Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Серед дослідників немає спільної думки щодо часу і шляхів формування у лісовій зоні мезолітичного населення. Цілком можна припустити, що, незважаючи на нестабільне природне оточення, значна частина місцевого населення не покинула цей край у мезолітичний час. Така думка підтверджується спостереженнями Д. Я. Телегіна, який простежує генетичні зв’язки між пізньопалеолітичними і мезолітичними культурами на Подесенні[51]. Водночас широкі міграції через Полісся мешканців суміжних територій, які були пов’язані з перегрупуванням населення на півночі Європи через відхід льодовика, не могли не залишити помітного відбитку на етнічному складі населення цього регіону. До того ж висока мобільність лісових мисливців, нестабільний вигляд їхньої мисливської зброї самі по собі надто ускладнюють можливості чітко окреслити межі їхніх етнічних спільностей.

На місцевій пізньопалеолітичній основі під відчутним впливом традицій прибулого населення степів на Полісся у ранньому голоцені складається нова етноісторична спільність носіїв кудлаївської культури. У процесі еволюції та розселення кудлаївське населення поступово просувається на захід. На Поліссі в районі Новгорода-Сіверського розселюються племена пісочнорівської культури, які входили в широке коло культурних традицій населення Північно-Східної Європи. Останнім часом простежено розселення носіїв пісочнорівських традицій у більш південні райони Полтавщини і далі по Сіверському Донцю[52].

З поглибленням кризи мисливського господарства з півдня на Полісся посилюється потік степового населення, і водночас із заходу починають розселятися племена яніславицької культури. Етноісторична ситуація у пізньому мезоліті Полісся значно ускладнюється і поки залишається не з’ясованою.

Завершуючи огляд розвитку етноісторичних процесів на терені України у мезолітичний час, наведемо деякі загальні спостереження.

Насамперед підкреслимо, що основою розвитку народонаселення на території України був автохтонний етногенетичний процес. Виникнення і розселення більшості етноісторичних спільностей були пов’язані з місцевими традиціями, що склалися тут значно раніше — у пізньому, а в деяких районах ще й у ранньому палеоліті. Так, на Середньому Подністров’ї (молодовська культура), Побужжі (анетівська культура), у Криму (гірськокримська культура) досить чітко простежуються безперервна еволюція (рідше трансформація) культурних традицій населення від палеоліту до неоліту.

По-друге, під час тимчасових стабілізацій екологічної ситуації в окремих регіонах виникали досить міцні нові етнічні об’єднання, які залишили помітні сліди в розвитку культури не тільки місцевого населення, а й сусідніх територій Молдови, Румунії, Білорусі, Польщі, Росії (гребениківська, кукрекська, пісочнорівська, кудлаївська тощо).

Водночас зауважимо, що етноісторична ситуація на території України тоді була вкрай складною та динамічною. Нестабільність клімату та природно-ландшафтного оточення спричинили в окремих регіонах широкі міграції населення, які, в свою чергу, зумовили не тільки переміщення етносів у просторі, а й значне їхнє перемішування, наслідком чого було іноді зникнення з етнографічних карт деяких етнічних угруповань. Найчастіше, саме на цьому етапі дослідники гублять ту тоненьку стежинку, якою вони йшли по нелегкому шляху етноісторичного розвитку.

Глава 3

Господарство

Основою господарства мезолітичного населення були, як і раніше, мисливство та збиральництво. Менше значення мало рибальство, частка якого, однак, ближче до неоліту поступово зростала. Наприкінці мезоліту в степах Північного Причорномор’я та Криму склалися передумови для виникнення скотарства. Потребами цих життєдайних промислів була зумовлена вся структура виробничої діяльності на поселеннях і стоянках: виробництво та застосування знарядь праці, утилізація мисливської здобичі та продуктів збиральництва, а в подальшому — рибальства та скотарства. Значною мірою спрямованість господарства визначала характерні риси побуту та загальний вигляд матеріальної культури. Водночас специфіка формування та еволюція мисливсько-збиральницького господарства перебували у первісному суспільстві в цілковитій залежності від природно-ландшафтного оточення: рельєфу, флори та фауни. Ними в значній мірі зумовлювалися напрям, методи та форма господарської діяльності, а також якість і кількість життєдайних ресурсів. Так, рельєф здебільшого впливав на місце розташування поселень або мисливських таборів, напрямки пошуків джерел сировини для спорудження жител, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, засоби та характер полювання. Значною мірою методи і форма ведення мисливського господарства визначалися складом тваринного світу, промислової “кормової” території, тому що життєвий досвід, здобутий під час полювання на окремі види тварин, стає важливим чинником ефективності виробництва і консолідації первісних громад. Водночас рослинність і тваринний світ були єдиним джерелом надходження продуктів харчування у первісному суспільстві.

Однак пристосування людини до мінливого природного оточення протягом мезоліту в свою чергу було не пасивним еволюційним процесом, а мало активний динамічний характер. З розвитком своєї виробничої діяльності людина все помітніше впливала на стан навколишнього середовища, вносила часом досить рішучі “корективи” в перебіг природних процесів. На думку дослідників, бурхливі темпи еволюції людини та суспільства стали можливими лише завдяки постійному порушенню природної рівноваги середовища проживання, і тому хронічно супроводжувалися різного роду локальними, а можливо і регіональними, екологічними кризами[53].

Порушення репродуктивних спроможностей природно-ландшафтного середовища та виникнення екологічних кризових ситуацій спричинювалось як мінімум двома чинниками: щільністю населення та технічним оснащенням виробництва. Збільшення щільності населення можливе лише до рівня балансу його потреб та пропускної (репродуктивної) спроможності природного оточення. Порушення цієї рівноваги призводить до пошуків нових засобів адаптації або до вимушених міграцій. Можливості таких процесів у первісних громадах були надто обмеженими і пов’язувались насамперед з удосконаленням мисливської зброї та інтенсифікацією збиральництва, хоча це в регіонах з відносно високою щільністю населення призвело до ще більшого спустошення навколишнього середовища, а тим самим і до ще більшого загострення екологічної кризи. В такій ситуації виникла потреба у нових формах взаємодії людини з навколишнім середовищем, що наприкінці мезоліту і призвело до складення нового типу господарства: відтворюючої економіки.

З початком голоцену кліматичний режим в Україні стабілізується, що сприяло поступовому створенню вище окреслених природно-кліматичних зон. З кінця палеоліту завершується і перерозподіл населення між цими зонами, нормалізується екологічна обстановка, а це в свою чергу сприяло консолідації населення в регіонах і виникненню досить стійких етнічних угруповань, про що йшлося у попередньому розділі. Водночас адаптація до нового природного середовища призводить до диференціації господарської діяльності населення різних природно-кліматичних зон. На думку деяких дослідників, якраз тоді починають складатися спеціалізовані господарські системи в окремих ландшафтно-кліматичних зонах (Полісся, Прикарпаття, гірський Крим, степи і т. ін.).

Адаптація до нових умов життєдіяльності як місцевого, так і прийшлого населення була пов’язана з формуванням нових традицій у побуті й виробничій діяльності. Комплекс знарядь праці та засобів їхнього застосування, як було зазначено вище, складався в кожній природно-кліматичній зоні залежно від промислу конкретних видів тварин та ландшафтного оточення. При цьому у складі нового комплексу мисливської зброї та знарядь утилізації здобичі не завжди переважали традиційні форми і розміри виробів місцевого населення.

Загалом склад знарядь праці в мезоліті принципово мало відрізнявся від складу знарядь пізнього палеоліту. Це насамперед скребачки, скобелі, різці, проколки, свердла, різноманітні вістря, мікроліти-вкладені мисливської зброї та ін. Можливо, лише слід відмітити помітне зменшення розмірів всіх крем’яних виробів та збільшення кількості геометричних мікролітів, які до того ж розповсюдилися на всій території України. Основний комплекс знарядь виготовлявся із місцевих покладів кременю, рідше кварциту. У збірках мезолітичних пам’яток практично всіх регіонів України невеликою кількістю трапляються вироби з обсидіану, гірського кришталю, сланцю та інших кварцових порід.

За допомогою кам’яних знарядь (скребачок, стругів, ножів, різців) виготовлялися різноманітні кістяні, рогові та дерев’яні вироби. Насамперед це наконечники списів, дротиків та стріл, а також гарпуни, шила, голки, лощила та ін. Для обробки продуктів збиральництва, розтирання фарб і доробки кістяних виробів застосовувалися знаряддя з пісковику, мергелю, вапняку, граніту та інших порід каменю.

Різноманітність форм і стилів в оформленні крем’яних, кістяних та кам’яних виробів є наслідком виробничого досвіду багатьох поколінь різних етнічних груп населення. Однак, незважаючи на різноманітність в оформленні знарядь індустрій різних регіонів, про що мовилося вище, повсюди досить виразно простежується загальний характер напряму еволюції техніки та технології обробки каменю й виготовлення знарядь пращ. Передусім це помітне зменшення розмірів усіх виробів, що практично виключало застосування більшості з них без допомоги держака, або визначало їхнє використання як вкладенів складних знарядь.

Така технологія була значно ефективнішою, що доведено комплексним аналізом виробничого інвентарю мезолітичних пам’яток. Вона без додаткових трудових затрат давала змогу вже на стадії розколювання кременю отримувати готові знаряддя праці та вкладені. Трасологічним аналізом доведено, що лише 36 % знарядь праці на поселенні Мирне на Нижньому Подунав’ї мало вторинну обробку, причому до цього числа відноситься і значна кількість знарядь з “ретушшю” утилізації. Водночас виготовлення скребачок і різців здебільшого не на пластинках, як це було у пізньому палеоліті, а на невеликих відщепах давало можливість широко використовувати скалки кременю, уникаючи відходів виробництва.

Повний комплекс знарядь праці, необхідних для полювання і утилізації мисливської здобичі, кожен мисливець виготовляв сам. За спостереженнями етнологів у первісних народів хлопчиків з малоліття залучали до мисливського промислу, а в 12—14 років вони проходили спеціальний обряд посвячення (ініціації), який поряд із різними випробуваннями на витривалість включав також навчання посвячуваного виготовленню знарядь праці. Завершувалися ініціації суворим прилюдним іспитом, на якому юнак повинен був показати своє вміння виготовляти та використовувати мисливську зброю. Хто не витримував цього іспиту, той з ганьбою йшов на повторне навчання.

Мисливство залишалось, як і в пізньому палеоліті, провідною галуззю господарської діяльності, яка в багатьох випадках була і основним джерелом надходження продуктів харчування. Калорійна м’ясна їжа забезпечувала первісній людині не лише добробут, а й була надзвичайно приваблива для неї. Водночас запорукою вдалого полювання була досконала мисливська зброя, відмінне володіння нею, знання ландшафту мисливських угідь та звичок промислових тварин і, нарешті, психологічна підготовленість до ризику на випадок небезпеки. Все це забезпечувало високу репутацію мисливців у первісних громадах.