill, 4, 4, 1279 а], але він був на той час найвищою формою всіх можливих типів людських спілок [Polit., І, 1, 1252 а]. Близькі ідеї висловлювали й інші філософи, зокрема Платон та Сократ. Виникнення поліса було зумовлено переважно необхідністю задоволення матеріальних та духовних потреб людини, які вона могла мати за колективного існування [Plato., Resp. II, 369, В-С].

У сучасному античнознавстві склалися дві найголовніші концепції щодо визначення терміна «поліс». За першою з них, поліс — це місто-держава, або держава-місто. Вважається, що класичний поліс розвивався на базі міста і уособлював у собі водночас місто, колектив, громадян, державу, де їх розвиток особливо на стадії формування відбувався взаємно і синхронно, створюючи елементарну єдність міста й аграрної зони[493]. Проте така дефініція не завжди відповідала всім суттєвим елементам полісних структур[494]. Тому для розвинутих демократичних держав класично-полісного типу існує інше визначення. Згідно з ним, це елементарна єдність міста і сільської округи, найпростіша основа організації суспільства, в якому вільні власники-громадяни протистоять масі безправних і невільних експлуатованих людей; це, нарешті, найпростіша, але разом з тим дуже ефективна форма політичної організації — республіка з більш-менш яскраво вираженою самодіяльністю громадян і зумовленим цим високим розвитком політичної ідеології і культури[495]. Проте, оскільки поняття полісу поліморфне, його і треба розглядати не як типову, незмінну в усі часи політичну організацію, а в хронологічній послідовності — від становлення до розвинутих і усталених форм.

Найчіткіше визначення раннього поліса — бо саме воно повніше відтворює картину створення північнопонтійських держав у архаїчний час — належить Г. А. Кошеленко. Поліс — це порівняно невелика (від кількох сот до кількох тисяч чоловік) община громадян, головним заняттям яких було землеробство, що складало її економічну базу[496]. Земля знаходилася в колективній власності, значна її частина розділялася на окремі наділи, якими володіла сім'я як важлива ланцюгова ланка полісної структури. Вищим органом влади були народні збори, в яких брали участь дорослі чоловіки, що мали статус громадян. У разі небезпеки вони ж входили в народне ополчення, оскільки регулярної армії у таких полісах не існувало. Важливе місце в системі цінностей, створеній громадянським колективом, займали традиційні звичаї метрополії та ті, які виникли на нових місцях.

Звичайно, при цьому не можна забувати, що за межами громадянської общини залишалося чимало людей, які громадянських прав не мали — іноземці, різні прошарки залежного населення, жінки. Упродовж певного часу внаслідок різних соціально-економічних і зовнішньополітичних причин відбувалися зміни в розвитку полісів. Але найголовнішим досягненням полісних держав, навіть і найконсервативніших, була участь громадян у народних зборах — вищій суверенній владі в державі, де могла виявитися воля, сила і влада демосу. І хоч у багатьох випадках спостерігалося прагнення до подолання поліса, воно було малоуспішним, бо тривалий час здійснювалося на тій же полісній основі[497].

У розумінні давніх греків місто-поліс необов'язково мало бути торгово-ремісничим. Головна його ознака — політична й економічна самостійність, незалежність від інших громадських колективів. Навіть неукріплені, але автономні апойкії вважалися полісами[498]. Такі риси притаманні й архаїчним полісам (містам) Північного Причорномор'я.

Типовим і найрозвинутішим полісом Іонії вже у VI ст. був Мілет — лідер понтійської колонізації. Він володів обширною сільською округою, і колоністи, нерідко засновуючи нові апойкії, наслідували свою метрополію як у виборі місцевості, так і в збереженні традицій у політиці й культурі. Мілетці здебільшого задовольнялися своїми власними продуктами виробництва. Незважаючи на те, що їх хора дуже часто піддавалася руйнівним нападам лідійців [Herod., І, 18—22], в місті накопичувалося чимало продуктів і ремісничих виробів, які треба було вивозити для продажу за межі поліса: олива і оливкове масло, вино, тканини і одяг, вироби з металів, глини, мармуру, дерева і кістки [Aristoph., Lisist., V, 729; Plin., NH. VII, 190; XXIX, 33; Eustaph. Dionys., Perieg. 823]. Отже, дуже рано, нарівні із землевласниками, в Мілеті з'явилась торговельна аристократія, яка володіла власними кораблями і вела транзитну торгівлю з багатьма містами та колоніями. Розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі сприяв поглибленню соціального розшарування громадян, внаслідок чого, час від часу відбувалися сутички між окремими партіями і угрупованнями. Зростання кількості торгових операцій спричинилося до введення монетної системи — найдавнішої в Елладі — наприкінці VII ст. Одна з перших золотих монет була завезена до Борисфена, де в невеликому скарбі, разом з іншими збереглася до нашого часу.