Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

65. Коли Сеян задумував переворот, то незважаючи на те, що бачив, як відкрито святкували його день народження, як всюди вшановували його золоті статуї, все ж знищив його радше підступом та оманою, аніж владою імператора. Найперше, аби усунути його від себе під виглядом вияву поваги, взяв його собі у колеги під час п’ятого консуляту, який прийняв після довгої відсутності саме з цією метою. Відтак, заманивши його надією на свояцтво[299] та трибунську владу, Тиберій звинуватив його безсоромною та ганебною промовою тоді, коли той найменше сподівався: поміж усім іншим він просив сенаторів послати когось із консулів[300], щоб привести його, старого й одинокого чоловіка, до сенату під військовим супроводом. 2. Зовсім нікому не довіряв та настільки боявся перевороту, що постановив у разі необхідності звільнити онука Друза, якого тримав ув’язненого у Римі, й призначити його воєначальником. Тиберій навіть приготував човен, роздумуючи про втечу до якогось із легіонів; постійно дивився з високої скелі, чи немає знаків тривоги[301], які постановив подавати про усі події, щоб не сталося біди через запізнення вісників. Дійшло до того, що, неспокійний та переляканий, навіть після придушення Сеянового заколоту, протягом цілих дев’яти місяців не виходив із вілли, що називалася “Іо”[302].

66. Тривогу в його душі постійно розпалювали різноманітні образи з усіх сторін: адже кожен засуджений відверто засипав його докорами, або ж в орхестрі[303] розкидали образливі листівки. По-різному сприймав їх: то із почуття сорому намагався не розголошувати їх та не виказувати, то, нехтуючи ними, зумисне розголошував та оприлюднював. Навіть Артабан, парфійський цар у листі називав Тиберія батьковбивцею, дорікаючи йому вбивствами, розпустою та марнотратністю, закликаючи його добровільно покінчити самогубством, вгамувавши таким чином велику й справедливу ненависть громадян.

67. Кінець-кінцем, ненавидячи самого себе, висловив усю ницість свого становища, розпочавши одного листа[304] такими словами: “Якщо б я знав, отці-сенатори, що вам писати і як це вам писати, а чого зараз не писати, — то нехай за волею богів та богинь гірше загину, аніж такою погибеллю, яку відчуваю зараз щодня”. 2. Дехто був переконаний, що він задовго наперед знав про свою долю[305], про ненависть та неславу, що чекали на нього. Саме тому, заступивши на посаду імператора, рішуче відмовився і від титулу “батько батьківщини”, і від присяги на вірність його вчинкам — аби згодом із ще більшою ганьбою не виявилося, що він зовсім не заслуговує на такі почесті. 3. Це можна виснувати з його промови, яку виголосив щодо цих двох пропозицій: тож він стверджує, що ані себе, ані свої звички міняти ніколи не буде — допоки залишатиметься при здоровому глузді; однак, щоб остерігатися поганого прикладу, сенатові не слід покладатися на вчинки чоловіка, який може змінитися з тієї чи іншої причини. 4. А також говорить: “Якщо колись вас братиме сумнів щодо моєї поведінки та відданості, — а я молюся, щоб останній день застав мене ще перед тим, як зміниться ваша думка про мене, — то ані трохи честі не додасть мені титул “батька батьківщини”, а для вас буде докором або необачність, з якою ви надали мені цей титул, або непостійність вашого судження, яке ви змінили про мене”.

68. Тіло у нього було сильне та здорове, статурою перевершував середнього; був широкий у плечах та грудях, усі інші частини тіла були також пропорційні та симетричні — з голови до п’ят. Ліва рука в нього була сильніша й вправніша, суглоби мав настільки сильні, що пальцем простромлював ціле свіже яблуко, а лящем навіть міг поранити голову хлопця чи юнака. 2. Сам був світлим, волосся мав довше на потилиці, так що аж покривало йому шию; і було це, мабуть, сімейною прикметою. Лице у нього було поважне (але на ньому часто появлялися чиряки), з величезними очима, якими (що було надзвичайно дивним) бачив навіть уночі й у темряві, щоправда, дуже коротко й одразу після сну, а згодом зір знову притуплювався. 3. Ходив, твердо тримаючи шию, закинувши назад голову, із строгим виразом обличчя, переважно мовчки; майже ніколи чи вкрай рідко розмовляв із оточуючими, до того ж — повільною мовою, дещо жестикулюючи пальцями[306]. На всі його погані манери, повні зневаги, звертав увагу сам Август, намагаючись виправдати їх перед сенатом та народом тим, що вони походили від його природи, а не від характеру. 4. Втішався квітучим здоров’ям, що не підвело його жодного разу під час правління, хоча від тридцятилітнього віку піклувався про себе сам та не користувався порадами й допомогою лікарів.

69. Щодо богів та вірувань, то не був особливо дбайливим: більше довіряв астрологам, бо вважав, що всім керує доля; хоч надзвичайно боявся грому: і завжди, коли гриміло, вдягав на голову лавровий вінок, оскільки вважалося, що блискавки не вражають цього листя.

70. Надзвичайно наполегливо студіював усі вільні науки обома мовами. У латинських промовах наслідував Корвіна Мессалу, у юності перебуваючи під впливом досвідченого оратора. Хоча надмірна манірність та дріб’язковість настільки затемнювала зміст, що значно краще говорив без підготовки, аніж готуючись. 2. Уклав навіть ліричний вірш під назвою “Плач на смерть Луція Цезаря”; писав також поеми грецькою мовою, наслідуючи Евфоріона, Ріана та Партенія, позаяк дуже любив цих поетів та поміщав їх твори й зображення у народних бібліотеках поряд із давніми та славними авторами. Через це багато вчених наввипередки присвячували Тиберієві різні коментарі на твори цих авторів. 3. Та найбільше полюбляв читати міфічні оповіді й тут доходив до недолугих та смішних висновків, часто ставлячи граматикам (а їх товариство, як уже згадувалося, дуже любив), різноманітні питання: “Хто була матір Гекуби? Яке ім’я мав Ахілл поміж дівчат? Які пісні співали Сирени?”. А в перший день, коли увійшов у курію після Августа, аби вдовольнити вимоги побожності та вірувань, приносив жертву так, як робив Мінос, коли помер його син — ладаном та вином, але без супроводу флейти.

71. Грецькою розмовляв охоче й зовсім вільно, проте використовував її не всюди — уникав цього в сенаті: коли необхідно було вжити слово “монополія”[307], то спочатку перепросив, що мусить вдатися до іншомовного слова. А коли побачив у якомусь декреті сенату слово “емблема”, то наказав знайти відповідне слово рідної мови замість іноземного, а якщо це буде неможливо, то висловити поняття описово — кількома словами. Також, коли воїна запитали на суді грецькою мовою, то наказав йому відповідати латинською.

72. Лише двічі за весь час відсутності намагався повернутися до Рима[308] — один раз підплив триремою[309] аж до садів, що поблизу водойми для морських битв[310], розставляючи сторожі по берегах Тибру, аби розганяти усіх цікавих, а другий — аж до сьомого каменя по Аппієвій дорозі. Та щойно вздрівши мури міста, повертався, навіть не підступивши до них: перший раз — із невідомої причини, а вдруге — налякавшись знамення. 2. Річ у тім, що тримав для власної втіхи великого змія, зазвичай годуючи його власноруч. Одного разу, підступивши до нього, побачив, що його зжерли мурахи: це й було для нього попередженням остерігатися сили простолюду. Поспіхом повертаючись до Кампанії, в Астурі зліг від недуги, потім, поправившись, попрямував до Цирцеї. А щоб не виникло підозри про його нездужання, то не лише відвідав ігрища, влаштовані у військових таборах[311], а ще й із трибуни кинув списа у кабана, що гасав по арені. Тут же відчув біль у боці, а до того ж, коли перегрівся, обвіяло його вітром: і це сильно посприяло хворобі. 3. Декілька днів ще тримався, навіть коли добувся до Мізену, та нічого не змінив у своїх щоденних звичаях — ані бенкетів, ані інших розваг: частково — через нестриманість характеру, а частково — задля приховування недуги. Коли лікар Хариклен, відлучаючись із бенкету, виходив з кімнати та взяв його руку для поцілунку, то Тиберій, гадаючи, що той намагається перевірити йому пульс, попросив того залишитися й сісти на своє місце, а бенкет продовжив допізна. Після бенкету, як звичайно, не забув попрощатися з кожним гостем поіменно, стоячи разом з ліктором посеред зали.

73. Прочитавши в постановах сенату, що деяких із підсудних, про яких він лиш коротко згадав на початку позову, відпустили без слухання, сприйняв це як особисту образу, дико заверещав та вирішив негайно повернутися на Капрі, не зважуючись приймати жодного рішення поза межами свого сховку. Однак затримався через негоду й загострення хвороби, а невдовзі помер у помісті Лукулла[312] на сімдесят восьмому році життя, двадцять третьому році свого правління, 17 дня перед квітневими календами, за консульства Гнея Ацеррона Прокула й Гая Понтія Нігрина. 2. Одні вважають, що Гай підсипав йому повільну смертоносну отруту; інші — що коли гарячка раптово відступила, і він попросив їсти, йому відмовили; багато хто думає, що його задушили подушкою, коли попросив повернути йому перстень, який відібрали у нього, як був непритомний. Сенека описує, що Тиберій, розуміючи наближення кінця, сам зняв перстень, аби передати комусь іншому, але, потримавши трохи, знову одяг на палець, та стиснувши ліву руку, довго лежав непорушно; згодом покликав служників, а коли ніхто не відповів, зірвався на ноги та упав поблизу лектики, вибившись із сил.

74. На останній свій день народження приснилася йому велична й чудесна статуя Аполлона Теменітського[313], яку привіз до Сиракуз, аби встановити в бібліотеці нового храму[314]: статуя повідомила йому, що вже не він буде її посвячувати. А за кілька днів до його смерті під час землетрусу завалилася вежа маяка на Капрі. Коли в Мізені у їдальню внесли попіл та вугілля для обігріву, то хоча воно давно вже згасло та було холодне, раптово загорілося увечері та постійно горіло аж до пізньої ночі.

75. Його смерть так втішила народ, що на першу звістку про це одні почали бігати й голосити: “Тиберія у Тибр!”, інші благали Землю-Матір та богів Манів[315], аби надали йому місце лише поміж безбожників, а ще інші, пам’ятаючи про його колишню жорстокість та озлоблені останніми звірствами, страшили покійника гаками й Гемонією. 2. За постановою сенату було заведено, що засуджених завжди страчували на десятий день: і випадково трапилося так, що деяким було призначено для страти саме цей день, коли надійшла звістка про смерть Тиберія. Нещасні благали громаду про захист, але Гая ще не було, а нікого більше не залишилося, хто міг би заступитися й перешкодити покаранню: і сторожі, щоб не зробити чогось супроти постанови, задушили їх та скинули в Гемонію. 3. Та це тільки побільшило ненависть — так наче й після смерті тирана його кровожерність ще тривала. Коли тіло винесли з Мізени, багато хто почав гукати, аби його радше віднесли в Ателлу та наполовину спалили в амфітеатрі[316]; однак тіло віднесли в Рим та привселюдно спалили на похоронній церемонії.

76. За два роки до смерті уклав заповіт у двох екземплярах: один — власноруч, другий — рукою вільновідпущеника (але ідентичні за змістом); завірені вони були підписами найнижчих посадовців. У заповіті спадкоємцями в рівних частинах залишив своїх онуків Гая, сина Германіка, й Тиберія, сина Друза, призначивши їх взаємними спадкоємцями у разі чиєїсь смерті; роздав також майно іншим, серед них — дівам-весталкам, а також всім римським воїнам та плебеям, і окремо — усім керівникам кварталів.

4

Калігула

1. Германік, батько Гая Цезаря, син Друза й молодшої Антонії, якого всиновив Тиберій, брат батька, був квестором ще за п’ять років до віку, дозволеного законами, а після цього відразу став консулом[317]. Як лиш відбув до війська у Германію, прийшла вістка про смерть Августа: тоді ж усі легіони рішуче відмовилися визнати імператором Тиберія, пропонуючи Германікові прийняти всю владу над республікою; однак стримав їх, керуючись чи то великою вірністю, чи переконливістю, а невдовзі переміг ворогів та відсвяткував тріумф.

2. Відтак знову став консулом: однак ще перед тим, як заступив на посаду, відбув на Схід налагоджувати порядок. Перемігши вірменського царя[318], надав Каппадокії статус провінції, і на тридцять четвертому році життя помер в Антіохії від затяжної недуги: була навіть підозра про отруєння. Адже крім темно-синіх плям, що покривали все тіло, й піни, що виступила на устах, після спалювання поміж кістками знайшли неушкоджене серце, і вважали, що воно не згоріло саме тому, що було просочене отрутою.

2. Загинув, була така думка, через підступ Тиберія, завдяки потуранню та сприянню Гнея Пізона, який на той час був намісником у Сирії, та не приховував, що зобов’язаний нашкодити або батькові, або синові: так начебто й не було іншого виходу. Навіть коли Германік занедужав, той не припиняв жорстокого ставлення ані у слові, ані у справі: через це, коли повернувся до Рима, простолюд заледве його не розтерзав, а сенат постановив покарати його смертю.

3. Загальновідомо, що Германік посідав усі тілесні й духовні чесноти, і ніхто не міг з ним зрівнятися: був визначної краси й мужності, незмірно талановитий у красномовстві й науках обома мовами, надзвичайно здібний та охочий до порозуміння з людьми та здобування їхньої поваги. Красі його тіла не дуже пасували худі гомілки, однак згодом зробив їх пропорційними завдяки частим вправлянням у верховій їзді після їжі. 2. Супротивника часто перемагав у двобої. Виголошував судові справи навіть після тріумфальних почестей, а серед своїх праць залишив навіть і деякі грецькі комедії. Скромний вдома і в поїздках, у вільні й союзні міста входив без лікторів. Як тільки проходив попри поховання відомих людей, приносив жертву Манам. Знищені й розкидані рештки всіх убитих у Варовій поразці перший почав збирати власноруч й зносити в одне поховання[319]. 3. Що ж до недоброзичливців, яких лиш тільки не було та через що вони б тільки не нарікали, ставився настільки м’яко й поблажливо, що навіть коли Пізон відхиляв його постанови та утискав клієнтів, то аж тоді справді розгнівався на нього, коли дізнався, що його намагаються здолати отрутою та замовляннями[320]. Та й навіть після цього лиш відмовив йому у дружбі, за звичаєм предків, та заповів близьким відімстити за нього у разі, як із ним щось трапиться.

4. Із цих чеснот отримав багатий врожай: користувався такою приязню та любов’ю близьких, що Август — не згадую навіть про усіх інших його родичів — довго вагався, чи не призначити його своїм наступником, однак Тиберію наказав усиновити його. Народ настільки його любив, що, як передають очевидці, куди б він лиш не приходив та звідки б не відходив, часом навіть життя його було у небезпеці через великий натовп, що зустрічав чи відпроваджував його. Коли ж він повертався з Германії, придушивши там повстання, всі когорти преторіанців вийшли йому на зустріч, хоча й був наказ, аби вийшло тільки дві, а ввесь римський народ, незважаючи на стать, вік та сан, висипав аж до двадцятого каменя.

5. Найбільше виявилася повага людей до нього в часі його смерті та після неї. У день, коли він відійшов[321], храми закидали камінням, нищили жертовники богів, викидали домашніх Ларів[322] на вулицю, зрікалися новонароджених дітей[323]. Говорять, що навіть варвари, які воювали між собою чи з нами, встановили на той час перемир’я — так наче пережили власну та спільну трагедію: деякі князі навіть почали відрощувати бороди й поголили голови жінкам на знак великої журби; навіть цар царів[324] покинув полювати й бенкетувати зі своїми вельможами, що у Парфії вважалося знаком великого смутку.