Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Як будь-яке кочове суспільство, сарматське було передусім воєнізоване. Сармати за часів їхнього приходу до причорноморських степів являли собою так званий «народ-військо», де все чоловіче населення було водночас воїнами. Сарматські воїни озброювалися мечами та кинджалами, луками, списами. Захисний обладунок не набув помітного розвитку. Думка про наявність у всіх сарматських племен важкоозброєної кінноти катафрактаріїв[432] не підтверджується археологічними матеріалами ані щодо України, ані щодо інших (крім Прикубання) сарматських територій. Звичайно, важкоозброєні контингенти були в сарматському війську, але вони ніколи не були численними. За Тацитом, у сарматів обладунок носили «ватажки та всі шляхетні» [Тас. Ann., І, 79], тобто заможна частина суспільства.

Тактичні принципи та способи бою зумовлювалися складом війська. Одним з головних видів бойових дій були різні за відстанню й часом наїзди. Вони мали на меті не так фізичне винищення супротивника, як загарбання здобичі та демонстрацію військової могутності з подальшим встановленням данницьких відносин. Рушаючи у похід, як і дещо пізніші кочовики, сармати їхали о-двокінь, тобто мали декілька заводних коней. «Вони долають величезні відстані, коли переслідують ворога або тікають самі, сидячи на швидких та слухняних конях, ще й кожний веде в поводу запасного, одного, а іноді й двох, щоб, пересаджуючись з одного на іншого,, зберегти сили коней та, даючи відпочинок, відновити їхню бадьорість» [Ашга., XVII, 12.3]. Про один з таких наїздів йдеться у декреті на честь Протогена.

Важливою частиною культури військової справи сарматів було бойове використання коня. Кінське спорядження, що трапляється серед археологічних пам’яток України, демонструє досягнення сарматів у цій галузі[433]. Парадна зброя прикрашалася фаларами — срібними золоченими напівсферичними бляхами із зображеннями в «звіриному» стилі або із рослинним орнаментом (Старобільськ, Балаклея, Янчокрак, Булахівка).

Побут сарматів характерний для кочовиків із рухливим типом кочування. Страбон та Овідій згадують «сарматські вози», а перший зазначає, що сармати живуть у наметах [Strabo., VII, 3, 17]. На фресках пантикапейських склепів перших століть н. е. є зображення сарматських жител, що нагадують юрти монголів та інших азіатських кочовиків. У похованнях на території України є поодинокі знахідки коліс від сарматських возів із 12—14 спицями (Новопилипівка). Нечисленні рештки, переважно з багатих могил, дають змогу реконструювати одяг сарматів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперізувався поясом (іноді з коштовними прикрасами, як у Порогах)[434] та застібався фібулами, шаровари та короткі м'які чоботи, що інколи (ця мода поширилася у пізньосарматський час) перетягувалися в підйомі ремінцями з пряжками. За головний убір правив башлик. Костюм доповнював плащ, що застібався фібулою на лівому рамені. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястя або трохи вище, іноді за східною модою зверху сукні носився розпашний халат, що застібався фібулою на грудях. З того ж таки Сходу до гардероба сарматської жінки потрапили шаровари, які часто-густо були оздоблені на литках бісером. Слід додати, що одяг заможних представників суспільства прикрашався золотими бляшками, пронизями та гаптуванням (Соколова Могила, Сватова Лучка, Ногайчинський курган, Пороги).

Рис. 44. Сарматське жіноче вбрання (реконструкція).

Різноманітними були прикраси сарматських жінок та чоловіків, деякі з них є справжніми шедеврами стародавнього золотарства. Шляхетні воїни носили золоті або срібні гривни, золоті браслети (чудові зразки їх знайдено в Порогах), їхні пояси прикрашалися золотою та срібною гарнітурою. Представниці панівних верств прикрашали голови діадемами, золотими поліхромними сережками (Соколова Могила, Ногайчинський курган, Михайлівна), носили намиста, в яких були забрані в золото коштовні та напівкоштовні камінці (Михайлівна, Соколова Могила, Сватова Лучка) та намистини з бурштину, скла, фаянсу, геширу тощо. Відомі розкішні золоті поліхромні (Ногайчинський курган, Соколова Могила) та звичайні бронзові браслети із численних поховань посполитих. У моді були персні з печатками та вставками із коштовних камінців та скла. З II ст. до н. е. поширюються різноманітні фібули. До складу особистого вбрання входили люстра — біллонові чи бронзові. В багатому похованні Соколової Могили знайдено опахала, що походять з Близького Сходу або Єгипту.

Усі прикраси сарматів (особливо ж вироби із золота) виконані у певному стилі, який характеризує сарматське прикладне мистецтво на різних етапах його розвитку. В II—І ст. до н. е. відчутний вплив пізньоелліністичного близькосхідного або греко-бактрійського мистецтва. Типовим зразком цього стилю є фалари із Старобільська. Зображені на них звірі поєднують у собі реалізм еллінського мистецтва із східною стилізацією та варварським спрощенням. З І ст. н. е. серед сарматів України поширюється так званий звіриний «бірюзово-золотий» (за М. Б. Щукіним) стиль, що походить із середньоазіатських та західносибірських земель і позначений неабияким впливом китайського мистецтва. Як видно з назви, цей стиль являє собою зображення звірів — реальних або фантастичних — найчастіше в боротьбі між собою. Вироби із золота або залізні чи бронзові плаковані золотою пластиною. Характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (найчастіше очей, вух, м'язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю. Чудові зразки «бірюзово-золотого» стилю знайдено в Порогах (поясна гарнітура, гривна), Запорізькому (поясні пряжки) та Ногайчинському (гривна) курганах. Поширення цієї моди пов'язується з аланами. В пізньосарматський період стає популярним інший стиль — геометричні орнаменти, виконані в техніці перегородчастої емалі або інкрустації (клуазоне). Його витоки лежать у мистецтві північно-західних сусідів сарматів — готів та в пізньоримському ювелірному стилі.

Письмові джерела не подають майже ніяких даних для реконструкції духовної культури сарматів, їхніх міфологічних або релігійних уявлень. У зв'язку з цим вельми цінним джерелом є поховання в Порогах, де на певному наборі речей — поясах, гривні, піхвах меча та срібному келисі — вміщено тамги схеми «царя» Інісмея[435]. із досліджень із загальноіранської та скіфської[436] міфології відомо, що такі речі мали інвеститурно-сакральне значення. Тож варто припустити, що іраномовні сармати мали схожий із скіфами світогляд. Дещо ширшу інформацію маємо про релігійні уявлення сарматів. Із праць Климента Олександрійського та Амміана Марцелліна відомо, що сармати вклонялись мечеві, який уособлював бога війни: «У аланів голий меч встромляють у землю та вклоняються йому як Марсові» [Aram. XXXI, 7, 12]. Щодо інших загальноіранських культових уявлень, то на археологічних матеріалах простежене існування у сарматів, що населяли територію України, культів вогню та коня[437]. З першим із них пов'язані численні сліди вогнищ у насипах курганів та в могилах, а також курильниці, які часто трапляються серед начиння жіночих поховань. Імовірно, саме жінки як охоронниці домашнього вогнища відправляли вогняний культ. Роль жінок як служниць культу відбивають численні солярні або хтонічні амулети, що їх знаходять в могилах. Вони ж вказують на існування у сарматів анімістичних вірувань. Поховальний звичай відбиває віру сарматів у потойбічне життя. Більшість поховань орієнтовано у північному напрямку, меншу частину — в південному. Можливо, ця різниця свідчить про уявлення різних сарматських племен щодо місцезнаходження «країни мертвих». Супроводження померлих напутньою їжею та речами теж входило до обов'язкового поховального ритуалу. Чоловікам у могили клали зброю, кінське спорядження, «чоловічі» знаряддя праці — точила, сокири— посуд для вина. Жінок супроводжували в потойбічний світ прикраси, посуд, «жіночі» речі: люстерка, прясла, голки тощо.

Історія та культура сарматів є однією із складових давньої культури України. Й хоча сармати не були безпосередніми предками українського народу, якась частина їхньої історії залишилася в давній історії України.

Глава 2

Пізні скіфи

Як уже зазначалося, на межі IV—III ст. до н. е. припиняється існування Великої Скіфії — могутнього об'єднання скіфських та нескіфських племен, що займали більшу частину території сучасної України. На всіх скіфських поселеннях та селищах від району сучасного Запоріжжя аж до понизь Дніпра вже на початку III ст. до н. е. повністю припиняється життя. Про це свідчить зокрема, брак скіфських поховань на території майже всього простору степів між Дністром та Доном.

Однак окремі групи ще зовсім недавно великого об'єднання племен збереглися у Нижньому Подніпров'ї, Північно-Західному Причорномор’ї та в Криму. Саме вони утворили три так звані «Малі Скіфії». Але характер їхнього поховального обряду та матеріальна культура дають значні підстави сумніватися в суто скіфській належності цього населення. Тобто, слід врахувати, що назва «Скіфія» досить умовна.

Про це знали ще античні автори. У «Географії» Страбона подано досить детальний опис Кримського півострова. Особливий інтерес становить такий фрагмент. «Вся ця країна, а також, можливо, і область за перешийком до Борисфена називалася Малою Скіфією. Внаслідок численності переселенців, що переправлялися звідси за Тіру та Істр і заселили цю країну, значна частина її також отримала назву Малої Скіфії, так як фракійці поступилися їм землею, частково примушені силою, частково внаслідок поганої якості землі, так як більша частина цієї землі болотиста» [24, VII, 4, 6]. І далі — «...болота так званої Малої Скіфії, що по цей бік Істра» [VII, 5,12].

Про назву міст на берегах основних рік Скіфії є свідчення Птолемея [кн. 3, V, II, С. І, с. 232]. На його карті зазначено навіть їхні географічні координати та наводяться назви: Азагарій, Амадока, Cap, Серім, Сарон, Метрополь та Ольвія. Робилися спроби ототожнення міст Птолемея та нижньодніпровських городищ. Н. М. Погребова вважала, що Сароном було Гаврилівське городище. На думку М. І. Вязьмітіної, Сароном була Золота Балка. Б. М. Граков Кам’янське городище ототожнював з Азагарієм, а Знам'янське — з Амадокою.

За Страбоном, можна досить точно локалізувати «Малі Скіфії». Одна, про яку досі мало що відомо, знаходилась за Істром, а друга — в Криму і включала області від перешийка до Борисфена. Страбон підкреслює факт переселення людей на ці території. Зараз вчені цілком слушно розділяють другу, за Страбоном, Малу Скіфію на дві окремі: Кримську та Нижньо-Дніпровську. Для цього є всі підстави. Та й сам Страбон допускав єдність цих територій не дуже впевнено, супроводячи згадку про їхню близькість словом «можливо».

У зв’язку з цим відзначимо, що за часів Великої Скіфії між більшою частиною Скіфії у степах Причорномор'я і скіфами Криму існувала певна різниця, що добре простежувалось, зокрема, у поховальному обряді. А в період «Малої Скіфії» між пам'ятками пізньоскіфської осілості на Нижньому Дніпрі та Кримським перешийком пролягала значна відстань відкритого степу. Будь-які пам'ятки на цій степовій частині, які можна було б пов'язати з пізніми скіфами, відсутні.

У цих двох «Малих Скіфій» були свої, не пов’язані одна з другою, історичні долі. Дуже мало підстав говорити про їхню етнічну близькість. Значні відмінності були також у господарстві, дещо відрізнялася матеріальна та духовна культура. Різною була і «зовнішньополітична» спрямованість. Культура населення городищ Нижнього Дніпра була близька до культури Ольвії, у ній порівняно мало сарматських рис і, навпаки, багато виявів західних, передусім фракійських, впливів.

«Мала Скіфія» у Криму, цілком природно, була тісно пов'язана з античними центрами Криму. Більш яскраво це засвідчено всім комплексом джерел для Херсонеса, набагато менше — для Боспору. У історичній долі Кримського пізньоскіфського царства значну роль відіграли зіткнення з Понтійським царством Мітридата і пізніше — Римом. У Криму помітні дещо значніші сарматські впливи.

Коло джерел, що характеризують «Малу Скіфії» в Криму, набагато ширше, ніж відповідне щодо нижньодніпровської. Це дає можливість з’ясувати основні моменти політичної історії першої, встановити певну ієрархію міських центрів, серед яких вирізнялась столиця — Неаполь Скіфський, та ін. На противагу цьому, лише щодо одного з низки нижньодніпровських городищ можна говорити про наявність у ньому рис, які суттєво вирізняють його серед інших синхронних пам'яток. Йдеться про Червономаяцьке городище. Його розвинута фортифікаційна система не має рівної серед поселень Північного Причорномор'я. Тому, якщо на Нижньому Дніпрі існувало якесь об’єднання, то на роль його центру могло претендувати лише це городище.