Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Інший характер має культурно-історичний процес у Середньому Побужжі. Тут внаслідок злиття двох культурних традицій: місцевих, представлених матеріалами Івашкове поле, Ліски, Володимирівна (8—7 шари), і прийшлих, репрезентованих матеріалами таких пам’яток, як Сагайдак 1 і Анетівка І, складається єдина культурно-історична спільність — анетівська культура (під час максимального похолодання, 20—19 тис. років тому). Розширюючи свою територію, зливаючись з генетично близькими культурно-історичними спільностями, ця культура доживає в степовому Причорномор’ї до мезоліту. Крім степового Побужжя розвиток індустрій центральноєвропейського кола простежено Н. Д. Прасловим у Приазов’ї і на Нижньому Доні.

Найновіші дослідження пізнього палеоліту Нижнього Дніпра дають змогу по-новому представити розвиток народонаселення в цьому своєрідному екологічному регіоні. Паралельно з подальшим розвитком культури місцевих аборигенів у період максимального похолодання в Подніпров’я мігрує населення з більш північних регіонів. Так, за даними археології, з костьонківсько-боршевського району на Середньому Доні намічаються два шляхи міграцій: один — через Сіверський Донець і Донбас (Тельманська — Амвросіївка — Нововолодимирівка II) і другий шлях — через Надпоріжжя (Углянка — Любимівка IV). До кінця не з’ясовано характер зв’язків населення Нижнього Дніпра і молодовської культурно-історичної спільності (незрозуміла хронологічна позиція граветтоїдних комплексів на Нижньому Дніпрі і в Криму), хоча ми до кінця не можемо виключити безпосереднє переселення молодовського населення з Подністров’я до Криму.

Мозаїчність етноісторичної карти України в період максимального похолодання, що виникла внаслідок зміни природного оточення, справді була, можливо, ще більш барвистою. По-різному складається доля племен в регіонах. В одних випадках місцеве населення повністю адаптувалося до умов перігляціального клімату (Середнє Подніпров’я), в інших — кількість мешканців значно скоротилася внаслідок міграції частини населення у більш південні регіони (Волинь, Середнє Подністров’я). Водночас, як було показано, причорноморські і приазовські степи інтенсивно заселяються пришельцями з більш північних регіонів. Порівняно з раннім етапом пізнього палеоліту тут не тільки збільшується щільність населення, а й значно ускладнюється його етнічний склад. Відбувається інтенсивний процес взаємодії різних культурних традицій, який не завжди можна простежити у повній мірі за даними археології в силу їхньої специфіки та обмеженої інформативності джерелознавчої бази.

З початком потепління і відступом льодовика поступово звільнюються для проживання людей більш північні райони. Саме тоді починається зворотний процес руху населення з півдня на північ. З одного боку, частина населення причорноморської зони просувається в північніші райони, з іншого — починається рух на територію України населення з Кавказу і Балкан. Етноісторична ситуація не тільки не спрощується, а навпаки, значно ускладнюється. В процесі розселення первісних племен складаються нові культурно-історичні спільності, продовжується розвиток місцевих традицій, але вже в умовах контактів з новими пришельцями. До того ж відтворення етноісторії цього періоду значно ускладнюється, бо важко визначити хронологічні взаємовідносини різних традицій у формуванні матеріальної культури пізньольодовиків’я.

Заключний етап пізнього палеоліту пов’язаний з пізньольодовиків’ям (17—10 тис. років тому). Протягом цього періоду клімату була властива нестабільність: потепління змінювались тимчасовими похолоданнями, поки не встановилися відносно сприятливі умови сучасної епохи (голоцену).

Уже в період першого потепління (17—16 тис. років тому) помітно зростає щільність населення в Середньому Подністров’ї і на Волині, що відбилося на стабілізації поселень, збільшенні їхньої щільності, ускладненні господарської діяльності. Знаменно, що тут простежено генетичний зв’язок культурних традицій, які склалися ще в ранньому палеоліті, розвиток яких був послаблений, але не перерваний навіть у період максимального похолодання. Вплив традицій молодовської культури, можливо, розповсюджується на територію Волині, хоча до повної публікації матеріалів Куличівки і Липських стоянок судити про це важко. Наприкінці зледеніння деякі дослідники по матеріалах верхніх горизонтів стоянки Кормань IV намагаються виділити появу в цьому регіоні нових культурних впливів. Так чи інакше, але стабільність етнічного процесу в цьому регіоні дивовижна. Паралельно з формуванням етнічних традицій відбувався процес активної господарської адаптації населення до умов проживання, що привело до складання стабільних форм побуту і господарської діяльності.

У Середньому Подніпров’ї з початком потепління не виявлено суттєвих змін у розвитку господарсько-культурних традицій. За матеріалами Межиріча і Добранічівки простежується подальше удосконалення як культурних, так і господарських устоїв, які складалися тут ще на ранньому етапі пізнього палеоліту. Наприкінці льодовикового періоду (в аллеродський час) на півночі Українського Полісся формуються нові культурно-історичні спільності, що входять у простору аренсбурзько-свідерську область. Водночас із півдня у Середнє Подніпров’я просуваються племена, найвірогідніше, анетівської культури.

У степовій зоні культурно-історична ситуація змінюється під впливом кількох факторів. В період максимального похолодання степи Причорномор’я були притулком для мешканців північних районів Центральної і Східної Європи, що призвело до помітного збільшення тут щільності населення, а це, в свою чергу, — до скорочення ресурсів їжі. З початком потепління частина палеолітичних громад повертається до колишніх регіонів свого існування. Але демографічна стабілізація була, мабуть, недовгою, якщо взагалі була. В інтервалі 16—14 тис. років тому з півдня в степи проникають нові групи переселенців. Знову виникає складна господарська і етноісторична ситуація. Судячи з великої кількості дрібних короткочасних поселень, спосіб життя мешканців степів стає більш рухливим. За цих умов складання стабільних етнічних спільностей вкрай утруднюється. Там, де простежується якась подібність матеріальної культури, вона носить аморфний, невиразний характер.

Так, у Нижньому Подністров’ї на основі традицій нижньодністровської культурно-історичної спільності, що тоді розпалася на дві гілки — рашківську і кам’янсько-усатівську, за участю потужного зовнішнього компоненту на початку пізньольодовиків’я формується нова культурно-історична спільність, яка отримала в археології назву аккаржанська культура. На жаль, численні дрібні нестратифіковані, а тому погано датовані пам’ятки цього регіону не дають можливості простежувати динаміку як складання, так і розвитку етноісторичного процесу в пізньольодовиков’ї.

На іншій, східній, околиці причорноморських степів етноісторичний процес був пов’язаний із просуванням у степи населення з Кавказу. Спочатку на Нижньому Доні, а потім і в степах північно-західного Приазов’я складається нова культурно-історична спільність — кам’янобалківська культура. Поступово її вплив розширюється і сягає Надпоріжжя і Нижнього Подніпров’я. Сучасний стан джерел не дає змоги достовірно реконструювати етноісторію цього регіону у фіналі пізнього палеоліту. Безперечно, деякі елементи спорідненості, простежені між Амвросіївкою та Янісоллю, свідчать про подальший розвиток тут костьонківських традицій. Вірогідно, що мало місце продовження генетичної лінії муралівсько-золотовської спільності. Вирішення складних питань взаємодії цих трьох ліній розвитку — справа майбутнього.

Не менш суперечливо відбувався етноісторичний процес і в центрі причорноморських степів, куди прямували потоки населення як із заходу, так і з півдня та сходу. Слабка вивченість і брак єдності серед дослідників в оцінці культурно-хронологічного поділу пам’яток фінального палеоліту не дають можливості більш чи менш впевнено відновити етноісторію регіону.

Краще цей процес вивчений у степовому Побужжі, де саме тоді продовжують існувати анетівські племена у дещо зменшеній кількості, частина яких розселилась на інші території. Водночас намічається зв’язок населення цих територій з рашківськими і молодовськими племенами Подністров’я. Наприкінці льодовикового періоду в Надпоріжжя і Нижнє Подніпров’я проникають племена гінцівсько-боршівського кола.

Не менш складні етноісторичні процеси відбувалися і в Криму. Немає єдності серед дослідників у поглядах на шляхи формування фінальнопалеолітичних шан-кобинських і свідерських індустрій.

За умов інтенсивних демографічних і культурно-історичних процесів в різні періоди пізнього палеоліту на території України виникали і розпадалися господарсько-культурні і культурно-історичні спільності різного рівня: локальні етноісторичні єдності і широкі культурно-історичні області; промислові групи і просторі зони з близькими формами господарської діяльності і побуту. Що стоїть за різними типами груповання археологічних пам’яток і їхньої матеріальної культури? Дослідники по-різному вирішують ці проблеми. Більшість вчених бачить у локальних культурно-історичних єдностях (археологічних культурах) етнічні спільності різного рівня. Широкі культурно-історичні спільності розглядаються як зони так званої лінгвістичної безперервності, коли сусідні громади добре розуміли одна одну, але з віддаленням від центру розходжень у взаємопорозумінні стає все більше.

Значна рухливість населення в пізньому палеоліті, природно, справляла вирішальний вплив на дестабілізацію етноісторичного процесу. Це спричинювало постійне змішування різних етноісторичних спільностей, а тим самим і мов, що призводило до необхідності більш пластичної етнолінгвістичної адаптації. В одних випадках зливалися дві або більше культурні традиції і складалися нові; а в інших — одна спільність асимілювалася іншою. На жаль, археологічні джерела, накопичені до цього часу, вкрай фрагментарні і не дають можливості беззаперечно простежити цей процес на території України в пізньому палеоліті. Це справа майбутніх досліджень. Тому коротко підсумуємо викладене вище.

На ранньому етапі пізнього палеоліту за умов помірного клімату в різних регіонах України на основі переважно місцевого мустьєрського населення починають виникати перші нестійкі етнічні групи населення у Середньому і Нижньому Подністров’ї, в Криму. Пізніше такі спільності виникають у Середньому і Нижньому Подніпров’ї і на Побужжі. З настанням максимального похолодання спостерігається як міграція населення у межах України, так і переселення на територію України аборигенів більш північних областей з Центральної і Східної Європи. В період максимального похолодання в південних областях України формується ряд нових культурно-історичних спільностей на. Нижньому Дністрі, в степовому Побужжі, в Нижньому Подніпров’ї і в Криму. І нарешті, з відходом льодовика знов посилюються міграційні процеси, які призводять до порушення сталої етноісторичної обстановки. Незважаючи на складність і значну рухливість демографічної і етнокультурної ситуації, на території України можна простежити і деякі стабільні етнічні спільності. Це — молодовське населення на Середньому Дністрі і пізніше на Волині, пушкарівсько-межиріцько-добранічівське на Середньому Дніпрі, нижньодністровське та анетівське на Південному Бузі.

Глава 4

Суспільний устрій

Узагальнене відтворення соціально-економічної структури пізньопалеолітичного суспільства надто складне. Більшість дослідників дотримується думки, що пізньопалеолітична людина жила за умов сформованого родового ладу. Трансформація прагромади в ранньопервісну громаду розпочалася, ймовірно, ще в ранньому палеоліті на неандертальській стадії антропогенезу і завершилася з виникненням людини сучасного типу. У деяких випадках, як уже зазначалося, первісні громади могли складатися і раніше, на неандертальській стадії. Однак, як це було доведено П. П. Єфименком та П. Й. Борисковським, остаточно цей процес завершився з початком пізнього палеоліту.

Соціально-економічні відносини в пізньопалеолітичному суспільстві стабілізувалися за умов натурального виробництва життєзабезпечуючих ресурсів за допомогою примітивного мисливського озброєння, що спричинило насамперед необхідність простої кооперації праці всіх членів громади з природним її розподілом між статево-віковими групами. Такий спосіб виробництва, в свою чергу, припускає колективну власність на основні засоби виробництва (передусім на промислову територію) як громадську власність й рівнозабезпечуючий поділ продуктів при соціальній однорідності суспільства.