Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років н. е. Ольвія карбувала монети іншого сарматського царя Інісмея. На них також уміщено тамгу, яка відрізняється від тамги Фарзоя лише кільцем у центральній частині. Безсумнівно, ці правителі були родичами (батько та син?). Знахідка біля с. Пороги на Дністрі багатого сарматського поховання, на речі з якого було нанесено тамги Інісмея, підтверджує сарматську належність цих «царів»[408]. А яскравий східний характер інвентаря порозького поховання вказує на вихідну територію просування сарматської орди в Північно-Західне Причорномор'я у середині — другій половині І ст. н. е. Ймовірно, тоді ж місцем сарматських кочівок стало й лісостепове правобережжя Середнього Подніпров'я. Це підтверджує наявність тут досить значної групи курганних поховань[409], що в масі відносяться до часу не раніше середини І ст. н. е. Крім все того ж виразного східного «забарвлення» пам'яток (бронзові казани з Ярошівки та Запруддя, золото з Цвітни та Петрика), тут відома тамга схеми Інісмея, тотожна тамзі порозького поховання. Не виключено, що аорси, яких вже тіснили зі сходу алани, одержали від римлян дозвіл зайняти степи на північ від лімесу як платню за допомогу в боротьбі з Мітридатом. Це була третя «хвиля» сарматських міграцій у північнопонтійські степи.

Рис. 39. Фібула у вигляді дельфіна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані (гірський кришталь, золото).

Виникає питання про причини, з яких Ольвія мала карбувати монети варварських ватажків. Щодо цього існують три версії: економічна необхідність; підкорення Ольвії Фарзоєм та Інісмеєм; союз між ними при номінальному пріоритеті сарматів. Останнє припущення базується на тому, що на всіх монетах, крім царського імені, вміщено монограми архонтів, тобто, місто зберегло традиційні органи самоврядування. Свого часу Август заборонив карбування золотої монети всім правителям, що перебували в сфері інтересів римської політики. Отже, золота емісія Фарзоя та Ольвії була своєрідною демонстрацією незалежності міста від Риму[410].

Утворення сильного сарматського об'єднання біля дунайських кордонів Імперії одразу ж далося взнаки — після більш ніж 30-річної перерви знов відновилися наїзди. Цьому сприяла й внутрішньополітична ситуація в Римі. Після самогубства Нерона 68 р. н. е. боротьба за владу Отона, Гальби та Вітелія перетворилася на громадянську війну. Дестабілізація центру одразу ж позначилася на кордонах. За свідченням Тацита, взимку 68 р. роксолани вдерлися до Мезії та «вирубали дві когорти». Наступної зими, скориставшись з того, що війська, що дислокувалися в Мезії, було відкликано до Італії, вони повторили наїзд «у кількості 9 тис. вершників». Становище врятував III Гальський легіон, що випадково опинився в Мезії на шляху до Риму. Його солдати відтіснили сарматів до Дунаю, «в болота». Легат Апоній Сатурнин був удостоєний Отоном нагороди за перемогу над сарматами. Проте того ж року сармати знову нападають, і в боротьбі з ними гине навіть легат Мезії Фонтей Агріппа. Новий, призначений вже Веспасіаном, легат Рубрій Галл спромігся, нарешті, відкинути сарматів за Дунай та зміцнив кордон.

Військові дії 68—70 рр. н. е. на кордоні Мезії пов'язані з бурхливими політичними подіями в Імперії. Сармати чудово розуміли відносну слабкість позицій Риму в регіоні й не забарилися скористатися з цього. Та вже після стабілізації Імперії за Веспасіана й закінчення військових дій на парфянському театрі дунайський кордон зміцнюється. Це зрозуміли сармати, активність яких помітно знизилася. В усякому разі, до 89 р. н. е. даних про конфлікти з сарматами на Нижньому Дунаї немає.

Затишшя на Дунаї тривало недовго. 89 р. війська Доміціана здобули перемогу, а остаточно мир на дунайському кордоні було встановлено за Траяна. Дакійські війни 101—102 та 105—106 рр. н. е. зламали опір держави Децебала, й Дакія стала римською провінцією.

Стабільне мешкання сарматів, що з'явились у Подунав'ї ще на порубіжжі ер, тривало до середини II ст. У цей час на територію північнопричорноморських степів приходять нові сарматські угруповання, що походили, ймовірно, з Нижнього Поволжя[411]. На користь цього свідчить поява іншого поховального звичаю, нових типів зброї, фібул, дзеркал, посуду тощо. Ймовірно, з цими пришельцями треба пов'язувати припинення життя на пізньоскіфських городищах понизь Дніпра. Порівняно швидко минувши степи Подніпров'я та Побужжя, де кількість пам'яток цього часу незначна, прийдешні племена зупинилися в межиріччі Дністра та Пруту, в пониззях Дунаю. Тут з'являються нові для сарматської культури ознаки поховального звичаю, запозичені від північно-західних сусідів — пізньокельтських та германських племен. Таким чином, четверта «хвиля» сарматських міграцій датується серединою — другою половиною II ст. н. е.

Письмові джерела слабо висвітлюють цей період сарматської історії. Відомо, що 118 й 157 рр. з сарматами на Дунаї воювали Адріан [Spart., 6] та Антоній Пій [Spart., 22]. Друга Маркоманська війна не випадково була названа сучасниками «сарматською» — ця назва, певно, відбиває участь у ній сарматських племен.

Наприкінці II — у першій половині III ст. н. е. в північно-західній частині Північнопонтійського регіону відбувалися складні й бурхливі процеси, пов'язані з походами готів та становленням черняхівської культури[412]. Яку участь брали у них сармати та яка доля спіткала їх — важко сказати впевнено. У середині III — першій половині IV ст. н. е. в Північному Причорномор'ї відбувається п'ята та остання хвиля сарматських міграцій — прихід, найімовірніше, з Нижнього Дону[413] носіїв катакомбного обряду поховань та своєрідної матеріальної культури «фацетованих» пряжок й характерного поліхромного стилю «гробниці Рескупорида». Цікаво, проте, що сарматські племена в другій половині III — першій половині IV ст. н. е. розташувалися двома компактними групами — в Нижньому Подунав'ї та Нижньому По донні, які були розділені населенням черняхівської культури. Якщо воно складало «державу Ерманаріха»[414], то, мабуть, остання зруйнувала територіальну єдність сарматських племен степового Причорномор'я, примусивши частину їх відкочувати на схід.

Кінець історії сарматів у північнопричорноморських степах пов'язаний з гунською навалою 375 р. н. е.

Рис. 40. Сарматський кинджал із поховання біля с. Пороги.

На час появи в північнопричорноморському степу сармати являли собою ранньокласове суспільство. Цей лад характеризується наявністю майнового розшарування та вирізненням панівної верхівки при збереженні архаїчних родоплемінних суспільних інститутів та колективної (племінної) власності на землю. При цьому політична влада опиняється, як правило, в руках найзавзятіших та авторитетних військових ватажків. Висока питома вага зовтшньоексплуататорської діяльності поряд з обмеженими можливостями екстенсивного скотарства сприяла тому, що класоутворюючі процеси в кочовому суспільстві йшли вельми повільно[415].

Про існування в сарматському суспільстві панівної (а значить, і підлеглої) верстви свідчать історичні джерела, в яких часто-густо фігурують «цар», «ватажок», «шляхетні», «скіпетроносці» та інші представники панівної верхівки. Найкращою ж ілюстрацією цьому є археологічні пам'ятки, в яких представлені, з одного боку, багаті «царські» поховання типу Порогів,

Ногайчинського кургану, Соколової Могили, а з іншого — численні бідні поховання, де інвентар обмежується одним-двома горщиками, скромними прикрасами або кількома стрілами.

Рис. 41. Дзеркало з Соколової Могили.

Письмові джерела нічого не кажуть про конкретні соціальні верстви сарматського суспільства або про його устрій. Ми маємо у своєму розпорядженні лише одне-два свідчення. Так, Тацит, описуючи роксоланів, що напали на Мезію 69 р., зазначає, що об ладунок у них носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Annal., 1, 79]. Ці «шляхетні», мабуть, були племінною аристократією, представниками панівних родів на зразок казахського Старшого Жуза. Можливо, й «скіпетроносці» Сайтафарна з декрету на честь Протогена були не тільки військовими проводирями. Відомо, що в кочовиків військова структура ґрунтувалася на суспільній — родоплемінній — й ватажки суспільних груп були водночас військовими керівниками. У сарматів, подібно до скіфів, також, ймовірно, існувала тріадна організація суспільства[416]. Письмові джерела проливають деяке світло на характер верховної влади у сарматів Причорномор'я. У них існував інститут успадкування влади. Побічним свідченням цього може бути епітафія Плавтія Сільвана, в якій ідеться про синів сарматських царів, взятих заложниками, а також легенда про Амагу. Нарешті, родинні стосунки сарматських царів Фарзоя та Інісмея теж свідчать на користь наявності в сарматському середовищі інституту успадкування влади.

Безумовно, сарматське суспільство було організоване якоюсь формою державності. Про це свідчать терміни «цар», «володар» тощо, які трапляються в джерелах стосовно сарматів. Найімовірніше, це було типове для кочовиків ранньокласового рівня тимчасове військово-політичне об'єднання із такими атрибутами державності як спільна територія, верховна влада, певна соціальна стратифікація суспільства, можливо, зародки професійного війська — царська дружина.

Як вже зазначалося, особливості кочового скотарства сприяли одержанню надмірного продукту кочовиками шляхом зовнішньоексплуататорської діяльності. Серед численних її засобів чи не головне місце посідали данницькі відносини[417], що їх встановлювали кочовики з підкореними народами. Не були винятком і сармати, як це виходить з нечисленних письмових джерел. За Тацитом [Тас. Ann., 43], сарматам на території сучасної Угорщини сплачували данину котини та оси. Про виплату римлянами данини роксоланам в Мезії подає відомості Елій Спартіан [Spart., 36]. Своєрідну форму данини відзначив Страбон для іраномовних даїв, родичів сарматів [Strabo., XI, 8, 3]. Плем'я апарнів, що нападало на Гірканію, Несею та Парфію, як данину одержало від правителів цих країн «дозвіл у певний час здійснювати наїзди на країну та забирати здобич». Щодо території України, то єдиними відомостями про данницькі відносини між сарматами та їхніми сусідами треба вважати дані декрету на честь Протогена, що містять інформацію про дві форми данини. Одна — регулярна, за якою неодноразово з'являвся до Ольвії Сайтафарн на чолі саїв. Наголосимо, що вона виплачувалася не лише цареві, а й його оточенню, «скіпетроносцям». Друга — «дарунки з приводу проїзду». Це один з видів нерегулярних поборів, що широко практикувалися шляхетними кочовиками. Як приклад, можна назвати згадку в численних китайських джерелах про дарунки представникам кочової тюркської шляхти та «частування» у прикордонних пунктах, що тривали по кілька тижнів[418]. Дарунки запобігали (хай на деякий час) наїздам кочовиків, забезпечували прихильність їхніх ватажків. Часто-густо останні самі відверто натякали на дарунки як на шлях розв'язання того чи того питання. Не виключено, що данину сплачували сарматам зарубинецькі та пізньоскіфські племена Подніпров'я, які певний час жили в щільному оточенні сарматів.

Головним заняттям сарматських племен, що мешкали на території України, було екстенсивне кочове скотарство. За Страбоном, «вони йдуть за своїми чередами, вибираючи завжди місцевості з добрими пасовиськами взимку в болотах біля Меотиди, а влітку — на рівнинах» [VII, 3, 17]. Сармати розводили в основному коней та овець. Такому складу стада відповідає досить рухомий тип кочування, коли все населення поступово пересувається із худобою, спиняючись лише на зимівлю (як, наприклад, калмики нового часу). Досі не з'ясовано, чи осідала на землі якась частина сарматів. Проте брак поселень й начиння поховань у ґрунтових могильниках, зокрема знахідки зброї та кінського спорядження, свідчать про кочовий спосіб життя.

Рис. 42. Поясна прикраса сарматського часу. Село Пороги.