Розділ сьомий. Відкликання бойової групи

Дислокація бойової групи навколо Білгораю тривала десь близько півтора тижня. У другій декаді березня бойова група зосередилася в місті Звєжинєц. У цей час партизанська активність майже повністю припинилась і тому було вирішено відкликати бойову групу до основних сил дивізії.

Стрільці з бойової групи «Байєрсдорф» сфотографовані після повернення з «айнзатцу». Вояків групи можна легко впізнати по щитках з галицьким левом, що нашиті на правому рукаві

17 березня перші частини бойової групи почали завантаження в ешелони. Передові підрозділи через Люблін і Кєльце виїхали до полігону Нойгаммер, де в той момент перебувала дивізія. Хоча, за згадкою Длябоги, бої його батареї з партизанами тривали до 20 березня[135].

Вояк бойової групи після повернення до основних частин дивізії

З другого боку фронту, 18 березня 1944 року партизанська дивізія Вершигори вийшла до села Могильниця, у якому знаходився трьохсотметровий міст через річку Західний Буг. Захопивши його, партизани переправилися в Біловезьку Пущу та білоруські ліси та в квітні скінчили свій рейд[136]. Звідси командир радянських партизанів надіслав у центр декілька звітних радіограм, в одній з яких повідомив: «За час Львівсько-Варшавського рейду з лав дивізії вибуло понад 400 бійців і командирів, є багато поранених… Вибули з лав і загинули від поранень переважно старі бійці і командири… В санітарних частинах не має жодного бинта, немає пакетів і медикаментів»[137]. З цих даних добре видно, яких великих втрат зазнала партизанська дивізія під час свого рейду і протидій німецьких сил. Тому не буде перебільшенням сказати, що досвідчені партизани зазнали поразки, враховуючи, що всі наслідки їхніх диверсій (зруйнування мостів, ліній зв'язку тощо) порівняно швидко німці відновлювали, а втрати були великі. Німецьке командування знайшло гідну протидію партизанській тактиці. І чималий внесок у цей успіх зробила сформована з українців бойова група Байєрсдорфа.

Після прибуття з фронту вояків приблизно на тиждень помістили в карантин, що розташовувався в дерев'яних бараках колишнього табору для військовополонених в Цайсау. Це мало виключно санітарну мету і було зроблено для боротьби з вошами та зі всілякими недугами, щоб не позаражали інших. Однак спочатку воякам не повідомили про мету цього заходу: «…після здачі зброї нас дали за дроти. Це справило на нас прикре враження: що таке ми зробили, що нас роззброїли і саджають за дроти? Але нам пояснили, що мусимо відбути тиждень карантину»[138]. Після завершення карантину вояки були розпущені по своїх підрозділах.

Десь через два тижні після повернення бойова група знову була зібрана і на урочистому вишикуванні тим воякам, які найбільше себе проявили, були вручені нагороди. За спогадами Романа Долинського, вояки бойової групи отримали 150 різноманітних нагород. Є непідтверджені дані, що українець Михайло Качмар був нагороджений Залізним хрестом 2‑го класу. Але здебільшого було вручено Хрести військових заслуг з мечами 2‑го класу, що їх отримали багато українців, зокрема Долинський[139], Палієнко[140], Ремболович, капелан Дурбак та Юрій Черкашин. Також цю нагороду отримав український унтер–офіцер Білий з розвідувального кавалерійського підрозділу та Лев Стеткевич. За даними Долинського, відомо, що Бріштот, Кляйнов та Шнеллер отримали Хрести військових заслуг з мечами 1‑го класу, однак в особових справах Бріштота та Кляйнова це нагородження ніяк не відображене, тобто, найімовірніше, жодних нагород вони не отримали.