Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Вся громадянська община Мілета була розподілена на шість філ, від яких вибиралися представники на державні посади[499]. За час інтенсивної мілетської колонізації прибережних територій Понту Евксінського, тобто протягом століття, політичне становище Мілета і його державний устрій періодично змінювалися, що теж впливало на колонізаційні процеси.

Наприкінці VII ст. до влади прийшов притан Фрасібул, який в ході боротьби між родовою знаттю і демократичними силами поліса встановив тиранію. За його правління після укладення почесного миру з Аліатом Мілет досяг значного економічного розквіту [Herod., І, 20; V, 92]. Однак, його система правління була невдовзі скинута і в місті почалася нова боротьба між соціально-нерівними угрупованнями, особливо між тими, хто сам працював [ХЕІРОМАХА] і багатіями [ПΛОΥТІΣ], зокрема, так званими вічними мореплавцями [AEINAYTAI].

За свідченнями Геродота [V, 29], «боротьба партій у Мілеті прийняла таку тяжку форму, що мілетцям прийшлося звернутися до посередництва Пароса, аби досягнути якогось умиротворення. Паросці, прибувши в Мілет і побачивши, що житла мілетців сильно пошкоджені, ... оголосили, що бажають обійти їхню країну». Таким чином вони знайшли для Мілета гарних господарів, веліли їм надати владу і підкоритися всім тим, хто призводив до смути.

Громадяни середнього достатку добилися політичної переваги, за якої, як ніколи, процвітав поліс, ставши «перлиною Іонії». Проте панування демосу тривало недовго. Великі земле- і судновласники за підтримки жерців і перських сатрапів знову перемогли. Як уже вказувалося, у другій половині VI ст. до н. е. персів влаштовувало правління тирана, близьке до східної деспотії.

Усі ці події так чи інакше відбилися на політичному розвитку понтійських полісів у другій половині VI ст. до н. е. Підкорення персами 546 р. до н. е. Іонії, встановлення тиранічних режимів, сплата данини і повинність військової служби в перській армії призвели до нової масової еміграції малоазійських греків у понтійські регіони. Саме з цього часу до першого десятиліття V ст. греки заселили великі території північного узбережжя Понту і тут розпочався якісно новий розвиток політичних організмів. Розширювалося освоєння земель не тільки в раніше колонізованих областях, а й у зовсім нових, зокрема в Нижньому Подністров'ї і в Західному Криму.

Відмінною рисою цього етапу колонізації була передусім її масовість. До того ж основну кількість переселенців складали збіднілі верстви населення. Якщо серед перших колоністів були головним чином молоді чоловіки, то в цьому переселенні брали участь сім’ї, які лишилися без землі на своїй батьківщині. Звичайно, масовий характер колонізації призводив до різних непорозумінь і порушень правил колонізаційної практики, які регулювалися на місці існуючими в кожному регіоні первинними полісними структурами.

Найраніший у Північному Причорномор'ї Борисфенський поліс ще й досі не має однозначного визначення в науці. В. В. Лапін вважав, що «колектив першопоселенців являв собою саме колектив... Але це і є не що інше, як зародок соціально-економічної і політичної організації, яка іменується полісом»[500].

Полісно-аграрний інститут Борисфена підтримується багатьма дослідниками (Б. Браво, А. Вонсович, Н. Ерхардт, С. Д. Крижицький, В. М. Отрешко, А. С. Русяєва). Дещо інших позицій дотримуються Ю. Г. Виноградов і В. П. Яйленко. Останній вважає Березань з середини VII ст. «емпоріальним протополісом», а з початку VI ст., коли на Березань прибула велика партія колоністів, вона стала самостійним політичним організмом, протопблісом[501]. Н. Ерхардт на прикладі великої кількості даних переконливо показав, що мілетські колонії ще в VII ст. виводилися в Пропонтиду і Понт з уже складеними в метрополії політичними інститутами і визначеним пантеоном божеств; що вже в момент заснування вони були незалежними від метрополії і така автономія могла означати лише самостійність організованого за типом єдності громадян поліса[502].

Підтримуючи цю тезу, Ю. Г. Виноградов все ж вважає, що хоч апойкія на Березань виводилася як запрограмований у метрополії поліс, вона являла собою емпорій-поліс, а освоєння власне березанської хори на узбережжі в VI ст. пов'язувалося з товарним землеробством[503]. Однак проти цього свідчать такі міркування.

Якщо ще в VII ст. до н. е. тут оселилася невелика громадянська община, то навряд чи її головним заняттям було добування і торгівля сировиною, а згодом товарним хлібом для задоволення потреб метрополії, а не для власного самозабезпечення. В такому разі ні про яку автономію говорити не можна, бо така колонія лише виконувала завдання своєї метрополії. Колонізаційна практика, навпаки, свідчить про економічну і політичну самостійність апойкій, тим більше таких віддалених, як північнопонтійські. Куди б і в який час не виселявся колектив людей, його першочерговим завданням мало бути влаштування власного прожитку, який могло дати лише ведення сільського господарства.

Можна ще припускати, що у VII ст. Борисфен був опорним пунктом, в якому лише якась частина чоловіків займалася торгово-розвідувальною діяльністю, але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. тут відбулися значні зміни, які, ймовірно, спричинилися політикою мілетського тирана Фрасібула, за правління якого Мілет почав випускати монету. Майже синхронно з'явилась монета і в Борисфені, а також в Істрії і Алоллонії Понтійській у вигляді бронзової стріли — атрибута Аполлона Спасителя [ІНТРОΣ]. Вздовж Березанського лиману були засновані поселення. Їх виникнення і обробка землі мали на меті збільшення виробництва різних продуктів, надлишок яких міг би обмінюватися на посуд та одяг, що надходили з Середземномор'я. Отже, економічною основою поселення було сільське господарство, а не торгівля. Цілком можливо, борисфенцям підпорядковувалося і Ягорлицьке поселення ремісників.

До Борисфенського поліса, який почав набирати силу близько середини VI ст. до н. е. з прибуттям у Нижнє Побужжя великої групи епойків, належало й поселення на місці майбутньої Ольвії. Існує, однак, думка, згідно з якою формування Ольвії відбувалося дещо інакше. Вона виникла стихійно в середині VI ст. до н. е. і спочатку не мис лилась як поліс; так само стихійний характер мало освоєння греками навколишніх територій[504].

Так чи інакше, але чимало різноманітних джерел безсумнівно вказують на те, що Ольвія вже у другій половині VI ст. до н. е. стала головним політичним, економічним і культурно-релігійним центром з великою сільськогосподарською округою[505].

Принципово важливим чинником у його історії була рекомендація дідімського оракула змінити назву поселення на ОЛВІН ПОЛΣ й утвердити головний культ Аполлона Дельфінія як миротворця громадян. У зв'язку з цим в Ольвії була випущена нова полісна монета у вигляді атрибута нового патрона — дельфіна. Поряд з цим почав функціонувати новий теменос — Дельфініон, який невдовзі став центром релігійного життя ольвіополітів. Корінні зміни в їхній ідеології відбулися, певно, внаслідок соціально-політичних незгод між апойками і епойками[506]. Зрозуміло, що першопоселенці Ольвії традиційно зараховували себе до аристократії з правом володіння найкращими землями, користування різними привілеями. На час прибуття нових колоністів вони вже встигли влаштуватися на новому місці, а деякі з них і розбагатіти, що підтверджується найбагатшими похованнями ольвіополітів другої половини VI ст. до н. е.[507].

Рис. 51. Кістяна пластинка з пророцтвом дідімського оракула Аполлона. Борисфен. VI ст. до н. е.

Прибулі з розореної Іонії епойки змушені були завойовувати свої права в полісі зі звертання до дідімського оракула, який, імовірно, дещо утихомирив розбрат між різними угрупованнями колоністів. Однак сила і перевага першопоселенців виявилися в тому, що вони продовжували шанувати свого бога Аполлона Спасителя, побудувавши для нього новий храм наприкінці VI ст. У другій половині VI ст. на південь від Дельфініона була виділена агора, яка служила місцем народних зборів громадян і водночас використовувалась для торгівлі і проведення релігійних свят.

Велике значення для розуміння деяких соціально-політичних аспектів історії архаїчної Ольвії має так званий «лист жерця» середини — третьої чверті VI ст.[508]. З його змісту можна зробити висновки про те, що вже в цей час ольвіополіти володіли значною територією в районі Нижнього Подніпров'я. У листі названі такі топоніми, як Халкена і Гілея, звідкіля вивозили ліс і диких коней. В Гілеї ольвіополіти поставили вівтарі своїм божествам — Кібелі, Гераклу і Борисфену. Автор згадує і рабів, які намагалися втекти після корабельної аварії. З листа також ясно, що в архаїчній Ольвії вже існувало підпорядкування різних членів громадянської общини в сакральній сфері. Подібна субординація, певно, була характерна і для політичних структур.

Знайдена в Ольвії серія уламків чорнолакових посудин останньої чверті VI — першої чверті V ст. до н. е. з написами ПОЛЕ, ПО та ПОЛЕΏΣ вказує на існування наприкінці VI ст. пританею[509]. У другій половині VI ст. до н. е. поліс уже взяв у свої руки контроль за системою мір й за роздрібною торгівлею. Таким чином, у цей час ольвійська громадянська община докладала чимало зусиль до того, щоб якнайшвидше сформувати свої полісні структури і перетворити поселення на місто з усіма характерними для нього елементами. Водночас, оскільки ще тривав процес колонізації і сюди могли прибувати епойки, воно взяло на себе місію головного організатора й координатора цього процесу.

Якщо у Нижньому Побужжі один Борисфенський поліс з різних причин уже в період колонізації був підпорядкований сильнішому, то дещо інша ситуація склалася на Боспорі. Засновані в першій половині VI ст. до н. е. Пантикапей, Німфей, Мірмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса, Кепи, судячи з невеликої кількості синхронної кераміки і майже повної відсутності житлово-господарських комплексів були, як і Ольвія, дуже невеликими колоніями. Тільки за масового переселення людей із Східної Греції, які влилися до зазначених вище полісів з сільськогосподарськими округами, почався суттєво інший їх розвиток.

У другій половині VI — першому десятилітті V ст. до н. е. на Боспорі Кіммерійському виникли такі значні нові поселення як Фанагорія, Кіммерік, Патрей, Кітей, Парфеній, Порфмій, Тірамба та інші. У більшості з них метрополії невідомі. Але є підстави вважати, що вони були засновані колоністами з Іонії за лідерства Мілета[510]. Про участь у колонізації вихідців з різних районів Східної Греції свідчить, зокрема, літературна традиція [Arrian., Byth. fr. 55 Roos; Ps.-Scymn., 886 sq.].