Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво досягло найвищого розквіту в VII—VI ст. до н. е. Це, насамперед, орнаменти чорнолискованого посуду — черпаків, кубків, корчаг, яким не користувалися у повсякденному житті. Вони прикрашалися складними візерунками — заштрихованими трикутниками, ромбами, «шаховим» орнаментом, геометричними колами тощо. Нерідко орнамент був інкрустований білою, рідше червоною, пастою (так званий посуд «жаботинського типу» — за знахідками біля с. Жаботин Кам’янського району Черкаської обл.). Орнамент мав не тільки декоративне призначення, але мусив магічно впливали на вміст посуду, сприяти «родючості» в широкому значенні — тобто достатку припасів, їх постійному примноженню. Значення цих орнаментів не завжди зрозуміле, їх коріння сягає глибинних пластів вірувань давніх землеробів та скотарів. Переважали астральні символи (головним чином сонця), а також рослинні та пов'язані з обробкою землі. Деякі знаки, зокрема, ромбічно-хрестоподібний, стосувалися скотарства[373]. В цій галузі декоративно-прикладного мистецтва суттєвим був вплив східнобалканських племен кінця II — початку І тис. до н. е.

З приходом скіфів у Лісостепу з'являються вироби у звіриному стилі. Найдавніші з них датуються VII ст. до н. е. Це кістяні платівки із різьбленими зображеннями лосів та солярними знаками з кургану біля с. Жаботин, а також золоті прикраси головних уборів жерців — фігурки оленів, коней, солярні емблеми. Зазначені вироби, зокрема, свідчать про раннє проникнення скіфських вірувань разом з їх носіями. В Лісостеповому Подніпров'ї у V ст. до н. е. складається самобутній художній напрям звіриного стилю[374].

Рис. 34. Золоті платівки із скіфських курганів кінця VII — початку VI ст. до н. е. 1 — Переп’ятиха; 2 — Синявка, курган № 100.

У IV ст. до н. е. тут, як і в Степовій Скіфії, поширюються вироби античної торевтики — численні золоті платівки для прикрашення парадного (у тому числі поховального) одягу, обкладки ритуальних дерев'яних келихів, рукоятки мечів та піхов, кінського обладунку. На Більському городищі існувало власне виробництво металевих прикрас, зокрема золотих[375]. Здебільшого золоті вироби прикрашені зображеннями реальних і фантастичних звірів та птахів або людських голів — античних демонів та божеств, а також значно стилізованих «масок». Майже не трапляються зображення цілих людських постатей, а також сюжетні композиції за їхньою участю. Це, можливо, пов'язано з місцевими культурними традиціями та менш значною, ніж у степовій смузі, еллінізацією.

Дрібна глиняна пластика набула розвитку лише в деяких регіонах. У Верхньому Подністров'ї її традиції сягають мистецтва східнобалканських (фракійських) племен. Тут віднаходяться своєрідні жіночі статуетки, а також фігурки коней, корів, свиней, кіз[376]. На Дніпровському Лівобережжі глиняні статуетки трапляються на багатьох поселеннях, але найбільше їх знайдено на Більському городищі. Переважно це вотивні (призначені для жертвоприношень) речі, пов'язані з магією родючості, зокрема землеробськими культами. Вони були оберегами у житлах та святилищах, «замісниками» жертовних тварин (на деяких фігурках є надрізи на шиях). Нерідко також статуетки розбивали задля ритуалу. Є також зображення диких тварин — лося, рисі, ведмедів, бобрів, а також птахів. Під впливом античного мистецтва з'являються зображення грифонів, танцюючих жінок тощо. Значну групу становлять жіночі та чоловічі статуетки з підкресленими статевими ознаками. Останні, вірогідно, були божествами родючості типу еллінського Діоніса. Вони мають аналогії в лужицькій культурі[377]. До цієї культурної традиції належать також культові посудини в образі птахів, які знайдено на деяких скіфських городищах (Більське, Трахтемирівське та ін.) VII—VI ст. до н. е.[378].

На поселеннях Побужжя та Правобережного Подніпров'я глиняні статуетки дуже рідкісні. Можливо, це пояснюється різними культурними традиціями, зокрема, перевагою землеробських чи скотарських культів або відмінністю культової символіки. Знахідки зооморфних статуеток відомі також на поселеннях осілих племен Верхнього Подніпров’я та Волині (племена милоградської культури).

Культові споруди. Найвиразніші з них — глиняні жертовники, нерідко орнаментовані, і зольники — пагорби, що утворилися внаслідок тривалого зсипання золи з вогнищ, а також залишків жертвоприношень (спалень) та ритуальних трапез (кістки тварин, уламки посуду, ритуальні речі — глиняні коржі, різні моделі зерен, плодів, посуду, а також фігурки людей та тварин). Під зольниками і поряд з ними трапляються ями, землянки з залишками ритуальних дій. Традиція спорудження зольників у Лісостепу існувала й у передскіфський період, а виникла вона спочатку у західних районах — у Закарпатті, басейнах рік Пруту і Дністра — й поширилася у Північному Причорномор'ї разом з північнофракійським населенням епохи бронзи[379]. Це — вияви культу вогню, сонця, тісно пов'язані з родючістю і хтонічними культами. Ці культи тривалий час зберігалися у населення Середньої Європи, зокрема у слов'ян[380].

Глиняні жертовники здебільшого мали форму круглих тумб (близько 1 м діаметром і менше), що підіймалися над землею. Поряд з ними багато золи, сажі, інколи обпалене колосся, зерна, жолуді. Деякі жертовники містилися в ямах. Зверху вони трошки ввігнуті, на них сліди розведення вогню. Були також невеличкі жертовники з опуклою поверхнею. Трапляються жертовники, прикрашені сімома концентричними колами — емблемою сонця, а також складнішим орнаментом: у вигляді меандру, «хвилі». Ці орнаменти відтворюють образи та уявлення східносередземноморських хліборобських народів[381]. Безпосередній вплив античної культури в сфері культів менш вірогідний, але деякі її елементи могли проникнути разом з вихідцями з античних міст. Так, Геродот розповідає про місто Гелон в країні будинів, засноване вихідцями з еллінських емпоріїв. У ньому були святилища еллінських богів, зі «статуями і жертовниками і з внутрішніми дерев'яними храмами». Жителі Гелона «у кожні три роки... святкують діонісії і вакхічно божеволіють» [Herod., IV, 108]. На Більському городищі (саме з ним нерідко ототожнюють Гелон) знайдено залишки культового комплексу з дерев’яним храмом-обсерваторією, планування, якого подібне до італійського театру за Вітрувієм[382]. Поряд з ним знайдено глиняні жертовники, а також значну кількість ритуальних речей, зокрема глиняних моделей посуду, статуеток у вигляді людських фігур. Деякі з них схожі на образи еллінського та кавказького мистецтв[383]. Великі громадські святилища відкрито на Трахтемирівському городищі (з глиняним орнаментованим жертовником)[384], а також на поселенні біля с. Черепин у Прикарпатті. Останнє було схоже на велику стовпову оселю. У підлозі були ями з залишками ритуального посуду, попелу тощо[385].

Інші культові споруди — курганні святилища поминального культу — мали значну схожість з шатровими спорудами давньоіранських народів. Такі святилища виявлено біля с. Костянтинівна в басейні Тясмину та біля с. Кальник у Побужжі тощо.

Серед скіфів були, крім військових вождів, ще, мабуть, вожді-жерці. В похованнях VII—VI ст. до н. е. на Північному Кавказі і в Лісостепу нерідко в одній могилі трапляються знахідки і військового, і жрецького обладунку — навершшя, дзеркала, кам'яні блюда, жертовні ножі. Це наводить на думку про енареїв — женоподібних жерців, про яких розповідав Геродот та інші античні автори. Згадані вище культові речі належали власне до скіфських культів, притаманних частині населення. Вони знайдені лише в курганах.

Рис. 35. Золота прикраса головного убору. Курган біля с. Сахнівка.

Рис. 36. Золоті платівки у вигляді менад від головного убору.

З поширенням наприкінці V — у IV ст. до н. е. скіфської культури вияви місцевих культів стають менш виразними. Поблизу с. Рижанівка на Черкащині, а також с. Піщане на Харківщині знайдено поховання кінця IV ст. до н. е. молодих жінок знатного, мабуть царського, скіфського роду. Їхні головні убори прикрашені золотими фігурками танцюючих менад — жриць бога Діоніса. Саме такі убори знайдено й у скіфських степових курганах, що свідчить про поширення елліно-скіфських культів на великому просторі Степу й Лісостепу.

Розділ III

Населення України за сарматської доби

Глава 1

Сармати

У III ст. до н. е. на території степів між Доном та Дунаєм відбулися значні історичні зміни. Протягом першої чверті століття катастрофічно швидко й безповоротно втратила політичну міць та етнічне домінування Велика Скіфія. Донедавна вважалося, що причиною цього явища стала сарматська навала. Проте археологічні дослідження останніх років встановили, що найбільш ранні пам'ятки сарматів на території сучасної України належать до II ст. до н. е., тобто майже на 100 років вони молодші за найпізніші пам'ятки Скіфії[386]. До занепаду скіфського об’єднання наприкінці IV — у першій третині III ст. до н. е. спричинилися екологічні зміни в степовій смузі[387], що призвели до господарської і, як наслідок, до політичної кризи[388]. Населення Скіфії, що значно зменшилося чисельно, покинуло степи та зосередилося в городищах й у поселеннях пониззів Дніпра й підгір’їв Криму.

Проникнення у причорноморські степи сарматів почалося не раніше межі III—II ст. до н. е. До цього часу за Доном, у степах межиріччя Дону й Волги, в Прикубанні сформувалися міцні союзи племен — роксоланів, аорсів та сіраків. Як і для будь-яких номадів[389], для сарматів одним з головних шляхів одержання надлишкового продукту була зовнішня експлуатація. Її форми базувалися на високому військовому потенціалі кочового суспільства й були різноманітними: накладання данини та контрибуцій, контроль над торговельними шляхами, посередництво та протекціонізм у торгівлі, різноманітні регулярні й нерегулярні побори та «дарунки», нарешті, пряме пограбування, що здійснювалося під час наїздів. Безумовно, що землі за Доном давали змогу розширити межі кочівок, а наявність таких об'єктів для зовнішньоексплуататорської діяльності, як землеробські райони мешканців поселень зарубинецької культури на півночі та античні міста на півдні, була об’єктом привабливої здобичі для сарматських ватажків.

Одним з перших письмових свідчень про наїзди сарматів на територію Північного Причорномор'я може вважатися ольвійський декрет на честь Протогена. Події, описані в ньому, прийнято відносити до кінця III — першого десятиріччя II ст. до н. е.[390]. Тоді якийсь цар Сайтафарн прибув до Канкіту[391], проїжджаючи повз Ольвію. «З приводу проїзду» він вимагав дарунків, кошти на які й дав Протоген. Якийсь час по тому Сайтафарн на чолі «сили-силенної саїв» знову вимагає дарунків; виряджаючи посольство, ольвіополіти зазнавали фінансових ускладнень, котрі могли спричинитися до «великих неприємностей» для міста, тобто, безсумнівно, військових дій з боку Сайтафарна. Протоген знову врятовує скарбницю Ольвії. Наступного разу («за жерця Плістарха») Сайтафарн, з'явившись «на той бік», знов вимагає дарунків, і знов Протоген не тільки дає потрібні кошти, але й бере участь у посольстві.