Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Рєпінське населення продовжило поховальну традицію, характерну для скелянського та стогівського населення. Покійників, зорієнтованих головою на схід, ховали у прямокутних ямах, перекритих колодами. Їхні руки лежали уздовж тіла, долонями донизу, зігнуті в колінах ноги, як правило, нахилені в один бік. Кургани були невеликими за розмірами, не складних конструкцій, хоча на півдні в зонах можливих контактів із нижньомихайлівцями відомі й невеликі кромлехи.

Зовсім інші поховальні традиції були притаманні мігрантам животилівсько-вовчанської культурної групи, які наприкінці енеолітичної доби принесли в степи обрядові елементи землеробів. Померлих ховали у ямах, кам’яних скринях, підбоях у зібганому положенні на боці, із зігнутими руками, кисті яких були перед обличчям. Незвичайною для степових суспільств була орієнтація на південь та південний захід. Досить рідко використовувалася вохра. Схожого обряду дотримувалися протягом тисячоліть землеробські суспільства Карпато-Балканського регіону, відомий він у пізньотрипільського населення вихватинської та усатівської культурних груп. З іншого боку, аналогічні обрядові ритуали існували у племен майкопської культури.

Як бачимо, кожна з груп енеолітичного населення дотримувалася досить стійких канонів при похованні одноплемінників, що і фіксують археологічні дослідження. Це, в свою чергу, свідчить не тільки про етнокультурні особливості скотарського населення, а й про суттєву різницю в царині духовної культури, світосприйняття окремих племен. Звичайно, нашому розумінню непідвладні всі етапи ритуалу, з поля нашого зору випадають підготовка померлого до похорону, поховальна процесія, цикли поминання, жертвоприношення тощо. Різницю ритуалів підкреслюють характер та якість інвентаря. Так, найбільш яскравий та багатий інвентар супроводжував елітні поховання скелянського населення. Це були високоякісні вироби з кременю, які ще, можливо, не були у вжитку, багаті мідні та черепашкові намиста, мідні браслети, скроневі підвіски, знаряддя праці, скіпетри тощо. Характерно, що у таких могилах не було посуду, що показово для стогівських та дереївських племен. Водночас населення, в генезі якого певну роль відігравали землеробські традиції, найчастіше супроводжувало померлих керамікою. Це видно у нижньомихайлівців та у мігрантів животилівсько-вовчанської групи. Найменш виразними щодо супроводжуючого інвентаря були рєпінські поховання, обмежуючись, як правило, одним, зрідка двома горщиками.

За доби ранньої бронзи нівелюється етнокультурна строкатість населення, встановлюється певна ритуальна уніфікованість, що вказує на загальну духовну єдність населення в межах ямної культурної спільності. Щоправда, ямне населення, порівняно з попередниками та сусідами, з погляду обрядовості було значно раціональнішим та прагматичнішим. Незважаючи на поширення курганних споруд, у ямників відсутні святилища, складні конструкції типу кромлехів, крепід. По суті, вони продовжують традиції того енеолітичного степового населення, яке дотримувалося досить обмеженого і найменш виразного зовні та щодо інвентаря ритуалу, який фіксується у стогівців та дереївців, а особливо у рєпінських племен. Ямне населення ховало своїх небіжчиків у прямокутних ямах, перекритих колодами або кам’яними плитами. Якщо поховання впускалося в уже існуючий курган, для перекриття робилися спеціальні виступи, після чого верхня частина засипалася, а камера з померлим залишалася вільною від землі. Небіжчиків ховали у зібганому положенні на спині та на боці. Часто ямні поховання утворювали цілі могильники в курганах, впускні поховання в яких розміщувалися по колу на периферії насипу. Тіла померлих, здебільшого обличчя, кисті, стопи, фарбували в червоний колір. Дно ям укривали підстілками з очерету, кори, трави, гілок дерев, шкірами або плетеними циновками.

Для ямного населення не прикметне багатство та розмаїття поховальних дарів. Це поодинокі горщики, вироби з кременю, каменю, кістки та рогу, що мали побутовий вигляд, нерідко з ознаками тривалого використання, а іноді і зовсім спрацьовані, непридатні для подальшого вжитку або зіпсовані при виготовленні. Це один із проявів раціонального підходу ямників до поховального ритуалу, не властивий населенню доби енеоліту. Це ж стає характерним і для курганного будівництва. Насипи набувають більш соціального значення з поступовою відмовою від первісного релігійно-міфологічного змісту. Тому у ямників з’являються значні відмінності в розмірах курганних споруд. Водночас зникають такі зумовлені суто релігійним змістом споруди, як кромлехи, ровики, крепіди. Спрощується і структура земляної споруди, в якій фіксується послідовність укладання окремих шарів і шматків дерну, взятих біля підошви кургану, навколо поховального майданчика з могилою в центрі. Очевидно, найпоширенішими були споруди у вигляді зрізаного конуса, які досить швидко втрачали свої вихідні форми, опливали і перетворювалися на напівсферу ще до того, як їх перекривали нові споруди. На завершальному етапі ямної спільності поширеними стають невеликі досипки до курганів, а при переході до ранньокатакомбного обряду курганне будівництво взагалі на деякий час занепадає.

Південні сусіди ямників — населення кемі-обинської культури, навпаки, зберегли складні культові традиції, які в енеоліті були притаманні насамперед нижньомихайлівським племенам, до того ж опосередковані впливами майкопської та дольменної культур Кавказу. Це спричинилося навіть до ускладнення поховальних споруд. З’являються купольні конструкції, поширюються кромлехи, крепіди. Особливостями обряду стають добре оброблені кам’яні та дерев’яні скрині, внутрішні стіни яких іноді прикрашені різьбленим та мальованим поліхромним розписом.

Це складні композиції з хрестів,. трикутників, кіл, ялинок, комбінацій точок та клітин, які, безперечно, несли значне семантичне навантаження. На жаль, до цього часу ще не існує переконливого тлумачення зображень на стінах кемі-обинських поховань. Деякі вчені вважали розпис звичайним декором та імітацією килимів або циновок, що прикрашали житла кеміобинців. Але нині не викликає сумнівів складний семантичний зміст зображень, які відповідають певній системі поглядів, пов’язаних із поховальним ритуалом. Зокрема, існує думка, що розпис скринь відповідає календарним системам. заснованим на спостереженнях за сонцем та місяцем, а конкретніше, певним, постійно повторюваним природним циклам. Останні символізують в обряді уявлення людей про безсмертя, відродження померлих у найліпші для життя пори року. Дослідники вбачають в окремих сюжетах навіть відображення міфів, зокрема згаданого вище міфу про боротьбу Індри з Врітрою, Посилаючись на досить стилізоване зображення людини, дерева життя та змія.

Рис. 143. Поховання кемі-обинської культури біля ст. Мойсеївка (курган 5, поселення 4) у кам'яній скрині з розписом:

1 — виріб з дерева; 2 — глиняна чаша; 3 — бронзова обойма; І—УШ — плити з розписом (див. рис. 144, 2).

Рис. 144. Зразки розпису вохрою внутрішніх стін скринь кемі-обинських поховань:

1 — Рахманівка, курган 4, поховання 9; 2 — ст. Мойсеївка, курган 5, поховання 4; 3 — Великозиминово, курган 1, поховання 1 (за Л. П. Криловою, О. О. Мельником, А. В. Андросовим, В. Г. Петренко, Г. М. Тощевим).

Рис. 145. Антропоморфні стели доби ранньої бронзи:

1 — с. Підгорне, “Крестова могила”, поховання 8; 2 — Ковалівка І, курган 1, поховання 11; 3 — реконструкція жертовника поблизу с. Ближнє-Бойове (за А. О. Щецинським).

Особливе місце в культовій практиці давніх скотарів посідає кам’яна монументальна скульптура, яка є вагомим джерелом у вивченні світогляду окремих племен. Вона набула розповсюдження на степових просторах від Дону до Дунаю, де знайдено до 330 статуй, 220 з них сконцентровані в Буго-Дніпровському межиріччі[245]. Як правило, ці скульптури перекривали поховання ямної культури. З енеолітичного часу відомі поодинокі поховання, що належали представникам нижньомихайлівської та квітянської культур, з якими можна було б пов’язати використання цих виробів. Застосовувалися кам’яні статуї і у кемі-обинському поховальному ритуалі. За своїми морфологічними ознаками кам’яні статуї поділяються на кілька класів, або груп. Так, російський дослідник О. О. Формозов склав еволюційний ряд із семи груп, починаючи від оброблених плит мигдалевидних обрисів без виступу і закінчуючи стелами з позначеними обличчям, руками, поясом та зображеннями на поверхні. Д. Я. Телегін виділяє примітивні та складні стели. Перші мають вигляд схематизованих людиноподібних фігур із підтрикутттим тілом та виділеною напівкруглим виступом головою; другі представлені статуями з добре проробленими деталями тіла та зображеннями на ньому сокир, посохів, тварин та людей. Більш оптимальну класифікацію запропонувала Н. Д. Довженко, яка вирізняє п’ять основних класів. Це стели-плити прямокутної форми без виступу-голови, антропоморфні стели-плити прямокутних, підтрикутних та трапецієвидних обрисів з добре позначеним виступом-головою, фаллоїдні камені у вигляді прямокутних або овальних у перетині стовпів, менгіри та ідоли. Такий детальний поділ кам’яної скульптури має вирішальне значення для з’ясування закономірностей розміщення різних типів, чи класів, статуй щодо поховань різних груп населення доби енеоліту та ранньої бронзи, інтерпретації змісту пов’язаної з нею ритуальної практики та походження монументального мистецтва.

Існують дві основні проблеми у вивченні стел. Перша стосується належності їх до конкретних груп населення, друга — визначення їхнього місця в системі культів та ритуалів давніх скотарів. Досить довго панувала думка, що стели, знайдені в перекритті поховань ямного населення, були повторного використання, оскільки їхні нижні завужені частини не мали такої старанної обробки, як верхні, і були призначені явно для вертикального вкопування в землю. Це породило судження про існування більш давніх енеолітичних святилищ, що були зруйновані ямним населенням, а кам’яні конструкції та стели використані повторно, але вже без свого первісного культового призначення, тобто як звичайний будівельний елемент. Ці зруйновані святилища Д. Я. Телегін вважає належністю нижньомихайлівців, а О. М. Лесков — кемі-обинців, від яких, на його думку, стели потрапили до ямників. А. О. Щепинський складні стели пов’язував з кемі-обинцями, а прості, примітивні — з ямним населенням. Існують і інші гіпотези, але попри певні розбіжності їх об’єднує загальний скептицизм щодо виготовлення стел ямним населенням і використання їх ямниками у культових цілях. До того ж складні культові споруди нижньомихайлівців типу кромлехів та крепід, а також виявлені за останні роки святилища із стовповими конструкціями біля курганів значною мірою говорять на користь такого скепсису, тим більше, що ямним племенам справді доводилося використовувати для перекриття могил частини кромлехів (плити, каміння) та крепід з більш давніх енеолітичних споруд. Відсутність зображень людини в камені спостерігається в східному ареалі проживання ямників між Доном та Волгою. Спроби ж пояснити це наявністю дерев’яних ідолів, що не збереглися, поки що не вдалося підтвердити фактичним матеріалом. Тому не викликає сумнівів, що традиція виготовлення антропоморфних стел була започаткована не племенами ямної культури, а більш давнім енеолітичним населенням, а значного поширення набула справді у нижньомихайлівців, від яких стели потрапили також до їхніх північних сусідів — квітянців. Причому у нижньомихайлівського населення традиція використання каменю зберігається навіть у місцях, віддалених від його природних виходів, на відміну від ямних племен. Незрозумілою залишається також належність стел кемі-обинському населенню, оскільки вони не відрізнялися від тих, що зафіксовані у ямників, тобто на перекритті. Зв’язки з Кавказом також не могли суттєво вплинути на монументальну скульптуру степовиків, оскільки для доби енеоліту та ранньої бронзи ні у майкопців, ні у населення дольменної культури не відзначене поширення антропоморфних скульптур.

Сама ідея монументального антропоморфного образу, на думку багатьох дослідників, зокрема В. М. Даниленка, О. М. Лескова, Н. Д. Довженко, виникла під впливом близькосхідної або передньоазіатської цивілізації за посередництвом населення Кавказу. Ми ж вважаємо прийнятною й іншу гіпотезу. Якщо ідея антропоморфного образу і була привнесена у релігійно-міфологічну систему поглядів скотарів у вигляді монументальної скульптури, то це могло трапитися ще за ранньоенеолітичної доби у період тісних контактів скелянського населення із землеробами Балкано-Карпатського регіону. Згодом вона була переосмислена нижньомихайлівським населенням, землеробський компонент у формуванні якого підкреслювався вище.

Становлення антропоморфного чоловічого образу в мистецтві скотарів збіглося із формуванням та пануванням патріархальних відносин з особливим статусом чоловіка-патріарха-вождя і встановленням таких ранніх форм релігії, як культ предків, культ вождя та культ племенного божества, які уособлювали уже в суто людських чоловічих образах, з переважанням певних зооморфних рис як залишків тотемізму.

Але було б помилкою заперечувати участь ямного населення України у розвитку антропоморфної скульптури. Документально зафіксоване використання стел в обрядах населення ямної спільності. Тим самим здобуває додаткову підтримку думка про участь ; місцевих енеолітичних племен у генезі ямного населення на теренах степової України. Безумовно, ямні племена сприйняли і розвинули основні культи, трансформувавши їх згідно із зміною форм скотарського господарства та суспільного устрою. Ритуали з використанням подоби людини (чоловіка) від енеоліту до ранньобронзової доби пройшли певну еволюцію. У нижньомихайлівців стела була елементом окремих святилищ або стояла біля підніжжя курганів, тобто постійних, відносно довготривалих культових споруд патріархально-родового устрою. В ямників антропоморф і образи набули тимчасового, більш персоніфікованого щодо померлого характеру, що відповідало патріархально-сімейним традиціям. Н. Д. Довженко має сенс, вказуючи на двохетапність ритуалу у ямників, коли після проведення необхідних ритуалів перед стелою (жертвоприношень, оплакування) монумент ховали разом із небіжчиком, часто супроводжуючи таку дію обрядом псування стели, тобто ритуального знешкодження іпостасі померлого. Такий обряд має паралелі в реконструйованому за давньоіндійськими та хетськими писемними джерелами індоєвропейському поховальному ритуалі, коли, на думку В. В. Іванова, приносилися жертвоприношення свійських тварин перед тимчасовим “образом” — зображенням померлого.

Щодо інтерпретації змісту ритуальних дій довкола стел та визначення характеру персонажа, який вони репрезентували, дослідники пропонували різні гіпотези. Однією з провідних можна вважати ідею, згідно з якою стели зображували видатних осіб, вождів, шаманів, повелителів стад тощо. Останніми роками набуває популярності більш вірогідна гіпотеза про відповідність кам’яних статуй не зображенню конкретної особи, а певним духовним субстанціям чи уособленню універсального божества, близького ведійському Пуруші. Останній уособлював першооснову Всесвіту, першопращура людини. Ця гіпотеза може бути зіставлена з ідеєю про зв’язок стел із культом предка-покровителя, який об’єднав віру в душу небіжчика та в її потойбічне існування з уявленням про образи тотемних пращурів, які почали уособлюватися в чоловічій іпостасі, та духів — покровителів роду чи патріархальної сім’ї.

Треба відзначити, що не всі кам’яні статуї мали тотожне символічне та ритуальне значення. Це залежало не тільки від етнічної належності населення чи хронологічного місця окремих його груп, а й від того, як саме втілювалися в монументальній формі ті чи інші образи. З цього погляду поділ стел на схематизовані, спрощені та складні, з деталями тіла та одягу, символічними зображеннями тварин, зброї чи людей має вирішальне значення. Остання група монументів представляє вже справжніх ідолів, не пов’язаних безпосередньо з похованням. Проте вони знайдені поблизу курганів або на курганах, чим нагадують положення скіфських та половецьких статуй. Безумовно, такі ідоли розташовувалися в центрах святилищ, пов’язаних з культом племінного бога, який поєднував у собі функції культурного героя-деміурга, творця усього сущого та уособлював небесні та атмосферні явища, пов’язані з культами небесних сил: сонця, дощу, грому — гарантами добробуту скотарів. На певному етапі розвитку скотарського суспільства культ племінного бога конкретизувався в особі бога-воїтеля, тотожного ведійському богові Індрі та його першим втіленням. Головною проблемою лишається визначення часу появи згаданих ідолів, найбільш відомі з яких Керносівський, Федорівський, Наталівський з Полтавщини та Дніпропетровщини, Казанковський, Ак-Чокракський, Верхньоріченський з Криму та ін. За аналогією з ідолами скіфів та половців, зображення предметів на яких повністю відповідали матеріальній культурі їхніх творців, такі ідоли — уособлення племенного бога, бога-воїтеля — могли з’явитися у населення доби ранньої та середньої бронзи, зокрема на завершальній стадії розвитку ямного населення та під час появи катакомбних племен, у яких фіксуються і бронзові окуття ременів, чисельні кам’яні сокири, дерев’яні посохи-герлиги, зображення стоп на дні могили тощо. Ширша інтерпретація таких ідолів подана в наступному розділі.