Розділ без назви (3)

10.50. Свідоцтво на підтримку цього факту можна знайти в A. Taylor. Socrates, pp. 113-115; див., зокрема, прим. 1 на ст. 115, де процитовано Есхіна, І, 173; «Ви прирекли софіста Сократа до смерті, бо довели, що він виховав Критія».

10.51. Політика Тридцяти тиранів полягала в тому, щоб залучити до своїх актів терору якомога більше людей. Див. блискучі зауваження Тейлора у тій же праці на ст. 101 та наст. (надто прим. 3 до ст. 101). Про Херофонта див. прим. 56 (5) Д6 до цього розділу.

10.52. Подібно до Кроссмана та інших; див. R. Crossman. Plato To-Day, pp. 91-92. У цьому пункті я підтримую Тейлора (Socrates, p. 116); див. також його примітки 1 та 2 на тій же сторінці.

Те, що в плани обвинувачення не входило робити із Сократа мученика, що судового процесу можна буде уникнути чи спрямувати його в інше русло, якби Сократ погодивсь на компроміс, тобто зголосився залишити Афіни або хоча б пообіцяв сидіти тихо,— все це здається цілком очевидним у світлі Платонових (чи Сократових) алюзій в «Апології», а також у «Критоні». (Див. «Критон», 45 е і надто 52 с, де Сократ каже, що йому дозволили б емігрувати, якби він запропонував такий вихід на суді.)

10.53. Див., зокрема, «Критон», 53 b-с, де Сократ пояснює, що якби він скористався можливістю втечі, то він би підтвердив висновки своїх суддів, бо той, хто порушує закон, певно, може й розбещувати юнацтво.

«Апологія Сократа» та «Критон» були вірогідно написані невдовзі по Сократовій смерті. «Критон» (певно, більш ранній з двох), мабуть, був написаний на прохання Сократа, який хотів, щоб стало відомо, чому він відхилив можливість утечі. Справді, саме це бажання могло бути першим, що спонукало Платона до написання єократівських діалогів. Т. Гомперц (Greek Thinkers, V, ІІ, I, Germ, ed,, II, p, 358) вважає, що «Критона» було написано пізніше і пояснює його спрямованість припускаючи, що це Платон прагнув довести свою лояльність. «Ми не знаємо,— пише Гомперц.— безпосередньої ситуації, якій цей діалог завдячує своїм існуванням; але важко позбутись враження, що Платон найбільше зацікавлений у захисті самого себе та своєї групи від підозри у прихованих революційних поглядах». Хоча Гомперцове припущення легко вкладається в мою загальну інтерпретацію Платонових поглядів, я все-таки вважаю, що в «Критоні» Платон захищає Сократа, а не себе. Але я згоден з Гомперцовою інтерпретацією спрямованості цього діалогу. Сократ, певно, був якнайбільше зацікавлений у тому, щоб відвести від себе підозри, які ставили під загрозу справу його життя. Стосовно цього тлумачення змісту «Критона» я знову ж таки цілком підтримую Тейлора (Socrates, 124 та наст.). Втім, лояльність «Критона», порівняно до очевидної нелояльності «Держави» в якій Платон відкрито виступає на боці Спарти проти Афін, певно, спростовує уявлення Бернета і Тейлора, згідно а якими «Держава» — це сократівський діалог і що Сократ був більшим ворогом демократії, ніж Платон. (Див. прим. 56 до цього розділу.)

Щодо Сократового підтвердження своєї лояльності демократії див., зокрема, такі уривки з «Критона», 51 d-e, де наголошується на демократичному характері законів, тобто, що у громадян є можливість змінювати закони без насильства через раціональні аргументи (за висловом Сократа, громадянин може спробувати переконати закон); 52 b та наст., де Сократ наполягає, що він не сварився з Афінською державою; 53 c-d, де він характеризує не лише доброчесність та справедливість, але, зокрема, й інституції та закони (афінські), як найкращі речі, що їх мають люди; 54 с, де Сократ погоджується, що він, можливо, і став жертвою людей, але наполягає на тому, що він — не жертва закону.

У світлі цих аргументів (і надто «Апології Сократа», 32 с; див. прим. 8 до розділу 7), ми повинні, як мені здається, не брати до уваги один фрагмент, що вельми відрізняється від наведених вище,— а саме, 52 е, де Сократ непрямо вихваляє державний устрій Спарти та Кріту. Надто зважаючи на 52 b-с, де Сократ твердить, що йому не цікаво знати про інші держави чи про їхні закони, можна припустити, що зауваження про Спарту та Кріт вставив хтось, хто бажав узгодити «Критон» з пізнішими Платоновими діалогами, і зокрема з «Державою». Було це так чи Платон власноручно дописав цей абзац, але украй малоймовірно, що він належить Сократу. Треба лише пам'ятати про Сократове прагнення не чинити нічого, що можна було б витлумачити як підтримку Спарти, про що ми довідуємося із Ксенофонтового «Анабасіса», IІІ, І, 5. Там ми читаємо, що «Сократ побоювався, що його» (тобто Сократового приятеля Ксенофонта — ще одну молоду «паршиву вівцю») «можуть обвинуватити у нелояльності через дружбу з Кіром, оскільки було відомо, що Кір допомагав Спарті у війні проти Афін». (Цей фрагмент викликає значно менше підозр, ніж «Спогади про Сократа»; тут немає Платонового впливу і з контексту стає зрозумілим, що Ксенофонт насправді обвинувачував себе за те, що злегковажив своїми обов'язками перед державою і погоджується з тим, що він заслуговує на покарання, про що згадує Т. Гомпсрц у своїй праці, V, 3, 7 та VII, 7, 57.)

10.54. «Апологія Сократа», 30 е-31 а.

10.55. Платоніки, звісно, погодяться з Тейлоровими словами в останньому реченні його «Сократа»: «У Сократа був лише один «послідовник» — Платон». Тільки Гроут, схоже, іноді підтримував погляди, подібні до висловлених у тексті цієї книжки. Приміром, те, що він каже у фрагменті, процитованому мною у прим. 21 до розділу 7 (див. також прим. 15 до розділу 8), можна трактувати як принаймні вираження сумнівів, чи не зрадив Платон Сократа. Гроут дає зрозуміти, що в «Державі» (а не лише в «Законах») Платон закладає теоретичний підмурок під обвинувачення Сократа з «Апології» — такого Сократа не стали б терпіти у платонівській найкращій державі. Гроут навіть підкреслює, що Платонова теорія узгоджується з практичними заходами, вжитими Тридцятьма тиранами щодо Сократа. (Приклад, який показує, що перекручення вчення вчителя учнем може мати успіх навіть тоді, коли вчитель ще живий, знаменитий і публічно протестує, наведено у прим. 58 до розділу 12.)

Стосовно зауважень з приводу «Законів» далі в цьому ж абзаці див., зокрема, фрагменти «Законів», на які я посилаюся у примітках 19-23 до розділу 8. Навіть Тейлор, чиї судження з цього питання діаметрально протилежні до представлених тут (див. також наступну примітку), визнає: «Особою, яка першою запропонувала вважати обманливе судження в теології злочином проти держави, був сам Платон у десятій книжці «Законів» (Taylor, op. cit., ст. 108, прим. І.)

У тексті я протиставляю надто Платонові «Апологію» та «Критона» «Законам». Підставою для такого вибору є те, що майже всі, навіть Дж. Бернет та А. Тейлор (див. наст. прим.), погодяться з тим, що «Апологія Сократа» і «Критон» представляють сократівську доктрину, а «Закони» можна охарактеризувати як платонівські. Отже, на мою думку, дуже важко збагнути, яким чином Бернет і Тейлор могли б захистити своє судження, згідно з яким Сократове ставлення до демократії було більш ворожим, ніж Платонове. (Бернет висловив таку думку в Greek Philosophy, I, p. 209 f., а Тейлор у Socrates, pp. 150 f., 170 f.) Я не бачу жодної спроби захистити подібний погляд на Сократа, котрий насправді боровся за свободу (див. надто прим. 53 до цього розділу) і помер за неї, та на Платона, котрий, як нам відомо, написав «Закони».

Бернет і Тейлор тримаються цього дивного судження певне тому, що непохитно вважають «Державу» сократівською, а не платонівською, а можна твердити, що «Держава» трохи менш антидемократична, ніж платонівські «Політик» і «Закони». Але відмінність «Держави» від «Політика» та «Законів» насправді дуже незначна, надто якщо брати до уваги не лише перші книжки «Законів», а й останні. По суті, схожість викладених доктрин навіть більша, ніж можна сподіватись від двох книжок, написаних з перервою щонайменше у десять, а ймовірно, тридцять чи більше років, і які до того ж дуже різні за темпераментом та стилем (див. прим. 6 до розділу 4 та багато інших місць у цій праці, де показано подібність, якщо не тотожність між доктринами, викладеними в «Законах» і «Державі»). Немає жодної внутрішньої труднощі у припущенні, що і «Держава», і «Закони» — платонівські. Але власне Бсрнетове та Тейлорове визнання того, що їхня теорія підштовхує до висновку, що Сократ не лише був ворогом демократії, а й більшим ворогом, ніж Платон, показує суперечливість, якщо не абсурдність їхнього погляду про те, що не тільки «Апологія» та «Критон» були сократівськими, а й «Держава» також. Про всі ці питання див. також наступну примітку та Додаток III, В (2).

10.56. Мабуть, не варто казати, що це речення є спробою підсумувати моє тлумачення історичної ролі Платонової теорії справедливості (про моральну поразку Тридцяти тиранів див. Ксенофонтову «Грецьку історію», II, 4, 40-42) і, зокрема, головних політичних доктрин, викладених у «Державі». Я намагався пояснити суперечливість між ранніми діалогами, зокрема між «Горгієм» та «Державою», як таку, що виникає з фундаментальної розбіжності у поглядах Сократа і пізнього Платона. Кардинальна важливість цього питання, яке звичайно називають «сократівською проблемою», певно, виправдає те, що я втягнувся тут у довгу і почасти методологічну суперечку.

(1) Давнє розв'язання сократівської проблеми припускало, що певна група Платонових діалогів, а надто «Апологія Сократа» та «Критон», є сократівськими (тобто, що вони в головному історично правдиві і задумані як такі), тоді як більшість діалогів є платонівськими, включно з багатьма, де головним співрозмовником виступав Сократ, як-от «Федон» та «Держава». Колишні авторитети часто виправдовували таку думку, посилаючись на «незалежного свідка» Ксенофонта і вказуючи на схожість між ксенофонтівським Сократом та «Сократом» із платонівської групи діалогів. Метафізичну теорію «форм» чи «ідей», зокрема, як правило, вважали платонівською.

(2) Проти цих поглядів різко виступив Дж. Бернет, якого підтримав А. Тейлор. Бернет відкинув аргумент, на якому грунтувалося «давнє розв'язання» (як я назвав його), як непереконливий і такий, що містить у собі зачароване коло. Він твердить, що нерозумно виділяти групу діалогів лише на тій підставі, що в них теорія «форм» менш виразна, назвати їх сократівськими, а потім заявити, що теорію «форм» винайшов не Сократ. а Платон. Taк само неправильно звертатись до Ксенофонта як незалежного свідка, оскільки у нас немає жодних підстав вважати його незалежним, але є причини гадати, що Ксенофонт напевне знав багато Платонових діалогів, коли починав писати «Спогади про Сократа». Бернет наполягав, що слід виходити з припущення, що Платон справді мав на увазі саме те, що він сказав, і що коли він примушував Сократа проголошувати якісь погляди, він вірив сам і хотів переконати своїх читачів, що ці погляди були характерними для Сократового вчення.

(3) Хоча Бернетові погляди на сократівську проблему, як на мене, неприйнятні, вони були вкрай цінними та стимулюючими. Смілива теорія такого кшталту, навіть якщо вона хибна, завжди означає просуваная вперед. А в книжці Бернета є багато сміливих і дуже нетрадиційних поглядів на предмет дослідження. Це слід цінувати тим більше, що історичні дослідження завжди мають тенденцію до банальності. Та хоч як би я захоплювався Вернетоеими блискучими та сміливими теоріями, хоч як би я цінував їхню цілющу дію, беручи до уваги наявні свідоцтва, я не можу переконати себе у слушності його теорій. У своєму неоцінимому ентузіазмі Бернет, гадаю, не завжди досить критично ставився до своїх нових ідей. Ось чому інші дослідники вирішили за необхідне критикувати їх, замість того, щоб схвалювати.

Стосовно сократівської проблеми я разом з багатьма іншими вважаю, що погляд, охарактеризований мною як «давнє розв'язання», був в основі своїй правильним. Нещодавно цей погляд вдало захистили від критики Бернета та Тейлора Дж. Філд (G. Fieid. Plato and His Contemporaries, 1930) та А. К. Роджерс (A. K. Rogers. The Socratic Problem, 1933). Цей погляд. схоже, підтримують також багато інших дослідників. Попри ту обставину, що запропоновані досі аргументи здаються мені переконливими, я дозволю собі дещо доповнити їх, використовуючи певні наслідки, здобуті з цієї праці. Але перш ніж перейти до критики Бернета, я хотів би заявити, що саме Бернетові ми зобов'язані нашим усвідомленням ось такого методологічного принципу. Свідчення Платона — це єдині доступні для нас свідчення з перших рук. Усі інші свідчення — вторинні. (Бернет застосував цей принцип до Ксенофонта, але ми повинні застосувати його також і до Аристофана, чиї свідчення заперечував сам Сократ у «Апології», див. пункт (5) цієї примітки.)

(4) Бернет пояснює, що його метод полягає у припущенні, згідно з яким «Платон справді мав на увазі саме те, що він сказав». Відповідно до цього методологічного принципу Платонів «Сократ» задумувався як портрет історичного Сократа, (Днв. Greek Philosophy, I, pp. 212 та наст., а також примм. на сторінках 349-350); див, A. Taylor. Sосrates, pp. 14 та наст., 32 та наст., 153). Я визнаю, що Бернетів методологічний принцип є логічною відправною точкою. Та в пункті (5) я спробую показати, що факти такі, що вони невдовзі примусять будь-якого дослідника, не виключаючн і Бернета, і Тейлора, відкинути цей принцип. Бони змушені, як і всі решта, тлумачити сказане Платоном. Але тоді як інші поступово усвідомлюють цей факт, а отже, стають обережними і критичними у своїх трактуваннях, дослідники, переконані в тому, що вони не тлумачать Платона, а просто приймають все сказане ним, унеможливлюють у такий спосіб критичне дослідження своєї інтерпретації.

(5) Факти, що роблять Бернетову методологію незастосовною і примушують його, як і всіх інших, тлумачити те, що сказав Платон,— це, звісно, суперечливості у запропонованому Платоном Сократовому портреті. Навіть якщо ми оберемо принцип, згідно з яким у нас немає свідоцтв вірогідніших за Платонові, ми змушені будемо не вірити йому на слово, через наявність внутрішніх протиріч у його діалогах, і відкинути припущення, що Платон «справді мав на увазі саме те, що він говорив». Якщо свідок починає плутатись, то ми не можемо приймати його свідоцтва без інтерпретації, навіть якщо в нас немає іншого кращого свідка. Я наведу тут лише три приклади таких внутрішніх протиріч,