Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

57. Багато чуд провіщало майбутнє убивство. Статуя Зевса в Олімпії, яку наказав було розібрати й перевезти до Рима, раптово видала такий гучний регіт, що затряслися риштування та порозбігалися робітники, а якийсь чоловік на ім’я Кассій, що випадково надійшов, стверджував, що вві сні йому було наказано принести в жертву Юпітерові бика[452]. 2. У Капуї в березневі іди блискавка вдарила в Капітолій, а в Римі в той же час — у кімнату двірничого, що в палаці на Палатині. Деякі вважали: останнє знамення провіщає небезпеку господареві від його прислужників, а попереднє — ще одне велике вбивство, — таке ж, як сталося колись в цей же день[453]. Коли ж Калігула запитав астролога Суллу про свій гороскоп, той ствердив, що вбивство невпинно наближається. 3. Застерігав його також оракул Фортуни Антійської, аби остерігався Кассія, і він з цієї причини навіть послав убити Кассія Лонгина, що був проконсулом в Азії, але навіть не згадав, що Херея теж був Кассієм. Напередодні загибелі приснилося йому, що стоїть на небі поблизу трону Юпітера, і бог штовхає його великим пальцем правої ноги та скидає на землю. Згодом як пророчі сприйняли також інші пригоди, що сталися того ж дня незадовго перед убивством. 4. Приносячи жертву, забризкався кров’ю фламінго, а мімічний актор на ім’я Мнестер виконував ту ж трагедію, яку колись виконував Неоптолем на тому святі, на якому був убитий Филип, цар Македонії[454]. В іншій виставі, “Лавреол”, головний герой, вириваючись із обвалу, блює кров’ю, і коли численні другорядні актори повторювали цю сцену, то врешті все було залите кров’ю[455]. Готувався також нічний спектакль, у якому єгиптяни й ефіопи мали показували сцени загробного життя.

58. Восьмого дня до лютневих календ, піднявшись приблизно о сьомій годині, вагався, чи йти знову до столу, оскільки в шлунку ще відчував надмір їжі з попереднього дня, однак друзі переконали його вийти. Коли проходив через крипту, де юнаки з Азії знатного походження проводили репетиції до вистави, то зупинився на хвилю, аби подивитися й настановити; і якщо б не керівник групи, що поскаржився на недугу, то повернувся б і зажадав показу вистави. 2. Від цього місця існують дві версії розвитку подій. Одні переповідають, що коли він говорив з хлопцями, Херея підійшов з-за спини та замахнувшись, вдарив його мечем у шию, вигукнувши: “Зроби це!”[456], а потім другий змовник, трибун Корнелій Сабін, зайшовши спереду, вдарив його у груди. Інші говорять, що Сабін, витіснивши за допомогою центуріонів, що були у змові, гурт прибічників імператора, за військовим звичаєм спитав пароль, і коли Гай відповів “Юпітер”, Херея вигукнув: “Отримай своє”[457], а коли той оглянувся, розсік йому щелепу мечем. 3. Коли той упав, підібгавши ноги, та поранений, кричав, що ще живий, усі кинулись на нього та добили, нанісши тридцять ударів: “Ще давай!” — кричав кожен. Дехто навіть вражав його у пах. На перший крик на допомогу прибігли носії з палками[458], а згодом — германці-тілоохоронці та вбили багатьох змовників, а між ними й деяких невинних сенаторів.

59. Прожив Гай двадцять дев’ять років, з них правив три роки, десять місяців та вісім днів. Тіло його таємно занесли в сад Ламія[459] та наполовину спалили на поспіхом зібраному погребальному вогнищі й закидали дерном. Лише згодом сестри, повернувшись із вигнання, відкопали його, спалили й поховали. Багато хто розповідає, що перед тим, як це зробили, сторожів саду постійно тривожили привиди, а в будинку, де його вбили, не було й ночі без якогось жахіття, аж доки будинок не згорів під час пожежі. Разом з Гаєм загинула й дружина Цезонія, яку центуріон заколов мечем, а також донька, яку розбили до стіни.

60. Усю картину часу можна уявити собі за такими подіями. В народі не одразу повірили в те, що Гая вбили: виникла підозра, що чутку про вбивство вигадав і розпустив сам Калігула, щоб таким чином вивідати, як люди ставляться до нього. Змовники не встановили жодної влади, а сенат настільки перейнявся прагненням свободи[460], що консули спочатку зібралися не в курії, що називалася Юлієвою, а на Капітолії, де лунали навіть пропозиції знищити пам’ять про цезарів та зруйнувати їхні храми[461]. Насамперед, було підмічено й записано, що всі цезарі на ймення Гай загинули від меча, починаючи ще від того, який загинув у часи Цінни[462].

5

Клавдій

1. Друз, батько Клавдія Цезаря, спочатку називався Децім, а згодом — Нерон. Народила його Лівія на третьому місяці після того, як стала дружиною Августа, оскільки була вагітна до того: була підозра, що сталося це в результаті перелюбу із вітчимом. Зрештою, серед простолюду швидко поширився віршик:

Блаженні родять і на третім місяці.

2. Цей Друз, обіймаючи посаду квестора й претора, був полководцем у війні в Ретії, а згодом й у Германії. Він перший з римських полководців вийшов у відкритий північний Океан, доклавши значних зусиль, провів за Рейном великі судноплавні канали, які й до сьогодні звуться Друзовими[463]. Наполегливо наступав на ворога й аж доти відтискав його щораз далі у неосвоєні землі, доки не з’явилася йому примара жінки-варвара надлюдського зросту, що промовляла до нього латиною й заборонила продовжувати шлях переможця. 3. Зрештою, за усі перемоги вшанували його почестями й тріумфальними відзнаками, а після претури[464] тут же заступив на посаду консула й відновив походи, але занедужав[465] та помер у своєму літньому таборі, який від того часу називався “Проклятим”. Тіло його несли по вільних містах і колоніях знатні громадяни аж до Рима, а там його перейняли декурії писарів[466], що вийшли їм на зустріч, та поховали на Марсовому полі. Згодом на його честь військо насипало курган, і відтоді щороку біля нього в цей же день воїни проводили церемонійні забіги[467], а галльські общини здійснювали молебні. Сенат, окрім того, попри багато інших почестей, присвятив йому мармурову арку з трофеями на Аппієвому шляху, а також надав йому та його нащадкам прізвисько “Германік”. 4. Говорять, що дух у нього був славолюбний та водночас демократичний: адже крім перемоги над ворогом прагнув здобути “найбільшу здобич”[468], переслідуючи германських ватажків по всьому полі бою, нехтуючи власного безпекою. Ніколи не приховував, що докладатиме всіх зусиль для відновлення попереднього устрою республіки. Тому вважаю, що деякі мали підстави говорити, що Август, підозрюючи його, відкликав з провінції, а коли той почав зволікати, знешкодив отрутою. 5. Однак згадую про це не тому, що вважаю правдивим чи близьким до правди, а лиш тому, що не хотів би оминути. Август за життя настільки його любив, що призначав його співспадкоємцем із синами, і навіть заявляв про це у сенаті, а коли він помер, то так привселюдно вихваляв його, що навіть благав богів, аби зробили його Цезарів[469] такими ж, як він, і навіть для себе самого благав такої ж почесної смерті, якою нагородили Друза. Та не вдовольнившись промовою на його могилі, викарбував на ній вірші, що сам склав, а також уклав прозою спогади про його життя. 6. З Антонією Молодшою було в нього кілька дітей, з яких пережило його лиш троє — Германік, Лівілла і Клавдій.

2. Клавдій народився за консульства Юла Антонія та Фабія Африкана, у серпневі календи, в Лугудуні, того ж дня[470], коли там вперше було присвячено жертовник Августові. Назвали його Тиберій Клавдій Друз, а згодом, коли Юлієва родина всиновила його старшого брата, прийняв прізвисько “Германік”. Ще немовлям втратив батька і протягом ледве що не всього дитинства та юності часто хворів на різні хронічні хвороби, так що його дух і тіло дуже ослабли, і тому навіть у старшому віці не вважався придатним для виконання громадських та приватних обов’язків. 2. Навіть довший час після того, як сягнув незалежного віку[471], все ж перебував під опікою та мав наставника: пізніше він сам нарікав у своєму записнику, що до нього зумисне приставили варвара, колишнього керівника пастухів, аби той за будь-якої нагоди жорстоко його карав. На гладіаторських іграх, які вони разом із братом влаштовували в пам’ять про батька, сидів на чільному місці в плащі всупереч звичаю — саме через нездужання. А в той день, коли приймав чоловічу тогу, принесли його на Капітолій в лектиці посеред ночі та без жодних належних почестей[472].

3. Ще з юнацьких літ значних зусиль докладав до вивчення вільних наук, а деякі свої спроби навіть видавав. Проте навіть це не допомагало йому здобути повагу до себе чи навіть вселити якусь надію на краще майбутнє. 2. Матір Антонія називала його виродком серед людей, якого природа почала та не закінчила, і коли вона звинувачувала когось у тупості, то говорила, що він дурніший, аніж її син Клавдій. Августа[473], його бабуся, ніколи не ставилася до нього з повагою, говорила з ним надзвичайно рідко, а якщо й давала йому настанови, то у коротких різких листах або через вісників. Його сестра Лівілла, зачувши, що він колись буде імператором, голосно й привселюдно проклинала жахливе та недостойне майбутнє римського народу. Тут подаю витяг із деяких листів Августа, його старшого вуйка, де є висловлювання про Клавдія.

4. “Якось на Марсових іграх[474] я говорив, дорога Лівіє, як ти й просила мене, із Тиберієм[475], що робити з твоїм онуком Тиберієм[476]. Ми разом дійшли згоди, що слід вирішити раз і назавжди, як нам необхідно діяти щодо нього. Адже якщо він зовсім здоровий, чи краще скажу повносправний[477], то чому ж маємо сумніватися, чи давати йому хід по всіх рангах та ступенях, по яких уже пройшов його брат? 2. Але якщо ж відчуємо, що він слабий та понівечений тілом, і розум у нього потьмарений, то нам не слід виставляти людям його самого, та й нас, як причину для насміхання, адже вони лише шукають, з чого б то глузувати і знущатися. Ми ж бо завжди будемо клопотатися, роздумуючи про кожен окремий його крок, якщо заздалегідь не обговоримо, чи він може виконувати громадські обов’язки, чи ні. 3. Щодо твого питання, то я особисто нічого не маю проти, аби він тепер відповідав за бенкет для жерців на Марсових іграх[478] у тому разі, якщо буде терплячий та дослухатиметься до порад Сильванового сина, свого родича, — щоб не натворив чогось такого, що призвело б до підозр та насміхань. Мені видається недоречним, аби на видовищах він сидів у пульвінарі, бо тоді на нього дивитимуться більше, ніж на самі видовища. Також-думаю, що не слід йому підніматися на Албанську гору, а також залишатися у Римі в дні латинських ігор. Чому ж тоді не може бути префектом Рима, якщо може виходити разом з братом на гору[479]? 4. Ось таку думку маю про все це і вважаю, що нам слід раз і назавжди все вирішити, аби щоразу не вагатися поміж надією та страхом. Якщо хочеш, то можеш дати прочитати Антонії частину мого листа”. Ось ще другий лист: 5. “Поки тебе немає, щодня запрошуватиму юного Тиберія на обід, аби він постійно не обідав наодинці зі своїм Сульпіцієм чи Атенодором. Я волів би, щоб він пильніше та не так легковажно вибирав собі того, чиї рухи, одяг та ходу хоче наслідувати. Насправді він бідний та зовсім нещасний: адже у відповідальних справах, де його розум не відсутній, достатньо виявляє благородність своєї душі”. У третьому ж листі: 6. “Щоб я вмер, якщо твій онук Тиберій не може сподобатися мені, коли декламує, моя Лівіє, і подивляю тому. Бо я не розумію, як він, що так невпевнено говорить, може настільки виразно висловлювати усе, що потрібно, коли декламує”. 7. Немає сумніву, що саме Август постановив після цього, бо ж не залишив йому нічого, крім посади жерця-авгура, навіть спадкоємцем записав його лишень у третю чергу, разом із майже чужими людьми, надавши шосту частину, і все, що йому залишив, обмежувалося вісьмома тисячами сестерціїв.

5. Його вуйко по батькові, Тиберій, надав Клавдієві тільки відзнаки консульських повноважень, коли той просив; а як продовжував вимагати постійної посади, то написав лишень, що уже вислав йому сорок золотих на Сатурналії та Сигілярії[480]. Тоді, полишивши надію на отримання посади, вдався до цілковитого неробства, переховуючись то у садах та приміському домі, то у Кампанії на помісті: постійно перебуваючи в товаристві ницих людей, попередню неславу дурня побільшив пияцтвом та марнотратством. Хоча, попри таку поведінку, ніколи не бракувало йому поваги від людей та уваги від громади.

6. Вершницький сан двічі обирав його патроном свого посольства — один раз, коли просили у консулів перенести тіло Августа до Рима на своїх плечах, а другий — коли вітали їх із придушенням Сеяна. Коли ж він входив у театр, завжди вставали та знімали капюшони. 2. Сенат, зі свого боку, позачергово зарахував його до жерців Августа, яких вибирали за жеребом[481], а згодом постановив, аби його будинок, що згорів під час пожежі, відбудували громадськими коштами, а також надати Клавдію право голосу разом із консулярами. Однак, цю постанову було скасовано, оскільки Тиберій вказав на слабкість Клавдія, обіцяючи відшкодувати втрату[482] власним коштом. Коли ж Тиберій помер, то записав Клавдія спадкоємцем лише в третю чергу, та тільки третьої частини своєї спадщини, надавиш йому приблизно два мільйони сестерціїв, а до того ж доручив військові, сенатові та римському народові його самого і всю родину поіменно[483].

7. У час правління Гая, братового сина, який одразу ж після приходу до влади всілякими способами намагався завоювати собі добру славу, Клавдій розпочав свою кар’єру з того, що протягом двох місяців був консулом разом з ним. Трапилося ж так, що коли він уперше виходив на форум із фасками, орел, що пролітав поблизу, сів йому на праве плече. Тож був обраний удруге консулом на четвертий рік[484], а коли сидів на чільному місці в театрі замість Гая, народ вітав його вигуками: “Нехай щастить!” — “вуйкові імператора” чи “братові Германіка”.

8. Та це не врятувало його від постійних принижень. Як траплялося, що трішки пізніше від призначеної години приходив на обід, то заледве знаходив собі місце, обійшовши всю кімнату, а якщо прилягав подрімати після обіду, що з ним часто траплялося, то фіглярі[485] кидали у нього оливкові та фінікові кісточки, а часом навіть жартома будили його різками чи батогом. Часто натягали йому на руки сандалі, щоб, раптово пробудившись, потер собі ними лице.

9. Не обходилося й без правдивих небезпек. Насамперед, під час консульства, за те, що він не поспішав встановити статуї Нерона й Друза, братів Цезаря, його заледве не позбавили повноважень. Згодом його постійно допікали різними доносами — і не тільки чужі, але й домашні. Коли було викрито змову Лепіда й Ґетуліка, послали його в Германію разом із легатами, щоб привітати імператора, і тут він потрапив у смертельну небезпеку, оскільки Гай образився та розгнівався за те, що до нього прислали вуйка наче для того, щоб керував ним, хлопчаком: аж до того, що деякі говорили, ніби його вкинули у річку в тому одязі, в якому приїхав. Тож відтоді більше ніколи не давали йому слова у сенаті першому, а завжди останньому з консулярів, зневажаючи його в такий спосіб. Якось навіть відкрили справу про правдивість заповіту, на якому стояв його підпис. Ще пізніше його примусили заплатити вісім мільйонів сестерціїв за вступ на нову посаду жерця, і через це він потрапив у таку скруту, що коли не міг повернути позичену суму, його майно за указом префектів пропонували продати з торгів беззастережно[486], відповідно до законів про податки.

10. Ось так він і провів більшу частину свого життя, поки в п’ятдесят років якимось дивовижним чином не отримав імператорську владу. Коли зловмисники, готуючи змову на Гая, під приводом, наче імператор прагне спокою, витіснили натовп, у ньому був і Клавдій. Тоді він віддалився у кімнатку, що називалася Гермесовою, а невдовзі, нажаханий звісткою про вбивство, втік у найближчу сонячну галерею[487] та й сховався там за шторами біля дверей. 2. Помітив його звичайний воїн, що випадково пробігав поблизу та звернув увагу на ноги й захотів перевірити, хто там стоїть. Впізнавши його, витягнув звідти й привітав, як імператора: той же зі страху припав йому до ніг. Воїн відвів його до своїх друзів, які гуляли й галасували, бо не знали, куди податися. Вони ж посадили його в лектику і несли по черзі, бо носії порозбігалися, та доправили Клавдія, нажаханого та тремтячого, у табір, а зустрічна юрба жалісно дивилася на нього, так наче його, невинного, вели на страту. Його прийняли у таборі та прилаштували на ніч під охороною, — слабка в нього залишилася віра, хоча й були ще сподівання[488]. У той час консули та сенат разом з міськими когортами захопили форум та Капітолій, намагаючись проголосити загальну свободу[489]. Через народних трибунів запрошували в курію навіть його самого, аби висловив свою думку про ситуацію, однак він відповів, що його стримує сила й необхідність[490]. 4. Зрештою, вже наступного дня, оскільки й сенат зволікав із прийняттям рішення через втому та розмаїття суперечливих думок, і натовп, що стовбичив довкола, вимагав єдиного керівника і вже називав його[491], — прийняв у всього війська присягу собі на вірність, пообіцявши їм до того ж по п’ятнадцять тисяч сестерціїв кожному — ставши, таким чином, першим із Цезарів, хто купив за гроші відданість воїнів.

11. Як лиш закріпився у владі, то насамперед прагнув стерти з пам’яті ці два дні, коли йшлося про зміну влади у республіці. Постановив ніколи не згадувати й пробачити усе, що тоді відбувалося чи говорилося, і дотримався цього; стратив лише кількох трибунів та центуріонів, причетних до змови проти Гая, — як і задля прикладу, так і через те, що вони, як виявилося, вимагали і його смерті. 2. Тут навернувся він до вшанування своєї родини: Августове ім’я служило йому найсвятішою та найповажнішою клятвою. Своїй бабусі Лівії надав божественні почесті та колісницю на циркових видовищах, запряжену слонами, подібну до Августової[492]; своїм батькам призначив всенародні поминальні жертви, а до того ж, на честь батька встановив ігри щороку на день його народження, на честь матері — колісницю, на якій везли її зображення по цирку, та прізвисько Августа, якого вона зреклася за життя. Пам’ять брата[493] намагався прославити за кожної нагоди, так що навіть поставив грецьку комедію на змаганнях у Неаполі та нагородив за неї вінком згідно з рішенням суддів[494]. 3. Не забув також нагородити й згадав із вдячністю Марка Антонія, засвідчивши в едикті, що тим більше прагне відсвяткувати уродини свого батька Друза, бо вони збігаються з уродинами його дідуся Антонія. Збудував Тиберієві мармурову арку поблизу театру Помпея, — постанову про це колись видав сенат, але про неї забули. Відмінив усі Гаєві рішення, а день його смерті — день, коли Клавдій прийшов до влади — заборонив зараховувати до святкових.

12. Сам же, незважаючи на високу посаду, був доволі стриманий та людяний, утримувався від титулу “імператор”, відмовлявся від надмірних почестей, святкував заручини доньки та уродини внука в тихому сімейному колі за родинними обрядами. Нікого не повернув із вигнання, за винятком тих, щодо кого вийшла постанова сенату. Довго просив, щоб отримати дозвіл ввести з собою в курію префекта преторіанців та військових трибунів, а також затвердити судові постанови своїх прокураторів[495]. 2. Просив у консулів дозвіл на відкриття базарчиків у приватних помістях[496]. Часто приймав участь в судових засіданнях як один із радників при службовцях, а коли вони влаштовували видовища, то і сам вставав разом з усіма глядачами і вітав їх вигуками й оплесками. Коли одного разу народні трибуни підійшли до нього в суді, то вибачився, що через тісноту змушений вислуховувати їх, не посадивши. 3. Через це за короткий час породив до себе неабияку любов та прихильність: коли виникла чутка, що він потрапив у ворожу засідку по дорозі до Остії й загинув, то виникло велике замішання серед народу — воїнів називали зрадниками, сенат — батьковбивцями, проклинаючи їх, і не перестали аж доти, доки магістрат не вивів на трибуну спочатку одного, потім другого, а згодом ще кількох чоловік, які запевнили, що він здоровий та уже наближається.