Розділ шостий. Дії в районі Тарноград — Білгорай

Тим часом загальна операція зі знищення партизанів тривала. Після бою за село Хмелік бойова група перегрупувалася в Тарнограді, розділившись на дві підгрупи. Перша підгрупа — «А», перебувала під командуванням ваффен–гауптштурмфюрера Івана Ремболовича і складалася із саперної роти, протитанкового взводу та піхотної роти оберштурмфюрера СС Герберта Шнеллера, що її було передано з батальйону Бріштота. Підгрупа рушила на північний захід у напрямку Уланова, де за отриманим радіоповідомленням партизани організували сильний опорний пункт. Усі інші підрозділи бойової групи (штаб, батальйон Бріштота та відділ кавалеристів Долинського) утворили другу підгрупу — «Б», яка прямувала на Білгорай.

Будівля однієї з німецьких установ у Білгораї

До мосту через річку Танев підгрупа «Б» ішла доволі швидко і без перешкод. Однак біля мосту виникла затримка, бо переправлятися по ньому можна було лише частинами і дуже повільно, оскільки зведена була лише половина мосту. Спершу пройшли вози обозу, потім дуже обережно — артилерійські гармати. Тоді рушили штурмові гармати, які для цього мосту були заширокі та виступали своїми гусеницями по кілька сантиметрів з кожного боку. Проте німецькі водії впоралися з цим завданням на відмінно і за годину, крок за кроком, усі самохідки перейшли міст. Усього перехід через річку зайняв у бойової групи понад дві години.

Під час переправи штаб Байєрсдорфа отримав термінове радіоповідомлення, що партизанська група, яка вирушила в напрямку Уланова, зіткнулася з резервною частиною Вермахту, що проходила вишкіл на цій території, і тому повернула на північ. Відразу всім стало зрозуміло, що цей партизанський загін спробує проскочити на захід попри Білгорай та завернути на Щебжинецьке плоскогір'я. Байєрсдорф та його штабісти вважали, що там цей загін приєднається до іншого загону, і що там, найімовірніше, перебуває і партизанський командир.

Саме тому відразу за мостом батальйон Бріштота відділився від основних сил та почав рух на північний схід, у напрямку Звєжинєц (за яким починається Щебжинецьке плоскогір'я), маючи завдання пройти східний масив Білгорайських лісів та зайняти район на південно-східному схилі від Білгорая.

Своєю чергою, Долинський отримав наказ зі своїм кавалерійським відділом проскочити лівобережний масив Білгорайських лісів і наздогнати підгрупу Ремболовича, щоб спрямувати її на північ, у бік Білгорая, під яким підгрупа мала зайняти позиції поблизу Фрамполя, з північно–західного боку, паралельно до батальйону Бріштота. Враховуючи небезпечний терен та невизначену ситуацію, кавалеристи мали супроводжувати підгрупу Ремболовича до місця призначення і лише потім повернути до Білгорая, куди на той момент уже мав прибути штаб Байєрсдорфа.

Усі інші частини групи — штаб, штабові підрозділи, артилерія та обози рушили в напрямку на Білгорай, що його без перешкод і досягли цього самого дня, оскільки жодних партизанів тут уже не було.

Таким чином, 5 і 6 березня батальйон Бріштота разом з підрозділами 1‑го батальйону 4‑го поліційного полку СС, 2‑го батальйону 5‑го галицького добровольчого полку СС за підтримки двох самохідних гармат переслідували партизанські загони Вершигори та спробували оточити їх у районі селища Кособуди (на схід від міста Звєжинєц). Проте щільно блокувати супротивника не вдалося. Ось як про ці події згадувалося в радянських дослідженнях: «6 березня 1944 року підрозділи партизанської дивізії розташувались в селах Кособуди, Заріччя та Верховина. На світанку в цей район вийшли частини нідерландської дивізії СС «Вікінґ», 14-ї дивізії «Галичина» і 8-ї дивізії СС Роммеля, оточили село і спробували знищити партизанів. Допоміг 57-річний поляк Станіслав Сажинський із села Кособуди. З настанням темряви він провів колону партизанів по лісовому та пагорбистому маршруту й тим самим врятував їх від великих втрат»[116]. Про те, що жодних дивізій СС там не було і не могло бути, ми вже згадували вище, але факт спроби оточення партизанської дивізії Вершигори підтверджується і німецькими джерелами. Хай там як, партизани зуміли вирватися з оточення і почали відступ на північний схід у напрямку Південного Бугу. Тобто у повній відповідності до прийнятої Наумовим та Вершигорою тактики маневрування між районами, щоб не дати німцям змоги зосередити сили.

Партизани дуже непокоїли німецьку владу в Білгораї. На світлині — встановлений в Білгораї німцями спеціальний щит з попередженням: «Партизанська загроза. Не пересувайтесь на самоті. Тримайте зброю напоготові''

Тим часом увечері 5 березня Долинський наздогнав групу Ремболовича, після чого підгрупа «А» разом із кавалеристами розпочала спільний марш у вказаному напрямку. Цей перехід зайняв два дні. За споминами Долинського, між ваффен–гауптштурмфюрером Ремболовичем та оберштурмфюрером СС Шнеллером, старшим німецьким офіцером у підгрупі, який мав звання нижче, ніж Ремболович, постійно спалахували сутички та конфлікти й іноді йому навіть доводилося виступати посередником для зняття напруження. Це твердження Долинського підтверджує і Ярослав Овад, який якраз служив під командуванням Шнеллера: «Шнеллер їздив до штабу групи по нові директиви і кожного разу коли повертався, то аж пінився від люті, бо мусив слухати накази одного зі старшин — українця. І то від такого, що навіть не вмів розмовляти по-німецьки. Але слухати мусив. Хто це був? Але часто говорилося про підполковника Ремболовича»[117]. Ремболович справді не розумів німецької мови і в принципі невдоволення цим фактом Шнеллера цілком зрозуміле.

Кулеметники бойової групи під час антипартизанського рейду. Найімовірніше, це бійці важкої роти Герберта Шнеллера

Приблизно 7 березня обидві підгрупи зайняли позиції на вказаних їм місцевостях. Артилерійська батарея розгорнулася неподалік, у селі Сіль, зайнявши вогневі позиції так, щоб можна було стріляти безпосереднім вогнем в усі сторони. У це село також перекинули 2-гу роту батальйону Бріштота. Стеткевич згадував: «Першою місцевістю, де ми затрималися, було велике село Сіль, розтягнене на кілька кілометрів, з кількома тисячами мешканців. Село майже цілком польське, тобто спольщене. Старі ґазди ще вважали себе українцями і були православними, а їхні сини вже — поляки і католики. Село багате. Там зробили нашу базу»[118]. Як згадував Длябога, місцеве населення активно співпрацювало з польськими партизанами, а у хатах чоловіків майже не було, лише старі та діти. Тому коли дивізійники вперше заходили до хат, місцеве населення «прямо блідло зі страху». Як з'ясувалося, по селу останні два тижні ходили чутки, що от–от прийдуть українці і почнуть мордувати й катувати польських селян. Але згодом місцеве населення оговталось і заспокоїлося.

Однак головні сили партизанської дивізії вже покинули цей район, і бойовій групі доводилося зачищати місцевість, виловлюючи невеличкі загони польських і радянських партизанів та підпільників. Щодня в різні напрямки здійснювали короткі комбіновані рейди піхотні частини, окремо і разом із загонами кавалерійської розвідки, на пошуки слідів партизанських загонів. Дивізійник Роман Припхан згадував про тяготи служби в бойовій групі: «Вдень у повному лаштунку місили ми мокрий сніг, перемішаний з болотом, вночі «відпочивали», переважно в нетоплених поміщеннях. Наш відпочинок — це чотири години сну напереміну з двома годинами скріпленої варти — заки прийдеш із стійки й заснеш, знову треба вставати на варту»[119].

Український вартовий на околиці Білгораю

За польськими джерелами, 10 березня підрозділи бойової групи зосередилися в районі міста Звєжинєц, де діяли польські партизанські загони командирів «Гром» та «Підкова»[120]. Щоправда, більше якихось відомостей з цього приводу подано не було, тобто жодних великих акцій не проводилося. Найімовірніше, партизани вирішили затаїтись і не ризикувати. Ярослав Овад також не пригадує якихось боїв у цьому районі, пише тільки, що партизанів «розбила якась інша частина» та «забрала навіть їхні протитанкові гарматки, які ми бачили, коли були в містечку Звєжинєц»[121].

Лише іноді під час розвідувальних рейдів траплялися короткі зіткнення з партизанами, які здебільшого закінчувалися перестрілками. Кілька вояків, особливо це стосується кавалерійського розвідувального підрозділу, отримали легкі вогнепальні поранення. Приблизно після тижня маневрових рейдів, які не дали жодного результату, Долинський добився триденного відпочинку для своїх, повністю виснажених, людей та коней.

Вояки сідають у машини, щоб вирушити на пошук партизанів. Через сніг під час патрулювань стрільці зазвичай пересувалися пішки. Коли сніг зійшов, автотранспорт почали використовувати активніше

Під час патрулювань траплялися і кумедні випадки. Так, один із писарів 2-ї роти на прізвище Йонак часто співав популярну польську вояцьку пісню «Уланє, уланє, мальоване дзєці…» Чуючи її, «поляки стояли вздовж дороги з роззявленими ротами. Вони дивувалися, що якісь поляки служать у військах СС»[122]. Загалом польське населення дивилося на українців в уніформі військ СС з великим подивом та підозрою, оскільки не могли уявити, що німці дозволять створити слов'янську частину у військах СС.

Однак служба не була легкою, а війна постійно нагадувала про себе. Так, у селі Сіль уночі під час сну були вбиті два перекладачі артилерійської батареї. Це стало наукою всім іншим воякам, що пильність та обережність не можна втрачати ні на мить. Через два дні після цього двоє їздових відокремилися від батареї і також були вбиті партизанами у відкритому полі. Найімовірніше, саме в цей час трапився прикрий випадок, описаний Ярославом Овадом у споминах. В один із днів десь близько 23 години несподівано пролунав постріл. Усі тут же схопили зброю та вибігли займати оборону. Виявилося, що в одній із хат був убитий стрілець «гарний високий хлопець», за що, так ніхто і не знає. Ходили чутки, що це були якісь «партійні прорахунки», тобто якось пов'язано з ОУН. Був влаштований воєнний похорон і похоронний взвод зробив трикратний залп. А «опісля знову тривала дальше забава з погонею за партизанами»[123].