Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Згадані в декреті саї, на думку деяких дослідників, були сарматами. В них вбачали «царських сарматів» Страбона та Аппіана[392], виходячи з того, що іранське «xsaja», яке означає «цар», «володар» та його синоніми, можна пов’язувати з якоюсь «царською» групою населення («царські скіфи», «царські сармати»). На сарматську належність саїв вказує нібито ім’я їхнього ватажка Сайтафарна. Адже корінь «фарн» у іранських мовах означає «щастя», «сила», «талан»[393]. Хоч це поняття загальноіранське, вважається, що воно більш притаманне середньоазіатсько-сарматському середовищу[394]. Таким чином, ім'я Сайтафарн означає «сила» або «талан саїв», а самі саї — це «царські» сармати. Проте слід відзначити, що на межі III—II ст. до н. е. в Нижньому Побужжі невідома жодна сарматська пам'ятка. Це дає підстави вважати, що саї Сайтафарна мали бути мешканцями Подоння або Прикубання, де добре репрезентовані синхронні декрету пам'ятки. Базуючись на кочівках Дону або Кубані, сармати цілком мали змогу робити наїзди на причорноморські античні міста та сільські поселення. Відомо з етнографічних паралелей, що кіннотники-кочовики всіх часів та регіонів мали у поході двох, а частіше трьох, коней (щодо сарматів це підтверджують дані Аппіана та Амміана Марцеліна). Коні аборигенних степових порід, подібні до сарматських (казахська, монгольська, алтайська, адаєвська), долають за день 50—70 км. У такому разі відстань від степів Нижнього Дону або Кубані до Ольвії (близько 1000 км) сармати могли подолати (навіть з урахуванням необхідних днівок) щонайдовше за два тижні. В останні роки у межиріччі Дніпра та Дунаю виявлено цікаву групу пам'яток кочовиків, які можуть бути датовані якраз часом, близьким до часу декрету на честь Протогена[395]. Це знахідки в насипах курганів або в природних підвищеннях «скарбів» із сталим складом речей: казани або сітули, шоломи, кінське спорядження з коштовних металів, зброя. Деякі типи їх мають характерні етнографічні ознаки кубанських сарматів тих часів (котли, вудила з хрестоподібними псаліями, залізні втульчасті вістря стріл), що трапляються тільки тут. Не виключено, що саме ці своєрідні пам’ятки залишено саями часів декрету на честь Протогена.

Ще одне з найраніших джерел, що стосується перебування сарматів на території сучасної України, — це легенда про сарматську царицю Амагу, переказана автором І ст. н. е. Полієном. Вважається, що в основі її лежать цілком реальні історичні події межі III— II ст. до н. е.[396]. Амага, чоловік якої цар Медоссак пиячив та кинув державні справи, «сама розставляла в своїй країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам (курсив наш. — Авт.), яких ображали». Скіфське військо обложило Херсонес. Херсонесити звернулись по допомогу до Амаги. Тоді вона, відібравши 120 найкращих воїнів, «дала кожному по троє коней у похід» й, подолавши за добу 1200 стадіїв, раптовим ударом завдала поразки скіфам, «убила царя та тих родичів і друзів, що були з ним, країну віддала херсонеситам, а царську владу доручила синові вбитого, наказавши йому володарювати справедливо». Де ж розміщувалася ставка Амаги? Виходячи з відстані (стадій Полієна дорівнював 155—160 м)[397], можна припустити, що це були степи за Перекопом, про що побічно свідчить і термін «сусіди». Й хоч Амага є персонажем легенди, проте свідчення Полієна, як зазначено вище, відбивають етнічні та політичні реалії межі III—II ст. до н. е.

Одне з сарматських племен — роксолани — брало участь у подіях зимової кампанії 110 р. до н. е., коли під мурами Херсонеса понтійського регіментареві Діофанту протистояли, крім скіфів Палака, 50 тис. роксоланів на чолі з Тасієм. Щодо даних Страбона про чисельність роксоланів, то вони, безумовно, перебільшені, але реальність цих подій підтверджує знайдений в Херсонесі декрет на честь його рятівника Діофанта, де теж згадуються роксолани (в декреті — ревксінали). Роксоланів Тасія звичайно локалізують у присиваському степу, де в останні роки відкрито значну кількість поховань II—І ст. до н. е., що являють компактну за типологією та хронологією групу. Її можна ототожнювати з роксоланами[398], що просунулись, мабуть, з Нижнього Дону[399].

Ранньосарматські пам’ятки на території сучасної України уможливлюють, таким чином, висновок щодо характеру початкового просування сарматів у колишню Скіфію. Поховання — впускні та розкидані по степу без будь-якої системи, більшість з них — могили воїнів. Усе це свідчить про те, що початкове просування сарматів у північнопонтійські степи було наїздами військових загонів. Брак аж до І ст. н. е. компактних могильників з основними похованнями вказує на те, що прийшлі сюди сармати перебували на першій стадії кочування, властивій етапу освоєння номадами нової території, коли все населення безперервно пересувається слідом за чередами, не маючи стаціонарних поселень або зимівників.

У І ст. до н. е. кочівки північнопричорноморських сарматів охопили територію від басейнів річок Орелі та Самари на півночі до Сиваша на півдні. В цей час у Циркумпонтійському регіоні почалися грандіозні політичні події — Мітридатові війни. Цар Понту Мітридат VI Євпатор плекав мрію створити царство, яке б протистояло могутньому Римові. 89 р. до н. е. почалася перша Мітридатова війна проти Риму. В ній як союзники Понту брали участь й причорноморські сармати. Аппіан серед військ Архелая, полководця Мітридата в 86 р. до н. е., називає «скіфів». Імовірно, тут йдеться не тільки про пізньоскіфські племена, а передусім про сарматські (античні автори римського часу часто-густо ототожнювали тих та інших). Адже, як висловився Сулла 85 р. до н. е. в промові проти Мітридата, «...ти уклав союз зі скіфами й савроматами».

Рис. 37. Північне Причорномор’я у II—І ст. до н. е.

1 — зарубинецька культура; 2 — пізньоскіфська культура; 3 — поховання сарматської культури; 4 — античні міста; 5 — походи сарматів.

Щоправда, Сулла міг мати на увазі не лише причорноморських сарматів, а й аорсів Подоння або сіраків Прикубання. Проте участь причорноморських сарматів у третій Мітридатовій війні (74—63 рр. до н. е.) документально засвідчено Аппіаном: «приєднались (до Мітридата. — Авт.) з савроматів т. зв. царські язиги...» й далі: «...бились же разом з ним царі... скіфів, що живуть навколо Понту, біля Меотійського озера...» [App. Mithr., 67, 2]. Оскільки в цей час «навколо Понту та біля Меотійського озера» скіфи вже не жили, то, найвірогідніше, Аппіан має на увазі північнопричорноморських сарматів.

63 р. до н. е. поразкою понтійських військ та самогубством Мітридата VI закінчилися Мітридатові війни. Їхній кінець навряд чи відбився на долі сарматів Північного Причорномор'я. В усякому разі, археологічних слідів будь-якого занепаду сарматської культури на території сучасної України немає.

Перепоною, що стримувала просування сарматів на захід, за Дніпро, було сильне гетське об'єднання Буребісти. Близько середини І ст. до н. е. він пройшов вогнем і мечем усе північно-західне узбережжя Понту, можливо, здобув і зруйнував Ольвію. Ймовірно, саме до цього часу відносяться дані карти Марка Віпсанія Агріппи, де по Дніпру (або трохи західніше від нього?) проходить кордон між Дакією та Сарматією. Ці два об'єднання могли межувати за часів Буребісти — ані раніше, ані пізніше Дакія не простягалася так далеко на схід[400].

У цей час на правобережжі Середнього Подніпров'я досягає розквіту зарубинецька культура. По обидва береги нижньої течії Дніпра розташовувались городища та поселення ще однієї групи осілого населення — пізніх скіфів. Останні вели торгівлю з носіями зарубинецької культури і виступали посередниками у її зв'язках з античними центрам[401]. Безсумнівно, такі вигідні об'єкти для зовнішньої експлуатації не могли лишитись непоміченими сарматами. У другій половині І ст. до н. е. вони починають робити наїзди на зарубинецькі городища.

Археологічні сліди зіткнень сарматів з носіями зарубинецької культури нечисленні, але досить виразні. Наприкінці І ст. до н. е. здійснюється реконструкція оборонних споруд зарубинецьких городищ на Пилипенковій Горі, Юрковиці, Бабиній Горі. З напільного боку валів городищ Бабиної Гори та Ходосовки знайдено вістря сарматських стріл. У кількох сарматських похованнях II—І ст. до н. е. на півдні України знайдено посуд та фібули зарубинецької культури. Пов'язуються ці явища з наїздами сарматів[402].

Концентрація сарматських поховань II—І ст. до н. е. в степах Дніпровського Лівобережжя нібито окреслює район їхніх кочівок та, вірогідно, базову територію для наїздів на захід. Ці міркування дають змогу вбачати першу «хвилю» сарматського просування до Причорномор’я в опануванні ними територій «між Танаїсом та Борисфеном».

Отже, в І ст. до н. е. сармати, які міцно опанували степи межиріччя Дону й Дніпра, почали епізодично з'являтися на Правобережжі, турбувати мешканців зарубинецьких городищ, іноді досягали в своїх наїздах кордонів Імперії. Найранішим свідченням військових акцій сарматів у цьому районі є повідомлення Діона Кассія про перемогу Гая Луція над сарматами 16 р. до н. е. Брак у Подунав'ї масових сарматських пам'яток цього часу вказує на те, що сармати лише здійснили напад і ще не жили тут; імовірно, наїзд було здійснено з подніпровських територій. «Царі» сарматів, які мешкали «по сей бік річки Танаїсу та за нею» і просили дружби імператора Августа, відомі римлянам «з чуток», тобто ще не були їхніми безпосередніми сусідами.

Рис. 38. Золота гривна з сарматського поховання в Ногайчинському кургані.

Після загибелі Буребісти 44 р. до н. е. гетське об'єднання ослабло й розпалося. Шлях на захід сарматам тепер заступали лише пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, що контролювали переправи.

Зараз поки що важко сказати, якими були взаємини сарматів та пізніх скіфів у цей час. У військовій справі останні були, безсумнівно, слабкіші. Проте слідів здобування й руйнування нижньодніпровських городищ (а зробити це могли лише сармати) мало. До того ж з кінця І ст. до н. е. в пізньоскіфській культурі все сильніше відчувається сарматський вплив. Імовірно, сармати безпосередньо жили серед пізніх скіфів на їхніх городищах[403]. Виявом цього є не тільки поширення речей сарматських типів (зброя, вузда, курильниці), але й дані антропології. Проте в ліпному посуді з сарматських поховань Північного Причорномор'я відчутні скіфські впливи. Все це наводить на думку, що взаємини сарматів та пізніх скіфів не були такими ворожими, як вважається[404]. Брак слідів здобування городищ та інших насильницьких дій, з одного боку, та факт масового переходу сарматів через Дніпро на рубежі н. е. — з іншого, свідчать або про союзницькі відносини їх з пізніми скіфами, або про політичне підкорення останніх (у цьому разі загадкові «тавро-скіфи» ольвійських написів могли бути об'єднаним сармато-скіфським військом).

Уже в перше десятиріччя I ст. н. е. сармати просунулися аж до дунайських кордонів Імперії. Овідій, що прибув до Томі, згадує про них, як про постійних мешканців Подунав'я. Це підкреслює й Страбон, відомості якого належать практично до того ж часу: «...але ж й нині ці народи (сармати. — Авт.)... живуть змішано з фракійцями, головним чином по той бік (курсив наш. — Авт.), але частково й по сей бік» [Strabo., VII, 3, 2].

Другою «хвилею» сарматського просування на захід слід вважати освоєння сарматами задніпровських степів у першій половині I ст. н. е. Протягом цього часу сармати освоїли території Прутсько-Дністровського межиріччя й стали постійними мешканцями степів на північ від дунайського лімесу. Джерела римського часу згадують сарматів як постійних сусідів на північ від дунайського кордону. Крім цитованих даних Овідія та Страбона, можна назвати й повідомлення Флора про похід Гнея Корнелія Лентула проти даків II р. н. е. Одним з результатів його було те, що Лентул відтіснив від Дунаю сарматів [Dio Cas., 29]. Светоній, критикуючи політику Тіберія, «що усунувся від піклування про державу», зауважує, що внаслідок цього Мезія «спустошувалася даками та сарматами» 33—35 рр. н. е. [Sueton., ІІІ, 41].

Після подій середини І ст. н. е. (римсько-боспорський конфлікт, в якому брали участь сарматські племена аорсів та сіраків), за Дніпром значно збільшується кількість сарматських поховань[405]. Багато з них мають яскраво виражені східні (донські, поволзькі) ознаки. Це вказує передусім на переселення сюди численної та сильної орди із сходу. В складі її (а може й на чолі) перебував сарматський «цар» Фарзой. Монети з його тамгою карбувала Ольвія у 60—70-х роках н. е.[406]. Варто уваги те, що тамги схеми Фарзоя знайдено, крім монет, на речах із сарматських поховань у басейні Середнього й Нижнього Дону, тобто на аорських землях[407].