Розділ шостий. Дії в районі Тарноград — Білгорай

Вояки в окопі і біля бункера. У спогадах нема жодної згадки про будівництво ними оборонних споруд, маємо лише світлину, яка про це свідчить

Світлини, зроблені в березні 1944 року дивізійним військовим кореспондентом Тилявським, свідчать, що сніг у цей час уже розтанув і вояки могли активніше використовувати автомобілі. Також є світлина, де дивізійники в цей період сфотографовані в окопі біля бункера, можливо, під час постою мали змогу попрактикуватися в будівництві оборонних споруд.

Холодна погода разом із незадовільним забезпеченням зимовим одягом призвели до того, що багато вояків захворіли на грип. Стеткевич згадував один випадок: «Одного ранку проваджу селом патруль, дивлюсь йде вояк і, зрівнявшись зі мною, питає, де тут є назарет. Я, жартуючи, кажу, що не думаю, щоб тут десь близько був Назарет, бо, наскільки мені відомо, то Христос вродився в Назареті. Вояк подивився на мене і каже: «Вам хочеться жартувати, а тут чоловік хворий». Я, певна річ, показав йому, де міститься лазарет»[124].

Вояки бойової групи з селянськими підводами під час патрулювання

Незважаючи на активну розвідувальну активність, загальне становище було спокійним — партизани поводилися тихо. Через тиждень перебування в селі Сіль артилерійську батарею перекинули в Білгорай. А бойова група була зайнята розв'язанням зовсім інших проблем.

Українські дівчата радо вийшли привітати вояків бойової групи під час патрулювання. Це фото було використано в українській пропаганді, ми ж наводимо як фрагмент з газети «Голос Підкарпаття», так і саме фото

Насамперед білгорайський крайсгауптманн (окружний староста) ініціював розслідування обставин розстрілу окружного лікаря Кришкевича у Тарнограді за звинуваченням у шпигунстві. З цим лікарем крайсгауптманн перебував у дружніх взаєминах і тому влаштував йому «величні похорони» ще до прибуття бойової групи. Звіт про те, як «українські бандити» вбили невинного лікаря, був відправлений до Берліна і в штаб дивізії, куди вже повернувся з навчання командир дивізії Фрайтаґ. Почали ширитися чутки про незаконність дій начальника розвідки бойової групи і про можливе притягнення його до воєнного суду. Зрозуміло, що українські офіцери переполошилися і як один стали на захист свого побратима, в той час як Байєрсдорф і Кляйнов, розуміючи всю складність ситуації, намагалися пом'якшити становище та відтягнути час. У Білгорай зі штабу дивізії терміново прибув ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, щоб з'ясувати всі обставини. Зрозуміло, що він підтримав українських офіцерів. Тут цікаво, що ніякої німецької комісії з розслідування цього випадку до дивізії не було скеровано. Навіть дивізійний суддя штурмбаннфюрер СС Ханс-Георґ Циґлер не прибув у Білгорай, хоча його поява виглядала б цілком природною. На наш погляд, це свідчить про те, що в Берліні ніхто серйозно не сприйняв звіти крайсгауптманна і ніякого офіційного розслідування так і не було відкрито. Однак українським офіцерам про це було невідомо, і вони постійно тиснули на Байєрсдорфа, щоб той своєю владою вплинув на місцеве керівництво. А якщо ні, з тверджень Долинського, то вони погрожували завалити рапортами всі інстанції, починаючи від штабу фронту і закінчуючи вищим командуванням у Берліні, наголошуючи, що моральний дух українських вояків через ці події дуже впав, і тепер жоден з українських офіцерів не бере на себе відповідальності за успіх подальших дій бойової групи. Після такого не дивно, що на додачу до Паліїва на відвідини до бойової групи були відряджені ще кілька членів Військової управи, зокрема Осип Навроцький та Євген Пиндус.

Ваффен–гауптштурмфюрер Дмитро Паліїв, який координував зв'язок між бойовою групою та головними частинами дивізії. Паліїв був одним із найавторитетніших українських офіцерів у військах СС, користувався великою повагою в німців, зокрема в командира дивізії Фрайтаґа

Євген Пиндус на відвідинах бойової групи інспектує бункер, побудований вояками

Член Військової управи Осип Навроцький прощається з одним з українських офіцерів бойової групи, після відвідин позицій українських стрільців

До того ж, білгорайський крайсгауптманн, який був зобов'язаний забезпечити постачання свіжих харчів для вояків бойової групи (бо єдине, що дивізійники мали, були консерви), виділяв для них продукти найгіршої якості, часто напівзіпсовані. У відповідь начальник відділу постачання разом з Дмитром Паліївим та капеланом Дурбаком провели інспекцію окружних харчових складів і з'ясували, що в них повно якісних запасів продовольства. Після цього крайсгауптманн був звинувачений українцями у саботажі та знущанні з дивізійників, про що українські офіцери і доповіли Байєрсдорфу. Тієї ж ночі командир групи зв'язався по радіо з армійським штабом та Берліном, і вже зранку наступного дня крайсгауптманн був відкликаний зі своєї посади і доставлений у Люблін. Подальша його доля невідома. Так і закінчився цей конфлікт, жодних наслідків для начальника розвідки бойової групи не було.

Мінометники бойової групи на вправах з 50‑мм мінометом

Однак питання постачання вояків продуктами харчування залишалось одним з найголовніших. Одним з офіцерів, хто забезпечував постачання для бойової групи, був ад'ютант ваффен–оберштурмфюрер Михайло Качмар, а йому допомагали дивізійники на прізвища Ткачук і Шиналь (той самий, який зголосився добровольцем під час відправки бойової групи). Вони їздили по селах і закуповували курей, гусей, качок тощо, все, що необхідне для розширення вояцького раціону. Реквізувати продовольство суворо заборонялося, але солтис (сільський староста) був зобов'язаний показувати багатих господарів, у яких дивізійники і купували продовольство за державними цінами. Звісно, заможним польським селянам це було не дуже вигідно, бо державні ціни були значно нижчі, ніж ринкові, але що вже поробиш, коли продовольство в тебе купують озброєні люди.

Кулеметники та стрільці на позиціях під час «айнзатцу»

Загалом завдяки таким заходам вдалося суттєво поліпшити забезпечення продовольством деяких підрозділів. Недарма Лев Стеткевич згадував, що «життя на “айнзатці” плило весело. Харчі були добрі, а до цього ми одержували ще т. зв. “зацайнс”, тобто фронтовий пайок»[125]. Але в інших підрозділах ситуація була трохи гірша і проблема з харчуванням, що виникла на самому початку дій бойової групи, так і залишилася. Роман Припхан скаржився на «нерегулярний харч з військової кухні», так що їм доводилося дещо «докуповувати в населення»[126]. Отже, становище з харчуванням частин бойової групи не було стабільним. Треба додати, що типовим для німецької армії та військ СС було те, що офіцери отримували той самий пайок, що і звичайні вояки, тобто всі харчувались з одного котла, незалежно від звання.

Незадовільне забезпечення дивізійників їжею призвело до незаконних дій українських вояків під час реквізиції продовольства в польського населення. Хоча загалом взаємини дивізійників з польськими мешканцями були адекватними і великих ексцесів вдалося уникнути, проте суттєвим моментом, який їх погіршував, була «реквізиція», або «конфіскація» (щоб не сказати крадіжка), вояками продуктів харчування в польських селян. Ще раз наголосимо, що це все було суворо заборонено наказами (достатньо згадати наказ Байєрсдорфа від 27 лютого) і жорстко каралося, але повністю викорінити подібні випадки було неможливо. Це і зрозуміло, бо забезпечення вояків продовольством не можна було назвати повноцінним, адже вояк, який зголоднів, займатиметься пошуком їжі, а не виконанням бойового завдання.

Михайло Качмар, ваффен–оберштурмфюрер та ад'ютант бойової групи, був одним із тих, хто займався постачанням харчів

Зазвичай селянин ніяк не міг довести, що вояки «реквізували» в нього ті чи ті продукти, до того ж сперечатися з озброєними й обмундированими в уніформу військ СС українцями полякові було собі дорожче. Однак іноді правда випливала назовні. Найбільшого розголосу дістав інцидент з командиром 2-ї роти ваффен–оберштурмфюрером Богданом Соболевським.

Під час постою в селі Сіль вояки 2-ї роти «реквізували» (тобто банально вкрали) свиню в польського селянина. Той подав скаргу Бріштоту, який викликав до себе командира роти Соболевського і запитав, що й до чого. Соболевський відповів, що нічого не знає. Проте командир першого взводу, німець, заявив, що він разом із Соболевським якраз їли свинину. Того самого вечора, 13 березня 1944 року, «поручник Соболевський понаписував листи і в присутності сотенного писаря, стрільця Манорика, вчинив самогубство. Манорик зараз зголосив командирові. Було знайдено листа зі з'ясуванням мотиву. Виявилося, що Соболевський зробив таке з метою захисту честі старшини»[127]. Приблизно те саме написав і Михайло Длябога: «Вночі перед заладуванням (за його даними, 19 березня. — Авт.) застрелився один наш старшина. Була це дуже чесна й амбітна людина. Прізвище його вже призабув. Причиною була крадіж свині його частиною, про що він не знав, всі йому говорили про те, а він давав слово честі, що його частина цього не зробила. Потому знайшли, як свиня варилася в кухні його частини»[128].

У рукопису під назвою «Хроніка дивізії «Галичина», датованому 1943–1944 роками, що зберігається в одному з українських архівів, у запису від 21 березня 1944 року ці події подано трохи інакше. Там чітко вказано, що вся бойова група грабувала польських селян, але саме вояки Соболевського показали себе з найгіршого боку. Далі подано такі рядки: «Соболевський, щоб урятувати честь нашого стрільця, грабунки ці взяв на себе, сказав, що він дав наказ грабити, — і застрелився». Далі було вказано, що німці не повірили, що Соболевський віддав такий наказ, але оцінили шляхетність його вчинку. Поховали його з військовими почестями[129]. Справді мужній вчинок Соболевського не може приховати того факту, що «конфіскації» вояками дивізії продуктів харчування в польських селян досягали чималих масштабів. Проте це не є чимось незвичним, бо ще раз підкреслимо, що конфіскацією продуктів в місцевого населення займалися вояки всіх армій в усіх війнах.