Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Тривале сумісне проживання первісних громад на одній території призводило до встановлення контактів між ними, формування однакових або близьких форм адаптивної діяльності, що виявлялося у виготовленні близького складу мисливського спорядження й інших типів знарядь, у будівництві подібних жител і інших видах матеріального виробництва та духовної культури. Мешкання на одній території приводило до встановлення взаємозв’язків між різними громадами, що було неможливо без взаєморозуміння і, таким чином, без формування мовної спільності. Поширення контактів було зумовлене також розвитком сімейно-шлюбних відносин, подальшим обмеженням шлюбних зв’язків між близькими родичами. Все це приводило до формування традиційних форм побуту і матеріальної культури в середовищі мешканців великих зон, які археологи простежують у вигляді локальних варіантів матеріальної культури різних рівнів подібності (карта 2).

Як було показано в попередньому розділі, досить чітко простежуються глибокі відмінності між матеріальною культурою південних і північних регіонів України, котрі в різні періоди останнього зледеніння проявлялися по-різному. Багато дослідників вважає, що відмінності в матеріальній культурі цих регіонів мають невипадковий характер, а зумовлені різною спрямованістю господарської діяльності. На півночі — це переважно полювання на мамонтів, пізніше — на північного оленя; на півдні — на бізона, пізніше — на коня й інші види дрібних копитних. Така орієнтація зумовлювала вироблення різних прийомів і стилів полювання та своєрідний склад знарядь праці. Зміни клімату в різні періоди останнього зледеніння призводили до порушення сталих біоценозів, міграції значних груп тварин з півдня на північ і навпаки, що впливало на склад промислового стада, а часто й змушувало первісних мисливців переселятися.

В середині окреслених господарсько-культурних зон дослідникам вдається простежити різні рівні спорідненості матеріальної культури. Подібність у складі крем’яного інвентарю й інших рештків матеріальної культури на відносно невеликій території, в межах 200 км, археологи визначають як локальну археологічну культуру, а більш відділену спорідненість на всій території господарсько-культурної зони або в замкненому всередині зони природноландшафтному регіоні (Прикарпаття, Середнє Подніпров’я, степова зона, Крим тощо) — як культурно-історичну область. Співвідношення між господарсько-культурцим типом та культурно-історичною областю вирішуються дослідниками неоднозначно. На наш погляд, судячи з матеріалів України, вони не завжди співпадають, що пов’язано як з локальним фізико-географічним районуванням, так і з переселеннями, які мали місце.

І нарешті, вкрай складно простежити культурно-історичну ситуацію в зламні моменти, коли з наступом похолодання або потепління відбувалися вимушені пересування значних груп населення або з півночі на південь, або, навпаки, з півдня на північ. Це призводило до порушення сталого побуту, змішування різних культурних проявів, їхнього перешарування, взаємодії, асиміляції та ін. Реконструкція культурно-історичного процесу в такій ситуації значно ускладнюється. Враховуючи обмежену інформативність археологічних джерел, для цих періодів не завжди можливо безперечно встановити характер взаємовідносин між різними індустріями пам’яток всередині локального району, не кажучи вже про ті, котрі розташовані на значній відстані одна від одної. В багатьох випадках ми змушені обмежитися лише загальними спостереженнями, залишивши остаточні судження на майбутнє.

Однак чи не найбільші труднощі при вивченні етноісторичного процесу виникають через складність та неоднозначність датування багатьох, навіть достатньо широко досліджених пам’яток. На сьогодні не має єдності серед дослідників не тільки щодо питання періодизації пізнього палеоліту, а що головніше, і відносно датування тих чи інших археологічних пам’яток, а це не тільки ускладнює відтворення культурно-історичної карти пізнього палеоліту, а й нерідко веде до її спотворення.

Як зазначалося, зародження пізньопалеолітичних індустрій мало вкрай суперечливий характер, що було пов’язано з нерівномірністю розвитку первісних колективів, у середовищі яких відбувалися становлення людини сучасного типу і трансформація муст’єрських індустрій в пізньопалеолітичну. Найбільш раннє зародження пізньопалеолітичних комплексів виявлено в Закарпатті, де вже на стадії ранніх періодів останнього зледеніння на основі місцевих мустьєрських комплексів Королеве складаються пізньопалеолітичні індустрії, представлені комплексом II Королеве II і комплексом Іа Королеве І, які, можливо, розвивалися паралельно з мустьєрськими індустріями аж до закінчення формування пізнього палеоліту. Пам’яток раннього етапу пізнього палеоліту, крім вказаних комплексів, тут не виявлено. Принаймні, якщо судити по відомим у цьому регіоні матеріалам стоянок Берегово І і II, пізньопалеолітичні індустрії датуються тут вже другою половиною останнього зледеніння.

На ранньому етапі пізнього палеоліту в західних і північних регіонах України формується кілька локальних пізньопалеолітичних культур. Серед них найповніше вивчена молодовська культура на Середньому Дністрі. О. П. Черниш, дослідник більшості палеолітичних і мезолітичних пам’яток цього регіону, вважав, що молодовська культура формується на основі місцевого мустьє і розвивається від початку пізнього палеоліту до формування на її базі мезоліту. На ранньому етапі молодовської культури вона розвивалася в умовах помірного клімату, коли загалом домінували степові простори, а схили долин були вкриті лісами. Основні об’єкти полювання вказаного періоду — кінь, північний олень, мамонт, бізон.

У північніших районах на Волині досліджено пам’ятки другої територіальної групи (Куличівка, Липа І—VI, Майдан та ін.), культурно-хронологічна приналежність яких по-різному оцінюється дослідниками. Г. П. Григор’єв і М. В. Анікович на матеріалах волинських пам’яток схильні виділяти особливу липську культуру. Автор розкопок Куличівки і липських пам’яток В. П. Савич датує нижній горизонт Куличівки дофіновським часом (понад 31 тис. років тому) і вказує на подібність її матеріалів з молодовською культурою (з одного боку) і Радомишлем і Пушкарями І — з другого. Він достовірно встановив етапи розвитку матеріальної культури пам’яток цієї групи від початкового етапу пізнього палеоліту до його фіналу, показав генетичну спадкоємність між різними етапами її розвитку. Правомірні також його спостереження щодо деякої подібності матеріалів різних етапів молодовських і волинських пам’яток. Можна навіть припустити і прямі контакти населення цих регіонів у певні періоди часу (наприклад, у другій половині останнього зледеніння). Є певні риси подібності між індустрією Куличівки і Радомишля. На наш погляд, простежена схожість молодовської культури з індустріями Волинської і Житомирської областей свідчить більше про близькість шляхів господарсько-культурного розвитку, ніж про генетичну спорідненість. X. А. Амірханов, М. В. Анікович, І. А. Борзіяк виділяють на південному заході Східної Європи особливу культурно-історичну область, до якої відносяться такі локальні варіанти, як бринзенська, молодовська, волинська (липська). Основними об’єктами полювання в цій зоні були кінь, мамонт, північний олень, причому, якщо на ранніх етапах, коли в складі мисливської здобичі переважав кінь, значну роль відігравали також мамонт, волохатий носоріг, благородний олень, то на більш пізніх етапах збільшується кількість кісток північного оленя, а наприкінці льодовикового часу він домінує як промисловий вид. Основним мисливським озброєнням був спис, оснащений крем’яним наконечником.

На Середньому Подніпров’ї культурно-історичний процес мав більш складний характер. Ми вже писали про можливі шляхи формування індустрії Радомишля. На заключній стадії раннього етапу пізнього палеоліту в Середньому Подніпров’ї формується пушкарівська пізньопалеолітична культура з кістково-земляними житлами і особливим складом крем’яного інвентарю, яка представлена матеріалами Пушкарів І, Клюсів і Новгород-Сіверської стоянки. Основними об’єктами полювання носіїв цієї культурно-історичної спільності був мамонт. Трапляються також кістки волохатого носорога, коня, північного оленя, ведмедя, благородного оленя та ін. У прикордонному районі між північною і південною зонами біля витоків р. Красна (притоки Сіверського Дінця) виявлено стоянку мисливців на широкопалого коня, бізона і благородного оленя, яка генетично пов’язана з населенням костьонківсько-віллендорфської культурної спільності. Стоянка Ями датується початком причорноморського часу.

У степовій зоні відома невеличка група пізньопалеолітичних пам’яток, які дослідники датують раннім етапом пізнього палеоліту (Зелений Хутір II, Анетівка XIII, Ненаситець III, Перемога 1). Стратиграфічно визначено лише матеріали Анетівки XIII, які залягають у дофіновському ґрунті. Решта пам’яток датовано техніко-типологічним методом.

Матеріальна культура пам’яток Придністров’я (Зелений Хутір II, Клімауци 1 та ін.), Побужжя (Анетівка XIII), Нижнього Подніпров’я і Надпоріжжя (Перемога 1, Ненаситець III та ін.) пов’язана близькими традиціями в обробці кременя і має орін’якоїдний характер. У широку причорноморську область орін’якоїдних культур, вірогідніше за все, слід включати також пам’ятки орін’якського кола з Криму (Сюрень І, Шайтан-Коба II, Качинський навіс та ін.). У цій широкій області дослідниками виділяються дві генетичні лінії розвитку — одна в Придністров’ї, друга — в Криму. На основі місцевого муст’є в Придністров’ї складається нижньодніпровська культура, яка на більш пізньому етапі поділяється на дві лінії розвитку. В Криму дослідники також простежують генетичний зв’язок раннього етапу пізнього палеоліту з місцевим муст’є. Подальші дослідження, судячи з попередніх публікацій, дають можливість чіткіше простежити лінії генетичного розвитку пізнього палеоліту Криму. Водночас уже наявні матеріали дають змогу говорити про особливу сюренську пізньопалеолітичну культуру в Криму.

Завершуючи огляд етноісторичного процесу на ранньому етапі пізнього палеоліту в дофіновський (паудорфський) час, відзначимо, що за сучасними археологічними відомостями його реконструкція виглядає вкрай фрагментарно. Лише в Середньому Подністров’ї і на Волині можна простежити досить сталу тенденцію формування і розвитку народонаселення. Але навіть у цьому досить добре вивченому регіоні не беззаперечно заповнений хронологічний розрив між мустьє і пізнім палеолітом. На іншій території України виявлено лише окремі епізоди етноісторії. Реконструювати на їхній основі етноісторичний процес вкрай складно. На цьому етапі майбутня господарсько-культурна і етноісторична карта України лише намічається.

На середньому етапі пізнього палеоліту (23—18 тис. років тому) через насування льодовика і погіршення клімату екологічна обстановка на півдні Східної Європи змінюється. В північних районах України лісостеповий ландшафт з хвойними лісами змінюється перігляціальним (тундровим) лісостепом. Вже наприкінці дофіновського (паудорфського) потепління, судячи з матеріалів 8—7-го шарів Молодого V і 7-го шару Кормані IV, намічається рух в напрямі ускладнення господарсько-побутового укладу мешканців Середнього Подністров’я. Тоді саме, або трохи пізніше, намічається пряме переселення мешканців з північних районів у більш південні.

З настанням похолодання в інтервалі 21—20 тис. років тому чітко фіксується переселення великої групи населення з Польського пониззя в причорноморські степи, на що вказує генетична спорідненість індустрії стоянок Гура Пулавська, Сагайдак, Муралівка, Золотовка. З цим часом, ймовірно, пов’язане також переселення в південні райони України мешканців півночі Східної Європи.

Не до кінця вирішеним залишається питання про заселення перігляціального лісостепу півночі України в період максимуму останнього зледеніння (22—18 тис. років тому). За даними матеріалів стоянки Кормань IV (шари 6 і 5-6) І. К. Іванова вважала, що перерви в заселенні Середнього Подністров’я в максимально холодний проміжок верхнього плейстоцену не відмічалося. Але ці шари представлені нечисленними знахідками і, вірогідніше за все, свідчать про зменшення кількості мешканців. До того ж відомо, що в цей час пам’ятки молодовської культури широко розповсюджуються в більш південних регіонах на території Молдавії. Довготривалі поселення з житлами та стабільними господарсько-побутовими комплексами відомі на Середньому Подністров’ї лише з кінця максимального похолодання (18 тис. років тому — Кормань IV, шар 3). Немає упевнено датованих цим часом пам’яток також на Волині.

Середнє Подніпров’я в період максимального похолодання, на відміну від Середнього Подністров’я і Волині, залишається відносно щільно заселеним. Населення цього і суміжного з ним регіонів успішно адаптувалося до нових умов проживання шляхом спорудження довготривалих утеплених жител та вдало організованого полювання на мамонтів. За сучасними даними археології поки що важко простежити хронологію пізньопалеолітичних поселень цього періоду. Водночас тут досить добре фіксується єдина генетична лінія розвитку пушкарівської культури в матеріалах Межирічів, Добранічівки, Гінців. Успішно пристосувавшись до нових умов існування, населення цієї етноісторичної спільності навіть розширило регіон свого проживання. Загалом, судячи з археологічної карти пам’яток цього часу, в районі розселення пушкарівської культури помітно збільшується кількість населення.

Паралельно з населенням цієї культурно-історичної єдності по матеріалах Мізинської стоянки простежено формування населення з іншими культурними традиціями, передусім в обробці кременя. Походження цього населення залишається поки що не до кінця з’ясоване. Господарство, побут, матеріальна культура, пам’ятки мистецтва цих двох історичних спільностей багато в чому подібні. Насамперед це стосується будівництва і оформлення жител, стилістичних особливостей образотворчого мистецтва, впорядкування господарсько-побутових комплексів.

Така ситуація виникла внаслідок встановлення широких культурних і виробничих зв’язків між цими етнічними спільностями, що стимулювалося формуванням близьких форм господарської діяльності. За цих умов поступово почав складатися єдиний господарсько-культурний тип мисливців на мамонтів. Не можна виключати також незначний відтік населення в більш південні регіони, який простежується по матеріалах Минівського яру на Сіверському Дінці.

У степовому Причорномор’ї з настанням похолодання культурно-історична ситуація дещо ускладнюється. Зазнають подальшого розвитку традиції населення центральноєвропейського кола, які переселилися сюди раніше. Територіально пам’ятки цього типу розповсюджені до Нижнього Дону (Золотовка І). Під впливом контактів з місцевим населенням в екологічних умовах, що змінились, формуються нові культурно-історичні спільності. З насуванням льодовика збільшується щільність населення за межами льодовикової зони, якою було Північне Причорномор’я, що спричинило прискорення процесу асиміляції та зростання темпів історичного розвитку.

У Нижньому Подністров’ї, на базі нижньодністровської культури, під впливом прийшлих культурних традицій формуються дві близькі, але відокремлені лінії культурного розвитку: на півночі — від Клімауц І до Клімауц II з продовженням у Рашкові VIII і VII; на півдні — від Зеленого Хутора II до Кам’янки, Усатова, Калфи. В подальшому, з проникненням в Нижнє Подністров’я на початку пізньольодовиків’я носіїв аккаржанських традицій, тут на основі місцевих нижньо дністровських і прийшлих аккаржанських традицій формується нова культурно-історична спільність — аккарженська культура.