Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

У сарматському середовищі певне місце займали традиційні для скотарського суспільства ремесла: зброярство, лимарство. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького виробництва, принаймні, на хатньому рівні. Безсумнівно, сарматські жінки виробляли традиційну для кочовиків повсть, обробляли шкури та інші продукти тваринництва, але археологічних решток цих виробництв не збереглося. Серед хатніх ремесел треба назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жертовників), дерев'яного та шкіряного посуду. Взагалі ж, ремесло в сарматському суспільстві мало допоміжний характер і його рівень диктувався традиційними потребами кочового побуту.

Сарматські племена Північного Причорномор'я підтримували жваві торговельні відносини з навколишнім світом. Найактивнішими та найближчими контрагентами для них були античні міста. В сарматських могилах знайдено численні зразки античної продукції: ювелірні прикраси, червоно лакова, сіроглиняна та червоноглиняна кераміка, амфори, металевий посуд. Провідні центри, з яких до сарматів надходили імпортні товари — це Боспор та Ольвія. Звідти ж до сарматів надходили фібули, люстерка, піксиди, намиста та інші дрібні речі особистого вжитку. Традиційними статтями сарматського експорту до античного світу була худоба та продукти тваринництва, а також раби з численного військового полону, позаяк рабство у сарматів, як і в усьому кочовому світі, не набуло поширення й не стало засобом виробництва[419]. Проте античний світ був не єдиним напрямком торговельних зв'язків сарматів. Завдяки мобільності сарматського суспільства та постійних зв'язків причорноморських сарматів із східними родичами у сарматському середовищі України з'являлися товари з далекої Азії. Це ювелірні вироби у «бірюзово-золотому» стилі (Північний Іран, Бактрія), китайські люстра та шовк, коштовні камінці з Індії та Цейлону. Сприяло цьому й те, що Північне Причорномор'я знаходилося на західному краю Великого шовкового шляху й місцеві сармати чудово розумілися на перевагах такої ситуації. Нарешті, треба відзначити й торговельні стосунки із власне сарматським світом Подоння та Поволжя, звідки до причорноморських сарматів доставлялася характерна північно-кавказька кераміка.

Перші відомості про племінний склад сарматів (якщо не брати до уваги гіпотетичну сарматську належність саїв декрету на честь Протогена) подає Страбон. Як вважають дослідники, його географічна та етнічна номенклатура походить з праць Посідонія Родоського та Артемідора Ефеського й відбиває етнополітичні реалії Північного Причорномор'я рубежу II—І ст. до н. е.[420]. За Страбоном, сарматське суспільство складалося з язигів, роксоланів, сіраків, аорсів та верхніх аорсів [Strabo., VII. 17]. Згодом інші автори (Помпоній Мела, Пліній Старший, Тацит, Йосип Флавій, Птолемей, Аппіан, Арріан, Амміан Марцеллін та ін.) називають ті ж племена, додаючи до них після середини І ст. н. е. аланів. Перелічені племена або їхні об'єднання мешкали в різних регіонах сарматського світу, іноді змінюючи місця свого проживання. Сіраки локалізуються в Прикубанні та на Північному Кавказі, аорси за часів Страбона межували з сіраками на півночі, живучи в степах межиріччя Дону та Волги, назва верхніх аорсів дала підставу дослідникам ототожнювати з ними сарматське населення Прикаспію та понизь Волги. Алани спочатку з'явились на сході сарматського світу (Валерій Флакк, Лукан), потім Йосип Флавій розміщує їх «навколо Танаїсу та Меотійського озера» [Flav. De bello., VII, 7, 4], а ще пізніше, за словами Амміана Марцелліна, вони поширили своє ім'я на решту сарматів, які за схожі звичаї та вигляд звуться аланами.

Сарматські поліхромні скроневі підвіски, с. Пороги. Кінець І ст. н. е.

Золотий гребінь з кургану Солоха. V ст. до н. е.

Із територією сучасної України пов'язуються майже всі із згаданих античними джерелами племена, що, безумовно, відбиває поступовий рух кочовиків на захід. Найдавнішими мешканцями причорноморських степів були роксолани та язиги. Страбон, вміщуючи перших «між Борисфеном та Танаїсом», зазначає, що 111—110 рр. до н. е. вони воювали в союзі з скіфським царем Палаком проти Херсонеса. Це перша за часом згадка про роксоланів у античних джерелах. Відтоді зазначене угруповання племен неодмінно згадується стародавніми авторами серед сарматів, що мешкали на захід від Дону. Починаючи з першої половини І ст. н. е., роксолани вже локалізуються не тільки «між Борисфеном та Танаїсом», а й західніше. Змальовуючи події 69—70 рр. на Дунаї, Тацит підкреслює, що наїзди на Мезію зчинили «роксолани, народ сарматського племені» [Тас. Ann., 1, 79]. Враховуючи, що роксолани нападали тричі за дві зими, навряд чи вони мешкали десь далеко від дунайського кордону. Сучасник цих подій Пліній Старший теж локалізує роксоланів поблизу Істру [Рііп., IV, 80]. У 60-х роках І ст. н. е. легат Мезії Тіберій Плавтій Сільван «повернув царям бастарнів та роксоланів їхніх синів...»[421]. З початку II ст. н. е. роксолани стають одними з активних учасників бурхливих політичних подій на Дунаї та в Дакії, яка боронила свою незалежність. Вони були союзниками дакійського царя Децебала в його боротьбі з Римом 102—105 рр. н. е.[422] 117 р. після загрози з боку роксоланів застосувати зброю, імператор Адріан уклав з їхнім царем Распараганом мир та збільшив данину. В Маркоманських війнах (167—175 та 178—180 рр. н. е.) роксолани були активними учасниками східної антиримської коаліції. Умова про дозвіл мешканцям Угорської рівнини язигам спілкуватися з роксоланами через Дакію (180 р. н. е.) свідчить про те, що останні жили в безпосередній близькості від неї, тобто в Попрутті — Подунав'ї. Пізніше якась частина роксоланів перекочувала до своїх родичів язигів на кордоні Панонії, напад на яку відбувся 260 р. н. е.

Однією з перших спроб ідентифікації пам'яток роксоланів була гіпотеза К. Ф. Смирнова про належність їм так званих діагональних поховань[423]. Але переконавшись, що дані про ці поховання не збігаються з даними античної традиції ані хронологічно, ані територіально, дослідник цілком слушно відмовився від своєї пропозиції[424].

За даними сучасних досліджень[425], з роксоланами слід пов'язувати сарматські поховання II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. в простих ямах із кістяками, орієнтованими в північному напівколі. Ареал їх — степи від понизь Дону до Дунаю та Пруту.

Одночасно з роксоланами, за античною традицією, в Північному Причорномор'ї мешкали язиги. Вперше вони згадуються Страбоном. Він пише, що за областю тірагетів (тобто за Дністром) йде «область язигських сарматів, так званих царських, та ургів» [Strabo., VII, 17]. «Царських язигів» також називає Аппіан, перелічуючи союзників Мітридата у війні 74—63 рр. до н. е. [App. Mithr., 67, 2]. Найімовірніше, це не племінна, а соціальна група типу «скіфів царських» Геродота, тобто головуюча каста воїнів в іраномовному суспільстві. Інакше кажучи, язиги, за Страбоном, складалися з царських та ургів. Хто ж ці останні, якщо припустити, що перші — не плем'я, а соціальна група? Не виключено, що іранське «urga» може бути зіставлене із сакським «aurga», «orga» — культ[426]. Якщо Страбон не зрозумів сарматського “urga”, перетворивши його на «urgoi», то урги також були не племенним, а соціальним утворенням — служителі культу, жерці, тим більше, що з інших (і численних) джерел вони невідомі.

Повертаючись до язигів, зазначимо, що сучасник Страбона Овідій, який був засланий в Томі й прожив там до 18 р. н. е., вже відзначає язигів як постійних сусідів та ворогів римлян на Дунаї: «від численних орд язигів... нас ледве захищає Істр». А вже 50 р. н. е. вони відомі як мешканці степів між Тисою та Дунаєм на кордоні з провінцією Панонія, де залишалися до гунської навали IV ст. н. е. В Алфьольді (тобто там, де язиги впевнено локалізуються античними джерелами) південна орієнтація переважає до кінця сарматського періоду, тим часом як у Північному Причорномор'ї вона як стале явище зникає на початку II ст. н. е. Таким чином, є підстави вважати південноорієнтовані пам'ятки Північного Причорномор'я II ст. до н. е. — середини І ст. н. е. язигськими (при тому, що за рештою ознак вони не відрізняються від північноорієнтованих роксоланських).

Починаючи з середини І ст. н. е., античні джерела згадують на території сучасної України ще одне сарматське угруповання — аорсів. Помпоній Мела, праця якого була завершена до 44 р. н. е., пише, що в тому місці, де «заворот її (Меотиди. — Авт.) розрізає річка Букес, живуть... савромати, яких звуть амаксобіями [Mela., II, 2]. Таємнича р. Букес ототожнюється із Сивашем, а, на перший погляд, етнічно нейтральний термін «амаксобії» («ті, що живуть у возах») уточнює трохи пізніше Пліній Старший. Описуючи племена «на північ від Істру», він поряд з гетами згадує «амаксобіїв або аорсів». У науці існує цілком слушна думка про тотожність цих двох назв та їхню належність одному народу — аорсам[427]. Таким чином, аорси, які 49 р. н. е. ще воювали в союзі з римлянами на Боспорі (див. вище), за часів Плінія (помер 79 р. н..е.) вже відомі в Подунав'ї — Подністров'ї. Певно, якась частина їх після перемоги 49 р. відкочувала на захід[428]. Одним з наслідків цієї перекочівки, ймовірно, був відхід язигів з Подністров'я—Подунав'я на захід, в Алфьольд. В усякому разі, після середини І ст. н. е. вони не згадуються більше античними джерелами в районі на схід від Карпат, а всі відомості про них пов'язані винятково з Панонією.

Ще одна хвиля переселенців пов'язана з аланами, яких локалізують у Причорномор'ї в І ст. н. е. Сенека та Пліній. Проте їхнє перебування в степах сучасної України відчутно позначається пізніше, починаючи з середини II ст. н. е., появою нових типів поховань (камерні могили) та типовими пізньосарматськими речами.

З усіх сарматських племен, здається, тільки сіраки не залишали постійних місць свого мешкання — степів Прикубання та підгір'їв Кавказу. Але у Плінія Старшого є вказівка на те, що в районі Ахілова Дрома (тобто Тендрівської коси) живуть сіраки [Plin., IV, 83]. Якщо це не помилка Плінія, то слід визнати, що за його часів сіраки теж просунулись на захід (до речі, відомості про них як мешканців Прикубання зникають з середини І ст. н. е.). В Північному Причорномор'ї є декілька поховань, орієнтованих у широтному напрямку, а деякі речі з них подібні до прикубанських.

Таким чином, у різні часи в Північному Причорномор'ї з відомих нам сарматських племен жили роксолани та язиги (найдавніша постійна група населення); згодом останніх змінили аорси та алани, тоді як роксолани, розселившись західніше, продовжували залишатись однією з провідних етнополітичних одиниць. Це були військово-політичні союзи племен, на чолі яких стояло те або інше плем'я, яке давало союзові назву (роксолани, язиги тощо). Щодо аланів, то про їхнє існування в такому союзі прямо свідчить Амміан Марцеллін: «...Алани поступово постійними перемогами виснажили сусідні народи та поширили на них свою назву» [Aram. Marc., XXXI]. Не виключено також, що етноніми, які трапляються поодиноко або зрідка (фісамати, савдарати, урги, набіани, панксани та ін.) якраз фіксують назви племен, що входили до цих об'єднань.

Провідне етнічне угруповання причорноморських степів — сармати — протягом усієї своєї історії контактувало з іншим населенням регіону, передусім з мешканцями античних міст — еллінами; спорідненими сарматам за мовою пізньоскіфськими племенами Нижнього Дніпра та Криму, в різні часи — носіями зарубинецької культури та населенням Північно-Західного Причорномор'я, що створило черняхівську культуру. Безумовно, політичні, етнічні та культурні контакти сарматів з цими народами різною мірою впливали як на перших, так і на других. Поширення речей сарматського типу — зброї, кінського спорядження, деяких форм одягу, прикрас, предметів вбрання — в матеріальній культурі античних центрів перших століть н. е. дістало назву сарматизації античного світу.

Значно більшою мірою етнічний вплив сарматів виявився в пізньоскіфському середовищі. Серед населення городища Золота Балка якусь кількість складали сармати, зокрема жінки[429]. Це явище простежено й у Неаполі Скіфському[430]. Матеріальна культура пізньоскіфських пам'яток значно більшою мірою, ніж антична, несе на собі сарматський вплив. Це не дивно, адже сармати і пізні скіфи були близькими за походженням та, ймовірно, за мовою.

Рис. 43. Срібна посудина з сарматського поховання біля с. Пороги.

Протягом півтораста років (з І ст. до н. е. до, ймовірно, середини І ст. н. е.) сармати контактували із носіями зарубинецької культури. Щоправда, характер цих контактів — військові наїзди та данницькі відносини — спричинився, врешті-решт, до занепаду останньої. Отже, навряд чи сармати відіграли помітну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури.

На противагу цьому, формування населення черняхівської культури відбувалося за активної участі сарматів. Сарматський етнос був одним з компонентів південно-західного варіанту цієї поліетнічної культури[431]. Не виключено, що й сучасні іранізми в слов'янських мовах — це наслідок контактів сарматів із праслов'янською частиною черняхівської культури.

Культура сарматських племен Північного Причорномор’я є складовою частиною надзвичайно важливого феномена — євразійської кочової культури, яка сформувалась на величезних просторах Степу за доби раннього заліза. Культура сарматів увібрала в себе всі галузі їхнього життя: військова справа, побут та звичаї, мистецтво, міфологія та ідеологія, релігійні уявлення.