Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Релігійні уявлення та обряди. Повідомлення про скіфських богів записані Геродотом в середині V ст. до н. е. [Herod., IV, 59], але, безумовно, це — давні божества, яких споконвіку шанували скіфи. Ці божества згадуються за старшинством, вказуються їхні грецькі аналогії: Гестія (Табіті), Зевс (Папай), дружина Зевса Гея (Апі), Аполлон (Ойтосір), Афродіта Уранія (Аргімпаса), Геракл та Арей. Для двох останніх богів скіфські імена за якихось обставин не вказано, можливо, їхні культи були близькі грецьким. Скіфи царські, крім того, шанували Посейдона (Тагімасада), свого небесного заступника й, вірогідно, втілення військової сутності — кшатри. Не зовсім звичайним для скіфського суспільства здається таке почесне становище Гестії-Табіті. Можливо, за цим криється шанування вогню, притаманне усім іранцям[345]. Ім'я Табіті збереглося у давньоіндійському епосі (Тапаті, дочка Сонця у «Махабхараті»), а також у осетинському (бог ланцюга для вогнища Сафа)[346]. Культ Афродіти-Уранії скіфи запозичили у Передній Азії. Беручи до уваги зображення (найдавніше з них — на срібному «дзеркалі» VII ст. до н. е. з Келермеського кургану), доходимо висновку, що це божество — один з різновидів Великої Богині, відомої як Іштар, Астарта, Східна Артеміда, Мати Богів. Це божество плодючості, в основному тварин та людей, а також захисниця і покровителька царів. У персів подібним божеством була Анахіта, яка в IV ст. до н. е. перетворилася на божество царської династії.

За повідомленням Геродота, сім головних богів шанували «всі скіфи», що свідчить про значну етнічну консолідацію скіфських племен у V ст. до н. е., про тенденцію створення національно-державної релігії. Отже, у давнину саме шанування одних богів означало приналежність до одного етносу. Пантеони з семи богів були притаманні й іншим розвиненим релігіям: Ірану, держав Передньої Азії, слов'ян[347]. Якщо розглядати скіфську релігію з огляду на обрядовість і засоби спілкування з божеством, то в ній є вияви північного шаманізму — вірогідно, наслідок контактів з народами Уралу та Зауралля, насамперед угро-фінами. Контакти з північними народами лісової смуги простежуються в релігійній традиції індо-іранців взагалі. Це уявлення про подорож шамана в інший світ за допомогою духів-помічників (найчастіше, орла й оленя), про міфічну країну блаженних на півночі, використання у камланні екстатичних речовин, культ священного напою соми[348]. Шаманські риси простежуються й у так званих вівтарях Арея. Йому у кожній місцевості щороку споруджували велетенський вівтар з оберемків хмизу у вигляді чотирикутної піраміди або платформи, на верхівці якої встромлювали старовинний меч. Щороку біля підніжжя вівтаря приносили в жертву полонених та велику кількість худоби, людською кров'ю окропляли меч — символ божества [Herod., IV, 62]. Подібні культові споруди («обо») для шанування духів — покровителів місцевості (але, звичайно, без людських жертвоприношень) досі існують у деяких народів Сибіру.

Рис. 27. Бронзовий казан з кургану Баби.

Іншим божествам за Геродотом, скіфи не ставили вівтарі та храми. При жертвоприношеннях божествам забивали худобу, м'ясо варили в казанах, потім «частину божества» кидали на землю. Бронзові казани для колективних трапез нерідко трапляються у чоловічих похованнях. Їх розмір залежав від соціального стану голови роду або іншої спільності. За переказом [Herod., IV, 81], у священній місцевості Ексампай, що у межиріччі Дніпра й Бугу, стояв величезний бронзовий казан, зроблений, за наказом царя Аріанта, з наконечників стріл, принесених його підлеглими. В такий спосіб — по наконечнику від кожного воїна — кочовики визначали чисельність боєздатного населення. Були й інші священні місцевості. Так, за легендами, у лісній місцевості поблизу Ольвії (у Гілеї) проживала змієнога прародителька скіфів. Саме тут скіф царського роду Анахарсіс влаштував святкування на честь Матері богів, яке він бачив у малоазійському м. Кізік під час своїх подорожей. Він почепив на себе священні зображення і бив у тимпан. Цар Савлій, брат Анахарсіса, вбив його, нібито через прихильність до іноземних звичаїв [Herod., IV, 76]. Проте, легенди про мудрого скіфа Анахарсіса, що об'їздив більшу частину світу, були поширені головним чином у еллінському середовищі.

Геродот не згадує серед скіфських богів Діоніса. Цар Скіл колись поплатився головою за прихильність до культу еллінського Діоніса. Подібний культ існував у лісостепових землеробів, можливо, у напівфракійців-гелонів (див. нижче). Культ страждаючого бога, який періодично вмирає і воскресає, в IV ст. до н. е. поширюється також серед степових скіфів, принаймні серед знаті. Цьому, мабуть, сприяли містичні настрої, а також культурний вплив античного світу та Фракії, де цей культ був дуже поширений. Зокрема, на Боспорі правителі з напівфракійського роду Спартокідів носили ім'я Сатир, а діонісійські божества зображувалися на монетах. Жрицями «скіфського Діоніса» були жінки. Їх ховали в ритуальних головних уборах, прикрашених золотими фігурками менад, у грецькому одязі, з тирсами, кинджалами та ногою або головою цапа в руці.

Рис. 28. Золота посудина з кургану Солоха.

У IV ст. до н. е. серед скіфів, як і в усьому елліністичному світі, поширюються містичні ідеї, а також ідеї «посмертної героїзації», тобто прилучення померлих до сонму богів. Так, на надгробному рельєфі із Трьохбратнього кургану біля Керчі зображена жінка в «храмі-візку», перед вершником у скіфському одязі, який простягає жінці руку. Візки нерідко знаходять у похованнях знатних жінок, особливо жриць. УIV ст. до н. е. жінки взагалі грають помітну роль у культі, в якому головними, як і раніше, були чоловіки. Саме чоловіків зображено як основних і другорядних діючих осіб в усіх сценах жертвоприношень. Навіть ритуальне пошиття одягу, як видно з зображення на пекторалі, знайденій у Товстій Могилі, було чоловічим заняттям. На сахнівській пластині зображено бородатого скіфа, певно, співця або жерця, який грає на струнному інструменті. Були також ударні інструменти — тимпани або бубни. В оточенні скіфського царя Атея, мабуть, перебували люди, здатні оцінити гру уславленого флейтиста Ісменія, якого полонили скіфи. Хоча Атей, за переказом, віддавав перевагу іржанню свого коня [Plut., 334b; 427В].

Для скіфської релігії і світогляду було характерне уявлення про божественне походження царської влади. Подібно до інших іранських народів, скіфи вважали царя носієм божественної істини і світу. Тому він був найвищим авторитетом у вірі, а також у судових справах. Клятва «царськими гестіями» — божествами царського вогнища — вважалася у скіфів найсвященнішою і її порушення каралося смертю. Перед царем відбувалися також судові розгляди [Herod., IV, 65, 68].

Серед скіфів було багато віщунів, з яких наймогутнішими вважалися енареї. Вони носили жіночий одяг, виконували жіночі роботи і навіть розмовляли «по-жіночому» [Ps. Нірр., 29—30]. Енареї, певно, були жерцями Афродіти-Уранії. За переказами, вони були нащадками скіфів, яких богиня нібито вразила «жіночою хворобою» за пограбування її святилища в сирійському м. Аскалоні [Herod., І, 105; IV, 67]. Такі «перетворені» шамани вважалися найнебезпечнішими і наймогутнішими. Енареї й ворожили «по-жіночому» — на смугах липової кори. Інші ворожили на жмутках лози, розкладаючи її на землі. Ворожбити вишукували різних злочинців, а також, вірогідно, пророкували хід військових подій та впливали на погодні умови.

У ритуалах значну роль відігравали військові ватажки різного рангу, а також царі. Номархи (правителі «областей») щороку влаштовували бенкети, на яких воїни, що вбили ворогів, пили вино. «А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють» [Herod., IV, 66]. Скіфські царі щорічно шанували жертвами священні золоті дарунки, що впали з неба за легендарних часів. Вірогідно, це було свято на честь нового сонячного року, під час якого цар ототожнювався з сонячним героєм Колаксаєм, родоначальником царів[349].

Мистецтво. Скіфам, як і іншим кочовикам, була притаманна розвинена зовнішня символіка, особливо зооморфна. У VII— VI ст. до н. е. на широкому просторі євразійського степу набуло розквіту самобутнє мистецтво «звіриного стилю». Походження його образів не завжди можна простежити[350]. Є дві основні концепції. Згідно з однією, цей феномен існував у азіатській частині степової смуги ще в IX— VIII ст. до н. е.[351], звідки був принесений у Північне Причорномор'я скіфами. Інші дослідники підкреслюють вирішальну роль Передньоазіатського регіону у формуванні мистецтва «звіриного стилю» європейських скіфів або всього скіфо-сибірського світу взагалі[352]. Прихильники цієї концепції доводять, що становлення образів мистецтва європейських скіфів завершилося на просторі від степів Передкавказзя до Приурмійського регіону наприкінці VIII — на початку VI ст. до н. е.[353]. Не викликає сумніву зв'язок мистецтва звіриного стилю з воїнською ідеологією та побутом. Улюбленими образами були олень, котячий хижак, грифо-баран, цап. Все це — дикі тварини, яким властиві могутність і швидкість. Їхні зображення прикрашали кінське обладнання і зброю — для посилення магічних властивостей.

Рис. 29. Скіфський меч у золотих піхвах.

Образи звіриного стилю найчастіше вважають втіленням богів і героїв, звідси й така їхня популярність у скіфському мистецтві протягом всієї його історії. Широко розповсюджені були сцени роздирання і боротьби тварин — в дусі дуалістичної концепції індо-іранських народів (відродження — вмирання) про безперервність життєвого циклу. Образи тварин також мали значення «зооморфного коду» для позначення різних сфер всесвіту: птахи (верхній світ), копитні тварини (середній світ), котячий хижак (нижній світ)[354].

Рис. 30. Скіфське божество. Золота прикраса з Соболевої Могили.

Щодо антропоморфних образів ранньоскіфського мистецтва, то вони склалися під впливом мистецтва передньосхідних держав, насамперед Мідії[355]. Це були зображення жіночих божеств, зокрема Володарки звірів із крилами, в оточенні хижих тварин. У Келермеському кургані в Прикубанні знайдено срібне «дзеркало», яке зроблено за східногрецькими традиціями, але з урахуванням ідеології скіфського суспільства[356]. На ньому зображено цілий пантеон богів або демонів на чолі з Володаркою звірів. Цей образ із скіфського мистецтва згодом перейшов до мистецтва слов'янських народів[357].

Самобутньою галуззю ранньоскіфського мистецтва були кам'яні статуї, що зображували воїнів. Атрибути статуй — зброя, об ладунок, фал — свідчать, що це — образи героїзованих пращурів. Їх знаходять в курганах біля могил або святилищ. Вірогідно, традиція виготовлення кам'яних статуй була притаманна лише кочовим скіфам[358].

До кінця V ст. до н. е. у скіфському середовищі не відомі суто антропоморфні образи у мистецтві, за винятком кам'яних статуй та ручок грецьких дзеркал у образі богині Афродіти. Частіше трапляються зображення фантастичних істот, що поєднували риси людини та тварини або птаха (сфінксів, Медуз, Силенів тощо). Ці образи античних міфологічних персонажів більше відповідали, мабуть, скіфським уявленням (рис. 30). Лише наприкінці V і особливо у IV ст. до н. е. поширюються зображення людей, що пов'язано з певними змінами у світогляді скіфів. Це століття відзначене розквітом елліно-скіфського мистецтва, в якому грецька форма органічно поєднана із варварським змістом[359]. До наших часів від нього залишилися здебільшого вироби торевтики та дрібної бронзової пластики. Це мистецтво було орієнтоване на вищі верстви суспільства — всі знахідки походять із багатих поховань. Майже не збереглися вироби масового народного мистецтва, зокрема, традиційні для кочовиків різьблення по дереву й кості, аплікації із шкіри та повсті. Аплікації інколи робилися також із золота. Так, у кургані біля с. Гюнівка на Запоріжжі знайдено ажурні золоті пластини від кінського убору, виконані за кочівницькою традицією. Вони були накладені на шкіряну основу синього кольору, з подекуди червоними вставками. Збереглися також деякі зразки орнаменту, зроблені різнокольоровими фарбами на шкірі. Більшість виробів торевтики виготовлено в античних майстернях переважно на Боспорі. Власні торевти були й на скіфських поселеннях, зокрема на Більському городищі[360]. Дрібну бронзову пластику, наприклад, навершшя з фігурами тварин і божеств традиційно виконували скіфські та, мабуть, кавказькі майстри.

Рис. 31. Золота аплікація з кургану біля с. Гюнівка.

Цікаве культове навершшя знайдено в урочищі Лиса Гора поблизу Дніпропетровська. Воно зроблене у вигляді світового дерева, на якому стоїть космічне божество, що посилає грім і родючість на землю. Водночас це також перший шаман і чаклун зі своїми духами-помічниками. Аналогічні божества відомі в міфології багатьох індоєвропейських народів (скандинавський Один, германський Тор та ін.). У скіфів ним, можливо, був Папай-Зевс. Стилістично навершшя подібне до кобанських бронз (можливо, виготовлене кавказькими ремісниками). Примітивні теракотові фігурки такого типу знайдено в святилищі на Більському городищі[361].

Рис. 32. Бронзове навершшя з зображенням бога Папая.