Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

До питання про скіфську державність

Проблема скіфської державності не є новою в історичній науці. Переплітаючись та взаємодіючи з двома не менш складними питаннями — про походження скіфів та етногеографією Скіфії — вона утворює разом з ними своєрідний «гордіїв вузол» скіфознавства, над розкриттям таємниці якого працює не одне покоління дослідників[316]. Відзначимо у цьому зв'язку лише головні моменти.

У 40—50-ті роки існували три погляди щодо цієї проблеми. Так, згідно з одним із них вважалося, що виникнення скіфської держави можна віднести ще до VII ст. до н. е. — часу скіфських походів через Кавказ[317]. Згідно з іншим, формування скіфської державності припадає на ще пізніші часи і пов'язується з консолідацією скіфських племен за царювання Атея[318]. Дещо стриманішою до визначення рівня розвитку скіфського суспільства є третя гіпотеза, за якою кочові скіфи так і не створили своєї держави, а були тільки на порозі її становлення[319]. Водночас практично всі скіфологи визнають, що скіфське суспільство перебувало (хоча ступінь завершеності цього процесу дискусійний) на стадії класоутворення і виникнення держави. Головним доказом цьому є значна майнова і соціальна диференціація скіфського суспільства. Майнове і соціальне його розшарування ґрунтувалося на експлуатації власне скіфськими племенами підкорених силою зброї груп кочового населення, а також землеробських народів. Унаслідок цього значна доля багатств скіфського суспільства (й тих, що надходили від власне кочового скотарства, й тих, що надходили за рахунок зовнішньо-експлуататорської діяльності) акумулювалась у руках скіфської аристократії. Реальним показником її могутності та влади є «царські кургани», що дивують своїми розмірами та розкішшю.

Рис. 24. Скіфські царські кургани кінця V— IV ст. до н. е.

Найбільша концентрація таких пам'яток простежується у двох регіонах східноєвропейського Степу — на території Прикубання і Ставропілля — Келермеські та Ульські кургани, курган біля хут. Червоний Прапор тощо, а також у Нижньому Подніпров'ї — кургани Чортомлик, Солоха, Козел, Огуз та ін.

Слід зазначити, що північнокавказькі та причорноморські пам'ятки відрізняються насамперед своєю хронологією — якщо перші датуються VII — початком VI ст. до н. е., то другі — IV ст. до н. е. Це й зрозуміло, оскільки «царські» кургани Північного Кавказу припадають на часи найвищого розквіту «царства Ішкуза» і завдячують своїми скарбами грабіжницькій політиці скіфів у Закавказзі та Передній Азії. Кургани ж сучасного українського півдня датуються періодом найбільшої могутності північнопричорноморської Скіфії, що ґрунтувалася на жорстокій експлуатації землеробських племен Середнього Подніпров'я.

Ця обставина досить важлива для розуміння самої природи скіфських кочових об'єднань, оскільки вона підтверджує, що однією з найголовніших їх функцій мала бути підтримка відносин панування і залежності, які складалися між скіфами й підкореними народами. Проте це не може бути однозначним доказом на користь існування у скіфів державних утворень, бо такі відносини могли виникати не тільки у межах політичних, а й додержавних структур. Тому розглянемо питання про характер влади у кочових скіфів.

Одна з особливостей реалізації влади у межах скіфського об'єднання була пов'язана з його тричленним поділом, законність і сталість якого обґрунтовувались діями легендарного першопредка скіфів Таргитая, що розділив свою землю поміж своїми трьома синами — Ліпоксаєм, Арпоксаєм і Колоксаєм. У реальному житті тричленний поділ скіфського суспільства пронизував усі його сфери, передусім воєнно-адміністративну, адже на три частини поділялося скіфське військо, на чолі якого стояли три царі, що походили з одного правлячого роду. Один з них мав верховну владу.

Поділ війська на три частини був дуже поширений у давнину та в середні віки. Якщо брати до уваги лише кочовиків, то подібна військова організація була, зокрема, зафіксована практично в усіх тюрко- і монголомовних народів. Складання цієї структури пов'язане із розкладом первісного суспільного ладу. Майнове розшарування призводило до соціально-економічної диференціації між родами, виокремлення знатних і правлячих родів. Їх панівне становище закріплювалось обмеженням воєнних функцій лише за певними родоплеменними підрозділами[320].

У кочовиків за такою схемою будувалися зв'язки усередині великих племенних союзів та конфедерацій. Так формувалася основа — дві нерівноправні частини («крила») майбутньої тріадної структури. Із виокремленням «центру», цієї найпривілейованішої частини населення, тричленна організація набула своєї завершеної форми. У багатьох випадках завершення цього процесу відбувалося унаслідок підкорення чужорідних груп кочового населення, яким призначалося особливе місце («крило») у межах нового об'єднання. Ідеологічно єдність цих новоутворень спиралася на штучно вироблене легендарне генеалогічне дерево, що виводило різні за походженням групи кочовиків від спільного родоначальника і закріплювало «законність» нерівноправних відносин, що виникли у межах об'єднання, шляхом зіставлення їх із головною та боковими його гілками. Є всі підстави вважати, що саме таким чином сформувалася й скіфська тріадна організація, яка виникла унаслідок підкорення протоскіфами місцевого кіммерійського населення Східної Європи.

Рис. 25. Золота пектораль з Товстої Могили.

Таким чином, характерні риси організації влади у скіфському об'єднанні: її ієрархічність, що була заснована на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалась відповідною військовою організацією, влада царів, яка передавалася у спадщину членами одного царського роду, — усе це дає змогу зіставити таку систему з «вождизмом», тобто такою потестарною структурою, головною функцією якої була адміністративно-економічна. Тому вождизм на відміну від держави був ще вільним від легалізованого примусу й насильства[321]. Можна вважати, що у кочових скіфів, суспільство яких поєднувало у собі залишки родоплеменних відносин, що консервувалися кочовим способом життєдіяльності, і приватновласницькі засади, що виростали з приватного володіння худобою, організація влади навряд чи могла прийняти іншу форму, аніж вождизм, тобто вона була перехідна від додержавних до ранньополітичних утворень.

Втім цей висновок не свідчить про те, що скіфська держава так ніколи й не склалася. Потреби зовнішньоексплуататорської діяльності висували на перший план військовий аспект адміністративно-військової функції цієї надбудовної структури, що об'єктивно вимагало консолідації скіфських племен і концентрації влади в руках скіфської аристократії. Посилення цих процесів мало відбуватися у періоди найвищих «піків» експлуатації скіфами підкорених народів, тобто за часів походів до Передньої Азії і найвищого розквіту Причорноморської Скіфії. У свою чергу, посилення центральної влади супроводжувалося й централізацією перерозподіляючих функцій. Завдяки цьому у певні, відносно короткі, відрізки часу в руках скіфських можновладців накопичувалися величезні скарби, рух яких до самої вершини громадської піраміди підтримувався стрункою військовою організацією. Посилення центральної влади породжувало не тільки жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини всередину самого кочового суспільства. Не випадково масові археологічні матеріали фіксують найбільшу майнову поляризацію скіфського суспільства саме за часів найвищого розквіту Причорноморської Скіфії — у IV ст. до н. е. Так потестарна за формою військова організація тріадного типу перетворювалася на організацію військово-політичну. Царські кургани скіфів VII — початку VI і IV ст. до н. е. були матеріальним символом цих змін, що мали місце у суспільстві і відбивали у свідомості його членів той реальний розрив, який мав місце поміж ними і владою.

Таким чином, розвиток скіфської державності був переривчастий і охоплював лише окремі етапи історії кочових скіфів, а саме: VII — початок VI ст. до н. е. і V—IV ст. до н. е. Природно, ці ранньополітичні утворення були далекими від держав розвинутого типу і своєю невивершеністю відповідали рівню розвитку скіфського кочового суспільства, що зумовлювало й оборотність розвитку скіфської державності у період згасання зовнішньоексплуататорської діяльності. Зокрема такий процес мав місце у VI ст. до н. е.

Глава 4

Культура населення Північного Причорномор’я за скіфської доби

Культура, релігія та мистецтво степових племен

Скіфська культура в своїй основі була частиною культури давніх іранців. Її специфіка зумовлювалася передусім місцезнаходженням Скіфії на порубіжжі Сходу й Заходу. То був крайній захід іранського ареалу й кочового світу, що також спричинилося до своєрідності скіфської культури. В цілому вона являла собою новоутворення, в якому органічно поєднувалися риси суто іранської кочівницької культури, а також елементи передньоазіатських, кавказьких, еллінської, фракійської, а також лісостепових праслов'янських культур Східної Європи.

На час появи скіфів у Північному Причорномор'ї (VII ст. до н. е.) їхня культура була досить однорідною. Але внаслідок розселення серед різноетнічних і різнокультурних племен сформувалися різні осередки скіфоїдної і суто скіфської культур. У найчистішому вигляді вона постає у північнопричорноморських степах, де скіфи зустрілися з етнічно близьким і нечисленним, здебільшого кочовим, населенням. Можливо, у скіфському степовому масиві залишилися реліктові зони індоарійської мови й культури, насамперед, у так званій Архаїчній Скіфії — на південному заході скіфського степу, а також у Криму[322]. У лісостеповій смузі, де існували своєрідні та давні культурні центри, склалася синкретична культура, схожа з власне скіфською за поховальними звичаями й тим, що стосувалося воїнської вершницької культури.

Помітний відбиток на скіфську культуру накладало їхнє перебування в Передній Азії, насамперед, вплив з боку головних культурних центрів циркумпонтійської зони того часу — Мідії, новохеттського царства, Ассирії, Урарту. Цей вплив простежується в ідеології, культах, а також у мистецтві «звіриного стилю». З переміщенням головної маси скіфів у Північне Причорномор'я і з виникненням грецьких держав останні перетворюються на основні культурні центри Скіфії протягом всієї її історії. Водночас зберігаються безпосередні культурні зв'язки з північнозахідними іранськими центрами, а також Кавказом та Фракією.

У розвитку скіфської культури вирізняються два основні етапи: VII — перша половина V ст. до н. е.; друга половина V—IV ст. до н. е.[323]. Першому етапові — активної взаємодії з місцевими угрупованнями — притаманна різноманітність культурних укладів. Другий етап, що збігається з періодом існування могутнього кочового об'єднання в степах Північного Причорномор'я й формування єдиного етносу, характеризується досить сталою, одноманітною (за археологічними даними) культурою. Саме у цей час складається культура, з якою асоціюється уявлення про Велику Скіфію. Проте майже одночасно намічається криза скіфського кочового господарства, що призводить до занепаду скіфської культури. Отже, IV ст. до н. е. — її «золота осінь».

Головними культурними центрами Північного Причорномор'я скіфського часу були еллінські міста держави. Особливо тісні зв'язки встановилися у скіфів з містами Боспору. Неприйняття скіфами усього еллінського, про що розповідає Геродот у середині V ст. до н. е., закінчилося, мабуть, після встановлення дружніх стосунків із напівварварською фрако-еллінською династією, Спартокідів, яка прийшла до влади у 438-р.-до н. е. З кінця IV ст. до н. е. посилюються культурні зв'язки з Фракією.