Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Економічним і соціальним осередком пізньопалеолітичного суспільства була ранньопервісна громада, яка складалася з індивідуальних споріднених сімей. Однак в науці немає єдності у визначенні характеру шлюбу і видів сімейних відносин у первісній громаді. Дослідники, слідом за Л. Г. Морганом, початковою формою шлюбу у ранньопервісних громадах вважають груповий шлюб, який, на їхню думку, міг бути реалізований у різних конкретних формах, у тому числі і у формі індивідуальної (парної) сім’ї різного ступеня стабільності залежно від соціальної та генетико-біологічної спорідненості. Інші дослідники взагалі розглядають індивідуальну сім’ю як споконвічно притаманну людському суспільству. Таким чином, реконструкція сімейно-шлюбних відносин у первісній громаді набуває принципового значення і є одним із важливих завдань сучасних палеосоціологічних досліджень.

Найчастіше для відтворення соціальних стосунків у первісній громаді залучають етнологічні спостереження за структурою суспільного устрою етнографічних суспільств, яким притаманні потестарні[27] суспільні стосунки. Такі реконструкції вкрай суперечливі, як і самі сінполітейні суспільства[28]. Тому останнім часом все ширше такі реконструкції базуються на археологічних матеріалах широко розкопаних пізньопалеолітичних поселень.

В Україні на сьогодні повністю розкопано такі палеолітичні поселення, як Мізин, Радомишль, Добранічівка. Крім того, досліджено значні площі на Межирічському, Молодовському, Анетівському та інших поселеннях. Матеріали, здобуті на цих поселеннях, дають можливість як повністю реконструювати господарсько-побутові комплекси первісних громад того часу, так і розглянути деякі питання їхньої структури.

Наявність мисливської здобичі на господарсько-побутових комплексах цих та багатьох інших поселень (кістки мамонта, носорога, зубра, коня, оленів та інших великих стадних тварин) не залишає сумнівів, що полювання залишалося колективним промислом, який потребував спільних скоординованих зусиль усієї громади поселення, а іноді, можливо, і сусідніх поселень. Етнологія засвідчує сукупне полювання на великих тварин мешканцями споріднених первісних громад. Археології відомі знахідки частин одного зламаного знаряддя на різних поселеннях, що, ймовірно, також засвідчує сукупність деяких моментів виробничої діяльності. Однак спільний характер основної діяльності по забезпеченню громади продуктами харчування не обов’язково спричиняв колективізм усіх аспектів побуту та виробництва.

Так, аналіз структури Добранічівського поселення показує, що воно складалося з чітко відокремлених господарсько-побутових комплексів, розташованих на відстані 16—25 м один від одного. Кожний з таких комплексів складався з житла, внутрішніх і зовнішніх вогнищ, виробничих центрів, ям-сховищ[29]. Близьку структуру поселень і господарсько-побутових комплексів мають також Гінцівське поселення на Полтавщині, Межиріцьке на Черкащині, Мізинське на Чернігівщині, Молодовське у Чернівецькій обл. та ін.

Відокремленість у просторі поселення господарсько-побутових комплексів пізнього палеоліту, ймовірно, пов’язана з відносною самостійністю окремих сімей у веденні домашнього господарства та виробництві знарядь праці. Як показав І. Г. Шовкопляс, навколо кожного невеликого (12 м2) житла Добранічівського поселення мешканці його, окрім приготування їжі на вогнищах, виготовляли знаряддя праці з кременю і кістки, у ямах-сховищах нагромаджувалися запаси м’яса та кісток тварин, які використовувалися для ремонту і спорудження жител, служили сировиною для виготовлення знарядь праці і предметів побуту, вживалися як паливо. Структура і склад інвентарю виробничих центрів, напевне, свідчать на користь індивідуального виготовлення знарядь праці мешканцями кожного господарсько-побутового комплексу.

На думку С. М. Бібікова, І. Г. Шовкопляса та інших дослідників, аналіз матеріалів господарсько-побутових комплексів поселень пізнього палеоліту передусім свідчить на користь існування тоді відносно самостійної парної сім’ї, котра була складовою частиною первісної громади, що об’єднувала всіх мешканців поселення у єдиний промисловий колектив.

Споріднені первісні громади в межах окремих екологічних ніш мали стійкі традиції у виготовленні знарядь праці і предметів побуту, у спорудженні жител, сталий сімейний і суспільний побут, близькі форми і види пам’яток мистецтва. Напевне, між такими громадами існували тісні зв’язки не тільки в господарській діяльності, про що йшлося вище, а й у соціальних відносинах, пов’язаних насамперед з родинними стосунками.

Така реконструкція структури первісного суспільства за часів пізнього палеоліту не є загально визнаною у науці. Вона більш розповсюджена у археологів. Деякі дослідники, найчастіше етнологи, за історичною радянською традицією вважають, що основою суспільних стосунків у пізньому палеоліті була родова організація (останнім часом родова громада), котра базувалася на кровній спорідненості, частіше всього по материнській лінії. Однак з часом прихильників цієї суто етнологічної концепції стає все менше.

Не менш складними є питання власності та розподілу продуктів мисливства та збиральництва, які тісно пов’язані із структурою господарства та характером соціальних стосунків у первісній громаді.

Вище ми вже зазначали, що колективний спосіб промислу великих тварин припускає рівнозабезпечуючий розподіл продуктів полювання та колективну власність на здобич та промислову територію.

Щодо рівнозабезпечуючого розподілу продуктів, то він, напевне, був спричинений низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Справа в тому, що незважаючи на значний прогрес у виготовленні знарядь праці, пізньопалеолітична громада навряд чи могла забезпечити всіх своїх мешканців більш ніж необхідним обсягом продуктів. Надлишки їх, що з’являлися завдяки вдалим полюванням, насамперед припасалися на майбутнє у ямах-сховищах або консервувалися, як то було у американських індійців, передусім тому, що саме мисливство як спосіб життєзабезпечення в основі своїй було значною мірою непередбачуваним. Нестійкий сезонний характер мало і збиральництво, яке до того ж зумовлювалося здебільшого примхами клімату. Така ситуація справді дає можливість як ймовірний припустити рівнозабезпечуючий розподіл продуктів усіх видів промислів — як колективних, так і індивідуальних.

Однак такий розподіл життєдайних ресурсів не означає^, що у первісному суспільстві все і завжди розподілялося рівними частинами між усіма членами громади. Громада, дотримуючись принципу рівного забезпечення всіх мешканців поселення, виходила насамперед з потреб виробництва. Тому у випадках виробничої необхідності у надзвичайних обставинах останні запаси продуктів отримували працездатні члени громади, тоді як їхні утриманці задовольнялися незначною кількістю продуктів або іноді навіть голодували. В екстремальних випадках, як це засвідчено етнологією, первісна громада практикувала інфантицид[30], насамперед щодо дівчат, або геронтоцид[31].

Розподіл продуктів виробництва тісно пов’язаний з формою власності. В свою чергу, розвиток форм власності є визначальним аспектом формування економічних відносин. Колективізм виробництва основних життєдайних продуктів у пізньому палеоліті, таким чином, спричиняв колективну власність на основні засоби виробництва. Однак при визначенні пріоритетності колективного виробництва у первісній громаді серед дослідників немає єдності в розумінні характеру, об’єкту та форми власності у цей період.

Так, колективна власність на основні засоби виробництва, і передусім на промислову територію, про яку мовилося раніше, не є загальновизнаною серед дослідників. Одні з них визначають її лише як власність на природні багатства, котрі безпосередньо використовуються в процесі праці, не визначаючи власність на саму територію як простору, на якому відбувається сам процес життєдіяльності. При цьому вони спираються як на спостереження етнологів, які засвідчують у деяких етнографічних народів (хадза Східної Африки, алакалуфи Південної Америки, окремі групи ескімосів) брак поняття власності на промислову територію, так і на той факт, що зміст цього поняття змінюється від епохи до епохи і тісно пов’язаний з розвитком продуктивних сил. Тому нібито в первісній громаді власність на основні засоби виробництва розуміли лише як власність на промислових тварин, їстівні рослини, сировину для виготовлення знарядь праці і таке інше, не пов’язуючи її безпосередньо з обмеженою територією. До того ж первісні громади нібито постійно перебували у динамічній рухливості, що взагалі зумовлювало тимчасовий характер, власності у первісному суспільстві, і, природно, передусім це стосується промислової території.

Нам здається, що в такому розумінні власності щодо первісного суспільства припущена певна модернізація історичного процесу і поняття власності зокрема. Справді, пізньопалеолітичні громади перманентно змінювали свою дислокацію, поступово заселяючи вільні території. Про характер, зміст та обсяг цього процесу в Україні йшлося вище. Однак ця рухливість була відносною. Археологи відомо багато випадків довготривалого мешкання одного й того самого населення на певній територи або навіть на одному поселенні. Так,, за поданням С. М. Бібікова, Мізинське поселення існувало понад. 22—23 роки, а Межиріцьке, за підрахунками І. Г. Підоплічка, не менше 20 років. За нашими спостереженнями, відносно стабільним було народонаселення на більшості території сучасної України протягом практично всього пізнього палеоліту. Значна рухливість населення спостерігається лише за періоду кліматичної нестабільності наприкінці пізнього палеоліту. Але щодо власності на промислову територію у первісному суспільстві справа навіть не в тому, була вона “тимчасовою” чи “постійною”. Ці категорії в історичній перспективі дуже мінливі. Справа в тому, що розуміння власності на кормову територію в ранньопервісний період не було пов’язане з запровадженням якихось меж або кордонів, які б чітко окреслювали власну територію. Все це з’явилося в історії значно пізніше з усіма своїми атрибутами. Поняття власності на промислову територію у первісній громаді обмежувалося тим, що кожен з її членів або всі спільно мали повну свободу користування промисловою територією з усіма природними ресурсами не тільки як засобами виробництва, а й як об’єктами побуту (печери, сховища тощо), влаштування поселень, тимчасових стійбищ тощо.

Поряд з колективною власністю на основні засоби виробництва у первісній громаді існувала індивідуальна власність на знаряддя праці. Кожен мисливець сам виготовляв собі всі необхідні знаряддя полювання: спис, лук, стріли, сильця, пастки тощо, а також знаряддя обробки мисливської здобичі: скребачки, різці, ножі та ін. Вони були найбільш ефективними, пристосованими до індивідуальних особливостей мисливця. До того ж мисливець з часом звикав до свого знаряддя, пристосовувався до нього або сам пристосовував його до своїх звичних способів користування. Однак власність на знаряддя праці та деякі речі побуту у первісній громаді не були основою налагодження суспільних відносин, тому що вони частіше за все і найефективніше використовувалися у колективному виробництві.

Таким чином, принципи розподілу життєдайних продуктів та предметів побуту і характер власності на основні засоби виробництва не дають підстави для економічної диференціації та економічного спошукання у первісній громаді. Проте “соціальна диференціація” у громаді існувала. Тут, мабуть, краще було б використати вираз “суспільна диференціація”, маючи на увазі індивідуальну неоднорідність членів первісної громади.

У первісних колективах, безумовно, виділялися особи з певними здібностями, такі, наприклад, як мисливці, яким найбільш щастить, вправні майстри по обробці каменю чи кістки, вольові лідери у полюванні, знавці різноманітних методів лікування, пам’ятливі та дотепні оповідачі громадських переказів, різноманітних легенд та байок. Вони складали природний авангард соціального організму громади, не маючи ніяких економічних переваг. Особливо виразно це проявляється відносно прав на здобич серед вправних мисливців. Користуючись повагою і авторитетом серед своїх одноплемінників, вони навіть не брали участі у розподілі здобутої ними продукції, а тим більше не користувалися правом отримання кращої частини здобичі.

Аналіз фауністичних решток по окремих господарсько-побутових комплексах Добранічівського поселення подає наочний приклад характеру і принципу розподілу здобичі між мешканцями окремих жител. За даними складу решток окремих комплексів поселення, щоправда, неможливо напевне встановити, в якому житлі мешкали більш-менш вправні мисливці або вольові лідери громади, але склад кісток у ямах-сховищах біля жител незаперечно свідчить, що врешті-решт здобич на поселенні розподілялася рівномірно. Не знаємо ми, коли і як, у якій послідовності попали кістки до ям-сховищ. Дослідники сперечаються, чи були це м’ясні припаси, чи сховища будівельного матеріалу та сировини для виготовлення знарядь праці і предметів побуту. Але зоологи довели, що у досліджених ямах знайдено кістки від різних кістяків, крім того, різні їхні частини. Складається враження, що мешканці жител “почергово” отримували ті чи інші частини туші тварин або згодом її рештки, що у даному випадку не має важливого значення.