Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

33. Попоїсти й попити винця був охочий усюди й повсякчас: якось, засідаючи на форумі Августа, зачув запах бенкету, що готувався для салійських[542] жерців у сусідньому храмі Марса, — тут же зійшов із суддівського крісла і, піднявшись до жерців, засів за гостину разом із ними. Виходив з-за столу не швидше, аніж переситившись та перепивши, та одразу лягав навзнак у ліжко, роззявивши рота, щоб уві сні йому лоскотали горло пір’ям, аби звільнити шлунок. 2. Спав дуже коротко, бо не міг заснути до самої півночі: тому часто засинав на суді посеред самого слухання, так що адвокати були змушені підвищувати голос, щоб його розбудити. Був надзвичайно нестримним щодо жінок, і зовсім байдужим щодо чоловіків. Велику пристрасть мав до ігор у жеребки, навіть випустив книгу про це мистецтво. Зазвичай грав навіть у дорозі, прилаштувавши собі до повозу дощечку так, щоб жеребки не змішувалися.

34. Вдачу мав жорстоку та кровожерну, що виявлялося у важливих, та неважливих справах. Катування підсудних та покарання батьковбивць наказував проводити негайно та в його присутності. Перебуваючи в Тибурі, забажав побачити покарання за давніми звичаями: але коли в’язнів прив’язали до стовпів, то виявилося, що ката немає. Тоді він викликав ката з Рима і вперто чекав на нього аж до вечора. На кожних гладіаторських іграх, чи тих, які влаштовував сам, чи які влаштовували інші, наказував убивати навіть тих, що випадково впали, і насамперед ретиаріїв, аби бачити лиця умираючих[543]. 2. Коли ж двоє гладіаторів одночасно падали від взаємно завданих ран, тут же наказував зробити для нього маленькі ножі з їхніх мечів[544]. Від боїв із дикими звірами та від полуденних побоїщ[545] отримував таке задоволення, що сидів у театрі від самого світанку та не відлучався навіть тоді, коли всі розходилися на обід. Окрім призначених бійців, часто виганяв будь-кого за якусь незначну чи випадкову провину: робітників, службовців, та усіх інших, якщо погано працювали машини, підйомники[546] чи ще що-небудь. Якось виставив одного свого раба-називальника — так, як той був — у тозі.

35. Та найхарактернішими його рисами були боягузтво та недовірливість. Одразу з перших днів імператорства, про що вже йшлося, намагався показати свою простоту, проте не зважувався виходити на бенкет без озброєної списами охорони, та й замість рабів також були у нього воїни. Ніколи не відвідував хворого, попередньо не переглянувши спальню та не поперетрушувавши покривала й простирадла. Останнім часом навіть почав перевіряти усіх, що приходили до нього з привітанням, вдаючись до найдетальнішого вишукування. 2. Лише згодом з трудом дозволив, аби не перевіряли жінок, хлопчаків та дівчаток, чи щоб у супроводжуючих та у писарів не відбирали каламарів та грифелів. Навіть Каміл, задумуючи переворот, не сумнівався, що може нажахати його навіть без війни, тому й послав погрозливого й зухвалого листа, пропонуючи скласти владу та вдатися до цивільного життя й дозвілля. Клавдій, вагаючись, чи не підкоритися, скликав перших мужів республіки на раду.

36. Неправдивий донос про змову настільки його залякав, що він подумував навіть покинути свій пост. Якось, про що я уже говорив, коли він виконував жертвоприношення, побачив біля себе чоловіка з ножем: тож негайно скликав через глашатая сенат, голосячи й слізно жаліючись на свою долю, у якій ніколи нічого немає певного, та довго після того не показувався на людях. Від свого палкого кохання до Мессалини відрікся не так через ганебне приниження, як через страх перед небезпекою, що оскільки вважав, що вона прагне здобути владу для Силія, свого коханця. Клавдій тут же ганебно й боягузливо втік у військовий табір[547], торочачи всю дорогу про те, чи його влада ще достатньо сильна.

37. Не було ані підозри, ані навіть найменшого доносу, який не спонукав би його до захисту чи помсти. В часі слухання один відповідач підійшов до Клавдія та, відвівши його набік, переконав, що уві сні бачив, начебто його хтось убив: а дещо пізніше, наче впізнаючи вбивцю, вказав на позивача, коли той подавав петицію. Бідолаху негайно схопили, наче на гарячому, й тут же покарали. 2. Говорять, що так само знищили й Аппія Силана: Мессалина й Нарцис, змовившись проти нього, розділили поміж собою ролі. На світанку, вдаючи переляк, він увірвався у спальню до Клавдія, стверджуючи, що уві сні побачив, як Аппій нападає на нього; а у той же час вона, висловлюючи подив, розповіла, що ось уже кілька ночей поспіль бачить цей же сон. Коли ж невдовзі, за змовою, Клавдію доповіли, що до нього вламується Аппій, якому напередодні було вказано прийти саме у цей час, то наче як доказ сповнення усіх сновидінь, було наказано схопити його та стратити. Клавдій наступного ж дня, не вагаючись, доповів сенатові про справу та склав подяку своєму вільновідпущенику[548], що той навіть уві сні піклується про благополуччя господаря.

38. Свій гнів та запальність сам визнавав і навіть видав едикт, обіцяючи, що перший буде коротким та нешкідливим, а друга не буде без причини. Мешканців Остії засипав жахливою лайкою за те, що вони не вислали човнів назустріч, коли він підійшов до Тибру, — так на них образився, що сам писав, наче вони понизили його до рангу рядового воїна, — але раптово пробачив їм та заледве не почав розкаюватися. 2. Власноруч відштовхував тих, що невчасно підходили до нього в людному місці. Без жодної провини вигнав квесторського писаря та сенатора преторського рангу: першого — за те, що він вперто провадив судову справу проти Клавдія, коли той ще не був при владі, а другого — за те, що коли той був едилом, засудив Клавдієвих орендарів за недозволений розпродаж варених продуктів та побив батогами старосту, що за них заступився. Через це навіть усунув едилів від догляду за харчевнями. 3. Своєї глупоти зовсім не приховував, хоча у деяких своїх дрібних виступах стверджував, що вдає дурника перед Гаєм, оскільки інакше не залишився б живим та не здобув би посади. Однак це було непереконливо, адже невдовзі вийшла книга під назвою “Вознесіння дурнів”, у якій говорилося, що ніхто не може просто лише вдавати дурня.

39. Попри все це, людей вражала його забудькуватість та нерозважливість — те, що греки називають розсіяністю та непередбачливістю. Невдовзі після того, як знищив Мессалину, під час обіду запитав, чому немає господині за столом. Багатьох із тих, кого скарав на голову, одразу ж на другий день запрошував до себе на раду або на гру в жеребки: а позаяк вони не з’являлися, то через посланців називав їх сплюхами. 2. Маючи намір всупереч звичаю одружитися з Агриппіною, постійно у кожній промові називав її своєю донькою та вихованкою, народженою та виплеканою на його лоні. А зібравшись всиновити Нерона (так наче мало йому дорікали, що маючи уже дорослого сина, всиновлює ще й пасинка) він привселюдно заявив, що рід Клавдіїв ще ніколи нікого не всиновлював.

40. Часто виявляв таку нерозважливість у розмові та на ділі, що виглядало так, наче він зовсім не розуміє, хто він, де є, з ким і про що говорить. Якось, коли в суді слухали справу про м’ясників та винарів, почав гукати в курії: “Питаю вас, хто може прожити без перекуски?” Та почав описувати достаток давніх кабачків, куди він сам колись часто заглядав за винцем. 2. Віддаючи свій голос за одного кандидата на посаду квестора, вмотивував це тим, що батько того подав недужому Клавдію кухлика холодної води. Привівши свідка в сенат, сказав: “Ось вона, служниця й вільновідпущениця моєї матері, завжди вважала мене своїм паном. Говорю це тому, що й досі є такі в моєму домі, що не вважають мене паном”. 3. Коли жителі Остії склали всенародну петицію до нього, він скипів гнівом на самому трибуналі та вигукнув, що не має жодної підстави їм прислуговувати: він сам є вільний, як і будь-хто інший. Майже щоденно, та заледве не щогодинно й щохвилинно, промовляв: “Що, я видаюсь вам Телегенієм?[549]” або: “Балакай, та не зачіпайся!”[550] та інше подібне, не гідне навіть простолюдина, не те що правителя. Адже не був позбавленим дару слова неуком, а навпаки — наполегливо вивчав благородні мистецтва.

41. У юності навіть писав історію, оскільки Тит Лівій[551] напоумлював його, а Сульпіцій Флавій допомагав. Але коли вперше зачитував її перед великою авдиторією, то заледве дочитав до кінця, бо постійно хихотів: на самому початку читання зламалися крісла під кількома товстими глядачами, у залі вибухнув сміх, і Клавдій не зміг заспокоїтися навіть після того, як усе втихомирилося, час од часу згадуючи та пирхаючи. 2. В часі владарювання писав досить багато, і часто лектор виголошував його твори[552]. Почав свою історію з убивства диктатора Цезаря, та потім перекинувся на пізніші часи від кінця громадянської війни[553], коли відчув, що ані не має права писати, ані не знає правди про минуле, і тому, що за це йому дорікали матір і бабуся[554]. Тож із раніших його праць залишилося тільки дві книги, а з пізніших — сорок одна. 3. Уклав також вісім книг про своє життя, однак усі вони недолугі та недокладні, але книга “На захист Цицерона супроти Анізія Галла” доволі поважна. Попри те, вигадав три нові літери[555] та додав до попередніх, вважаючи їх надзвичайно необхідними: про це видав навіть книгу, коли ще не був на посаді. Коли ж став правителем, увів ці літери у загальне користування. Вони залишилися в тогочасних книгах, документах та написах на будівлях.

42. З великою увагою ставився до грецьких студій, за будь-якої нагоди виявляючи свою пошану до грецької мови. До якогось варвара, що говорив грекою та латиною, звернувся зі словами: “Оскільки ти розмовляєш двома моїми мовами…”. Доручаючи сенаторам Ахею, назвав її близькою через наукові взаємини; часто у сенаті відповідав грецьким посланцям довгою промовою, а у трибуналі навіть цитував Гомера. Як лиш карав зловмисника чи ворога, завжди давав трибунові охорони знак віршем, коли той запитував пароль про смертну кару:

Щоб захиститись від мужа, що кривдити нас починає[556].

2. Відтак, пописував і грецьку історію — двадцять книг етруської та вісім карфагенської. Через це приєднав до старого александрійського музею новий, назвавши його своїм іменем. Постановив, аби в одному щороку від початку до кінця читали етруську історію, в другому — карфагенську, і щоб лектори по черзі мінялися, як на відкритих читаннях.

43. Наприкінці життя почав сильно скаржитися на своє одруження з Агриппіною та на всиновлення Нерона. Навіть коли вільновідпущеники схвалювали вирок, яким Клавдій напередодні покарав дружину за розпусту, він сам підмітив, що це його доля — мати розпусних, зате покараних дружин. Випадково перестрівши Британіка, пригорнув його міцно до себе та побажав зростати й переймати від нього усі справи, додавши грекою: “Хто зранив, той вилікує”[557]. Постановивши надати Британіку чоловічу тогу, коли той був ще надто юний, але вже достатньо високий, додав: “Аби врешті римський народ мав достойного Цезаря”[558].

44. Невдовзі після цього він записав свою волю та скріпив підписами усіх чиновників. Однак перед тим, як зробив би ще щось, зупинила його Агриппіна, що мала вже багато злочинів на совісті та яку вже звинувачували донощики. 2. Виглядає, що помер Клавдій від отрути, проте невідомо, хто і де отруїв його. Дехто вважає, що це справа рук євнуха Галота, обов’язком якого було куштувати страви, а зробив це тоді, коли Клавдій обідав з жерцями на Капітолії. Інші говорять, що сама Агриппіна вдома за обідом підсипала йому отруту до страви із білих грибів, яку надзвичайно любив. Також і про наступні події маємо різні оповіді. 3. Багато хто переповідає, що як лиш спожив отруту, одразу відняло йому мову, та промучившись від болю усю ніч, на світанку помер. Дехто каже, що спочатку він знепритомнів, а потім, переповнений їжею, виблював усе; повторну дозу отрути підсунули йому чи то з кашею — під приводом, що йому потрібно підкріпитися після блювання, чи то з промиванням — під приводом, що йому потрібно полегшити обтяжений шлунок.

45. Його смерть приховували аж доти, доки не домовилися про наступника. Тому й приносили клятви за його здоров’я, так наче він був хворий, приводили акторів до нього, так наче хотіли розважити його. Помер третього дня перед жовтневими ідами, за консульства Анізія Марцелла й Ацилія Авіола, на шістдесят четвертому році життя, на чотирнадцятому році владарювання[559]. Спалили його згідно із царськими почестями та зарахували до богів. Ці почесті скасував Нерон, але Веспазіан згодом відновив їх.

46. Його смерть провіщали різні знамення: появилася хвостата зоря, яку називають кометою, у пам’ятник його батька, Друза, вдарила блискавка, до того ж, у цей рік померло багато урядовців різних чинів. Очевидно, що й сам він здогадувався про швидкий кінець свого життя й не приховував цього, про що маємо свідчення. Призначаючи консулів, надавав їм термін лише до місяця своєї смерті, засідаючи останній раз у сенаті, палко закликав своїх дітей жити в злагоді та благав сенаторів турбуватися про молоді роки їх обох, а на останньому судовому засіданні виголосив, що наближається кінець його життя, і повторював це знову й знову, незважаючи на загальне невдоволення.

6

Нерон

1. Із роду Доміціїв набули великої слави дві родини — Кальвініїв і Агенобарбів. Агенобарби вважають своїм родоначальником Луція Доміція та приймають від нього прізвисько: говорять, що він, повертаючись одного разу із села, зустрів юнаків-близнюків божественного вигляду, що наказали йому повідомити сенатові й народові про перемогу, про яку ще не було нічого відомо[560]. А на доказ своєї божественності торкнулися його щік, і борода на них перетворилася із чорної у рудаво-мідну. Ця ознака залишилася у його нащадків, багато з яких мали руді бороди. 2. Рід удостоївся семи консульств, тріумфу та двох цензорств, багато хто був зарахований до патриціїв, і цілий час усі вони зберігали прізвисько. Не використовували навіть жодних інших імен, окрім Гнея та Луція, однак із помітною різноманітністю: то називали одним трьох поспіль, то по черзі одним та другим. Перший, другий та третій Агенобарби були Луціями, наступні троє поспіль називалися Гнеями, а всі решта — почергово Луціями або Гнеями. Я вважаю, що багатьох із цієї родини слід запізнати, і тоді буде легше зрозуміти, чому Нерон зовсім занехаяв чесноти своїх предків, перейнявши натомість, наче спадщину, їхні вади.

2. Починаючи здалека, згадаю Неронового прапрадіда, Гнея Доміція. Коли він був трибуном, посварився з понтифіками за те, що вони призначили на місце його батька не його самого, а когось іншого, і за це відібрав у колегій право вибирати жерців та передав його народові. Коли ж він був консулом та здобув перемогу над аллоброгами й арвернами, то проїхався на слоні по провінції, а за ним крокувала юрба воїнів, наче у тріумфальній процесії[561]. 2. Власне про нього висловлюється оратор Ліциній Красс, що немає нічого дивного у тому, що має мідну бороду, бо лице в нього залізне, а серце — свинцеве. Син його, що був на той час претором, наказав сенатові переглянути вчинки Гая Цезаря наприкінці консульства, оскільки вважав, що вони суперечили провіщенням та законам. Згодом, коли став консулом, намагався позбавити Цезаря керівництва над галльськими легіонами, а після того, як його незаконно призначили Цезаревим наступником, потрапив у полон при Коринті на самому початку громадянської війни. 3. Після того, як його відпустили, поспішив на допомогу массилійцям, що потерпали в облозі, однак раптово покинув їх та врешті загинув у битві під Фарсалом. Хоча він був не сильний духом, зате надзвичайно грізний. Якось у розпачі намірився накласти на себе руки, проте зі страху перед смертю передумав та виблював отруту, а потім відпустив на волю свого лікаря, бо той, добре знаючи натуру господаря, дав дуже малу дозу. Але коли Гней Помпей поставив питання про тих, що не примикали до жодної сторони, він один висловився за те, щоби вважати їх ворогами.