Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

23. Змагання, що відбувалися у різні часи, почав проводити в один рік, а деякі навіть подвоїв, до того ж, наказав проводити їх в Олімпії всупереч звичаєві. А щоб його ніщо не відволікало та не займало в часі змагань, коли вільновідпущеник Гелій нагадував, що справи у місті вимагають його присутності, відповів такими словами: “Хоча й бажаєш та радиш мені швидше повернутися, все ж радше б ти сам бажав та переконував мене повернутися достойним Нерона”. 2. Коли він співав, нікому не дозволялося виходити з театру навіть під найвагомішим приводом. Тож говорять, що були випадки пологів під час вистави, що багато хто, втомившись від слухання та вихваляння, потайки зістрибував з муру, оскільки вхідні ворота були закриті, або ж навіть удавав смерть, щоб його виносили, як на похорон. Важко повірити, з яким трепетом та переживаннями він змагався, наскільки ревно ставився до суперників, а з яким страхом — до суддів. Супротивників, наче зовсім рівних собі, поважав, запобігав перед ними, потайки обмовляв, при зустрічі навіть злословив деколи, а тих, що перевершували його вмінням, навіть намагався підкупити. 3. Перед виступом улесливо промовляв до суддів, говорячи, що зробив усе можливе, а випадок — в руках Долі, а вони, оскільки є розумними та вченими мужами, не повинні зважати випадкове. Вони ж заспокоювали Нерона, і він відходив начебто спокійний, проте не зовсім, бо сприймав мовчазність і стриманість деяких за недоброзичливість і ворожість та стверджував, що ці люди йому видаються підозрілими.

24. Під час змагань настільки підкорявся правилам, що інколи навіть не наважувався відкашлятися, а піт з лиця витирав рукою[604]. Якось під час виконання трагедії, коли у нього впала паличка, він швидко її підняв: тут же почав тремтіти й боятися, аби через це його не усунули від змагань, і заспокоївся не швидше, аніж актор[605] переконав його, що ніхто не звернув уваги на цей випадок через вигуки та оплески народу. Сам себе проголошував переможцем і з цієї причини брав участь у змаганнях вісників[606]. А щоб від попередніх переможців змагань[607] не залишилося ані пам’яті, ані сліду, наказав поскидати та відтягнути гаками на звалище всі їхні статуї та погруддя. 2. Багато де змагався на колісницях, а в Олімпії — навіть з десяти коней, хоча й сам дорікав за це цареві Мітридатові у своїй поемі про нього. Але сталося, що випав із колісниці: щоправда, його знову на неї висадили, та продовжувати перегони він уже не міг і припинив змагатися, проте незважаючи на це, йому все ж дали вінок. Від’їжджаючи звідтіля, він подарував свободу[608] цілій провінції, а суддям — римське громадянство та велику суму грошей. Про ці благодіяння проголосив особисто із середини стадіону в день Істмських ігор.

25. Повернувшись із Греції у Неаполь, де вперше показав свою вмілість, в’їхав у місто через пролом у стіні, за звичаєм переможців змагань: так само — і в Анцій, звідти — в Албан, а далі — й у Рим. До Рима в’їжджав на тій колісниці, на якій колись Август справляв тріумф, у пурпуровому одязі, в плащі, гаптованому золотими зірками, на голові мав олімпійський вінок, а в правій руці — піфійський[609], процесія попереду несла інші вінки з написами, де, в яких саме піснях чи виставах він переміг і про що вони були. За колісницею крокував натовп аплодувальників, гукаючи, що вони є воїнами Августа і супроводжують його у тріумфі. 2. Відтак пройшов через Великий цирк, де зруйнував для цього арку, через Велабр та форум, Палатин та храм Аполлона. Як він проходив, люди по всьому шляху приносили жертви, дорогу скроплювали шафраном, підносили птахів, стрічки та десерти[610]. Священні вінки повісив у своїй спальні довкола ложа, там же поставив свої статуї в одязі кифаредів і це зображення витиснув на монеті. 3. Навіть після цього не розслабився й не облишив свого заняття: задля збереження голосу до воїнів не звертався особисто, а лише у письмовій формі або через іншого промовця; як говорив із кимось, чи то по справах, чи жартома, то завжди мав при собі вчителя співу, який нагадував йому берегти голосові зв’язки та дихати через хустинку. Багатьом пропонував свою дружбу, чи навпаки, — ворожість, з огляду на те, як вони вихваляли його — улесливо чи стримано.

26. Свою свавільність, розпусту, жадібність, жорстокість, легковірність виявляв потроху та непомітно, видаючи їх за помилки молодості, хоча навіть тоді всі розуміли, що вони є вадами його натури, а не віку. Як лиш вечоріло, тут же хапав шапку або перуку та вештався по пивничках чи бродив вуличками, забавляючись у зухвалі забави: бив перехожих, що поверталися з вечері, а якщо вони відбивалися, то ранив та скидав у стічні рови, вдирався у таверни та грабував, а у своєму палаці влаштував базар, де розпродував на торгах награбоване, а гроші розтринькував. 2. Часто у таких історіях йому могли вибити око, або й взагалі позбавити життя: одного разу його майже до смерті побив якийсь сенатор[611], бо Нерон зачіпався до його дружини. Більше ніколи після того випадку не виходив на люди ввечері без трибунів, що тихенько наглядали за ним неподалік. Часом навіть вдень його таємно приносили у театр на переносному кріслі, аби з висоти просценію міг спостерігати та й провокувати чвари акторів пантоміми, а коли доходило до рукопашної та в діло йшло каміння й уламки лав, то він сам хапав будь-що та жбурляв у натовп, так що навіть розбив голову якомусь преторові.

27. Мало-помалу, як лиш його вади сильнішали, перестав жартувати й прикидатися, а відверто кинувся до значно більших злочинів. 2. Бенкети від полудня затягував аж до півночі, підбадьорюючись теплим купанням, а влітку — холодним. Влаштовував навіть привселюдні обіди на штучному озері для морських битв, чи на Марсовому полі, чи у Великому цирку, де прислуговували розпусники й танцівники з цілого міста. 3. Як лиш пропливав гирло Тибру чи затоку Байї, скрізь по берегах влаштовували невеличкі таверни для пияцтва й розпусти, в яких прислуговували переодягнені матрони, звідусіль закликаючи його пристати до берега. Влаштовувати бенкети примушував навіть своїх друзів, один з яких заплатив чотири мільйони сестерціїв за роздачу шовку, а інший ще більше — за трояндову воду[612].

28. Окрім того, що злягався з хлопчиками-іноземцями й чужими жінками, силою звів діву-весталку Рубрію. Небагато бракувало, щоб із вільновідпущеницею Актою ввійшов у законний шлюб, підкупивши консулярів, які поклялися, що вона походить із царського роду. Зробивши євнухом хлопчика Спора, намагався зробити його жінкою; навіть одружився із ним, відбувши з великою помпезністю усі необхідні церемонії, включно з приданим і факелом[613], і жив із ним, як із жінкою. Досі відомий чийсь влучний жарт: “Краще було б для роду людського, якби в Доміція-батька[614] була така дружина”. 2. Цього Спора, зодягненого в шати імператриці, возив у лектиці разом із собою на суди й базари до Греції, та й згодом навіть у Римі по вулиці Сигілярій[615], раз по раз виціловуючи. Навіть посягав на зв’язок із своєю матір’ю, однак її вороги відстрашили його, адже боялися, що жорстока й свавільна жінка здобуде надто великий вплив; і ніхто у цьому не сумнівався, особливо після того, як прийняв до своїх наложниць блудницю, яка, як говорять, була дуже подібна до Агриппіни. Подейкують також, що як їздив у лектиці з матір’ю, то перебував із нею у ганебних зв’язках, про що свідчили плями на одязі.

29. Свою ж невинність настільки розтратив, усе своє тіло настільки осквернив, що вигадав зовсім нову забаву: накинувши звірячу шкуру, вискакував із клітки та накидався на чоловіків та жінок, прив’язаних до стовпів, ґвалтував їх, а коли вдовольняв свою дику хіть, віддавався вільновідпущенику Дорифору, із яким одружився так само ж, як одружив на собі Спора, а коли сходився, то голосом та стогоном вдавав ґвалтовану дівчину. Від багатьох я чув, що він був твердо переконаний у тім, що немає жодної людини, яка була б чистою хоча б у чомусь, а всі вони приховують свої вади, хитро маскуючи їх. Саме тому прощав усі злочини тим, які сповідувалися йому в своїй розпусті.

30. У багатстві та грошах не вбачав іншої користі, як марнотратство: ницих та скупих уважав такими, що вміють витрачати гроші, а витончених та справді щирих — марнотратниками й невдахами. Вихваляв та шанував свого вуйка Гая тільки за те, що той за короткий час розтратив грандіозну спадщину, яку залишив Тиберій. 2. Тому й не знав міри у подарунках та витратах. Це видається зовсім неймовірним, але на Тиридата тратив по вісімсот тисяч на щодень, а по від’їзді дав йому понад сто мільйонів. Кифаредові Менекрату й гладіаторові-мурміллону Спікулові надав помістя й маєтки тріумфаторів. Лихвареві Церкопітеку Панеротові надав маєтки в місті й селі, а похорон влаштував йому майже царський. 3. Не носив жодного одягу двічі. Ставив по чотириста тисяч сестерціїв на гру в жеребки. Рибу ловив позолоченими сітями із пурпуровими й багряними нитками. Говорять, що коли подорожував, то мав із собою не менше тисячі повозів, мули були підковані сріблом, погоничі були зодягнені у канузійську вовну, а супроводжувала його юрба гінців та мазахів[616] із браслетами та іншими прикрасами.

31. Однак у жодній іншій справі не був такий марнотратний, як у будівництві: збудував палац від Палатину аж до Есквіліну та назвав його спочатку Прохідним, а потім, коли його відновили після пожежі, Золотим. Дещо скажу про його розмір та оздоблення. Вестибюль палацу був настільки високий, що у ньому стояла величезна статуя імператора у сто двадцять футів[617]; широким був настільки, що портик мав потрійну колонаду довжиною у милю; всередині був ставок, наче море, оточений будівлями на зразок міських; а також були там зорані поля, виноградники й пасовиська, та навіть усілякі ліси, а в них — багато домашніх та диких тварин. 2. Усі кімнати палацу були покриті золотом, оздоблені самоцвітами й перламутром, були там бенкетні зали, стелі яких були з підвішених плит із слонової кості, щоб розсипати квіти, з отворами, щоб згори розпилювати пахощі, найбільша палата мала круглу стелю[618], що постійно поверталася удень та вночі, наче небозвід, у банях лилася морська й сірчана вода. Коли після завершення будови він освятив цей палац, то сказав лишень, що нарешті почне жити як людина. 3. До того ж, почав спорудження закритих купалень від Мізену аж до Авернського озера з портиками по боках, до яких планував підвести всі гарячі джерела Байїв, почав будівництво судноплавного каналу, щоб можна було проплисти від Аверну до Остії, минаючи море, і довжина його була сто шістдесят миль, а ширина дозволяла розминутися двом квінкверемам[619]. Для здійснення цих починів наказав завезти на роботу до Італії в’язнів з цілої імперії, а також усіх звинувачених у важких злочинах засуджувати не інакше, як до цієї роботи. 4. На такі неймовірні витрати, окрім віри у невичерпність імперії, штовхала його жадоба здобути величезні втрачені скарби, яку вселив йому один римський вершник, твердо переконавши його, що неймовірні багатства скарбниці, яку королева Дідона забрала зі собою, втікаючи з Тиру, заховані у величезній печері в Африці й знайти їх можна дуже легко.

32. Нарешті, коли надія покинула його, зовсім виснажився й допустився до того, що почав затримувати платню воїнам та відтерміновувати нагороди ветеранам, та зрештою, вдаватися до злочинів та грабунків. 2. Насамперед постановив, щоб замість половини майна померлих вільновідпущеників, які без видимої на те причини мали прізвиська родин, із якими він сам був споріднений[620], йому віддавали десять дванадцятих; згодом постановив, аби майно тих, які виявили невдячність до правителя[621], усе переходило в казну, а писарі, що написали чи уклали такі заповіти, не залишалися непокараними; врешті постановив уважати за державну зраду будь-яке слово чи дію, на яку знаходився звинувачувач[622]. 3. Відкликав також винагороду за вінки, які йому колись подарували міста за участь у змаганнях[623]. А заборонивши використання фіолетового й пурпурового кольорів[624], у базарний день таємно підіслав купця із кількома унціями фарби на продаж, і закрив усіх торговців. Якось під час виступу в театрі побачив матрону, одягнену в заборонений пурпуровий одяг, вказав своїм охоронцям на неї, а вони схопили її та відняли не лише одяг, але й усе майно. 4. Роздаючи доручення, щоразу додавав: “Знаєш сам, що для мене важливо” або “Так робімо, аби ні в кого нічого не залишилося”. А врешті, зібрав приношення з храмів, а золоті та срібні коштовності переплавив, у тому числі й богів-Пенатів, які потім Ґальба відновив.

33. Славу батьковбивці й злочинця здобув, починаючи з Клавдія. Хоча власноруч не спричинився до його смерті, проте був до неї причетним і цього не приховував: адже згодом за звичкою називав страву з білих грибів, тобто саме ту страву, в якій подали отруту, “стравою богів”, як говорить грецьке прислів’я. А крім того, він за кожної нагоди, словом та ділом, переслідував померлого, звинувачуючи його то в глупоті, то в жорстокості: кепкував, подовжуючи перший склад у слові, що той перестав “грати дурня”[625] серед людей, а також відмінив багато його декретів та постанов як нерозумні та хворобливі, а місце спалення Клавдія абияк обгородив низьким та тонким парканом[626]. 2. Британіка зважився отруїти не тільки заздрячи йому за кращий голос, але й зі страху за те, що люди могли надати йому перевагу, пам’ятаючи доброту батька. Для приготування отрути запросив Лукусту, яка славилася своїм умінням, однак отрута виявилася слабкою та тільки послабила шлунок Британіку. Прикликавши жінку до себе, власноруч побив її, кричачи, що вона дала ліки замість отрути. Вона ж перепрошувала, стверджуючи, що дала меншу дозу, щоб приховати підозру на злочин, а він відповів: “Ти що, думаєш, що я боюся Юлієвого закону?”[627] І змусив її тут же приготувати у своїй спальні в його присутності щонайсильнішу й щонайшвидшу отруту. 3. Її одразу дали цапові, і той здох за п’ять годин; знову й знову переваривши, дали поросятку, і воно здохло негайно. Нерон тут же наказав принести отруту до столу й подати Британіку, який обідав разом із ним. Той одразу ж після першого ковтка упав, а Нерон, сказавши гостям, що стався напад падучої хвороби, поспіхом та без жодних почестей поховав його наступного ж дня у сильний дощ. Лукусті ж за добре виконану роботу надав амністію[628], пишні маєтки та навіть учнів.

34. Матір, слідкуючи за ним, гостро засуджувала слова та вчинки сина, і йому це настільки не подобалося, що спочатку погрожував їй лише тим, що покине владу й подасться на Родос, а згодом позбавив її всіх почестей та впливу, а також охорони з римських та германських воїнів, а вкінці заборонив мешкати разом із ним у Палаці. Однак і надалі не мав жодної міри у поганому поводженні з нею: підсилав шпигів, аби в Римі докучали їй тяганинами, а коли вона виїхала, то й там не давали їй спокійно жити, знущаючись та кепкуючи з неї, переслідуючи на суші й на морі. 2. Врешті-решт, нажаханий материнськими погрозами й свавільністю, постановив знищити її, але тричі намагаючись звести її отрутою, зрозумів, що вона заздалегідь приймала протиотруту. Тоді вигадав зробити у її спальні штучну стелю, що мала вночі завалитися завдяки спеціальному пристрою. Проте спільники не змогли зберегти задум в таємниці. Тоді надумав змайструвати корабель, що розпадався[629], аби знищити її у кораблетрощі чи під час завалу каюти. Тож вдаючи примирення, улесливими листами закликав її у Байї, щоб разом відсвяткувати щорічні Квінкватрії[630]; затримавши її на бенкеті[631], дав завдання триєрархам[632] із лібурнійського човна, яким вона прибула, влаштувати начебто випадкове зіткнення, і коли вона зібралася повертатися у Бавли, підсунув їй замість пошкодженого корабля спеціально змайстрований, а сам вийшов, мило попрощався із нею, та навіть поцілував її у груди. 3. Решту ночі провів у величезній тривозі, очікуючи результатів початої справи. Довідавшись, що все склалося не за планом і що вона врятувалася вплав, та дійшовши до повного відчаю, коли її вільновідпущеник Луцій Агрем радісно повідомив, що вона ціла й неушкоджена, наказав таємно підкинути йому кинджал та схопити його і зв’язати, як найманого вбивцю, а матір убити, начебто вона добровільною смертю уникнула покарання. 4. Деякі автори говорять про ще неймовірніші жорстокості: начебто прибіг подивитися на труп убитої, торкався її кінцівок, сварився за щось, а врешті відчув спрагу та почав пити. Однак гризли його докори сумління за скоєне, і хоча воїни, сенат і народ утішали його, все ж і відразу після скоєного, і не раз пізніше скаржився, що його переслідує привид матері, а також Фурії з батогами та палаючими смолоскипами. Тому він разом із магами проводив обряди, аби викликати душу померлої та випросити прощення. До того ж, під час подорожі у Грецію не наважився взяти участь в елевсинському святкуванні, бо на самому початку глашатай виганяє безбожних та злочинців. 5. Після вбивства матері взявся за тітку. Якось завітав до неї, коли та занедужала через важкість у шлунку. Стара, за звичкою посіпавши його за ніжну борідку, ласкаво промовила: “Як лиш побачу, що ти зголив її, можу й помирати”[633]. Нерон, повернувшись до своїх супутників, саркастично промовив, що вже її зголює, і наказав лікарю, аби дав їй більшу дозу послаблюючих ліків. Вона ще навіть не встигла померти, як Нерон присвоїв усе її майно, приховавши заповіт, аби ніщо не вислизнуло від нього.

35. Після Октавії мав ще двох дружин: Помпею Сабіну, батько якої був квестором, а сама вона колись була замужем за римським вершником, а потім — Статилію Мессалину, правнучку Тавра, що двічі був консулом та тріумфатором. Аби її здобути, вбив Аттіка Вестина, її чоловіка, що тоді був консулом. Життя з Октавією швидко йому набридло, а на дорікання друзів завжди відповідав, що для неї достатньо називатися його жінкою[634]. 2. Колька разів навіть намагався задушити її, однак згодом розлучився з нею як із неплідною, хоча люди не схвалили цього й дорікали йому, не добираючи виразів. Врешті він вислав її, а згодом убив під приводом перелюбу: та привід був настільки безсоромно фальшивим, що ніхто навіть під тортурами не підтвердив цього, так що Нерон був змушений підкупити свого колишнього вчителя, щоб той засвідчив, що сам хитрістю заволодів нею. 3. На дванадцятий день після розлучення з Октавією одружився з Помпеею та безмежно любив її, та незважаючи на це, убив, копнувши за те, що накинулася на нього, коли він пізно повернувся з кінних перегонів, а вона була вагітна й недужа. Від неї мав доньку, Клавдію Августу, яку втратив ще немовлям. 4. Зрештою, не було жодних стосунків, які не перекреслив би злочином. Антонію, доньку Клавдія, що відмовилася вийти за нього заміж після смерті Помпеї, стратив, звинувативши в організації заколоту. Подібно вчинив з усіма своїми близькими та знайомими — серед них був молодий Авл Плавт, якого силоміць збезчестив перед смертю, сказавши: “А ось зараз моя матір нехай поцілує мого наступника”, посилаючись на те, що Агриппіна любила Плавта, і що це спонукало його сподіватися на владу. 5. Свого неповнолітнього пасинка, Руфрія Криспіна, сина Помпеї, наказав його ж прислужникам втопити під час риболовлі, бо доповіли йому, що малий, граючись, називав себе полководцем та імператором. Коли Нерон був прокуратором в Єгипті, вислав у заслання Туска, сина своєї годувальниці, за те, що той викупався у бані, збудованій на честь його приїзду. Змусив покінчити самогубством Сенеку, свого наставника, хоча той часто просив звільнити його від обов’язків та відмовлявся від маєтків: Нерон свято присягав, що підозри його даремні, та що він сам радше помре, аніж заподіє йому шкоду. Префектові Буру послав отруту замість обіцяних ліків до горла. Багатих та старих вільновідпущеників[635], що колись допомагали та дораджували йому із всиновленням, а згодом у здобутті влади, — усіх знищив, підкинувши отруту або в їжу, або у питво.

36. Неймовірно жорстоко обходився як із своїми, так і з чужими. Протягом кількох ночей поспіль у небі світилася хвостата зірка, що в народі вважалася вірною прикметою загибелі володарів[636]. Стурбований такою подією, вивідав у астролога Бальбілла, що зазвичай царі у таких випадках відвертають загрозу від себе, караючи інших визначних людей, таким чином скидаючи біду на них: тим самим прирік на смерть усіх вельмож. Посприяло стратам також і викриття двох змов, із яких першу, небезпечнішу, організував Пізон у Римі, а другу — Вениціян у Беневенті. 2. Засуджені виступали на свій захист у кайданах із потрійних ланців: деякі з них відразу визнали свою провину, а деякі, натомість, приписували змову собі як заслугу, стверджуючи, що лише смертю могли допомогти чоловікові, заплямованому такими жахливими злочинами. Дітей покараних вигнали з міста, знищили отрутою або голодом. Відомо, що багатьох убили під час однієї вечері разом із вихователями й капсаріями[637], а решті заборонили заробляти на щоденний хліб.

37. Після цього уже більше не перебирав способами вбивства та карав без міри й за будь-що. Щоб не говорити про багатьох, згадаю, що Сальвідієна Орфіта засудили за те, що він здав три кімнати власного дому поблизу форуму послам із вільних міст; Кассія Лонгина, сліпого юриста, — за те, що він зберігав серед родових цінностей образ Гая Кассія, вбивці Цезаря, а Пета Трасея — за те, що у нього був суворий та повчальний вираз обличчя. 2. Наказуючи померти, давав усього кілька годин відтермінування і щоб не було зволікань, присилав лікарів, аби “доглядали” нерішучих — так називав смерть через розтинання вен. У Єгипті був один чоловік, що пожирав у незмірних кількостях все, що йому давали, навіть сире м’ясо: подейкують, що Нерон хотів давати йому живих людей, аби той розтерзував та поїдав їх. 3. Вихваляючись та гордячись такими своїми успіхами, говорив, що жоден правитель навіть не здогадується, що за влада у нього, і часто посилав зовсім однозначні попередження, що не щадитиме решти сенаторів, і що колись зовсім вичистить республіку від цього сану, а провінції та військо доручить вершникам і вільновідпущеникам. Згодом, від’їжджаючи або приїжджаючи, зовсім не допускав їх до поцілунків та не відповідав на привітання, а розпочинаючи роботи на Істмі, чітко та привселюдно побажав, щоб справи у нього та в римського народу були успішними, навіть не згадавши при цьому сенат[638].

38. Ані до народу, ані до мурів батьківщини не мав жодної милості. Хтось кинув у розмові: “Коли помру, то нехай земля собі вогнем горить”[639], а Нерон відповів: ‘Та нехай уже краще, коли я живу” — саме так і вчинив. Наче невдоволений огидними старими будівлями, вузькими й покрученими вуличками, підпалив місто настільки відкрито, що навіть консуляри хапали у своїх помістях його служників із паклею та смолоскипами, та все ж не зважувалися їх карати. А житниці, що були поблизу Золотого палацу і завжди заступали йому краєвид, спочатку зруйнували метальними машинами, бо були збудовані з каменю, а потім підпалили. 2. Протягом шести днів та семи ночей лютувало полум’я, і люди шукали притулку серед пам’ятників та гробівців. Тоді, крім багатьох житлових будинків[640], згоріли також помешкання колишніх вождів, прикрашені військовими здобутками, храми богів, що їх будували й освячувати ще царі, та навіть ще з Пунічної та Галльської воєн, і все, що мало якусь цінність та важливість із давніх-давен. Пожежу Нерон спостерігав із вежі Мецената[641], тішачись, як говорив, “красі полум’я” і співав “Загибель Трої”[642], зодягнувшись у свій театральний одяг. 3. Одначе й тут не відмовив собі у можливості отримати зиск та вигоду: обіцявши, що трупи й завали ліквідовуватимуться безкоштовно, нікому не дозволяв підходити до залишків свого добра; допомогу від провінцій та приватних осіб не тільки приймав, а буквально вимагав, і в результаті майже зовсім вичерпав їх ресурси.

39. До всіх нещасть, що влаштував правитель, доля додала ще свого: протягом однієї весни чума внесла до списку Лібітіни[643] тридцять тисяч осіб; у Британії військо зазнало поразки — два міста було повністю зруйновано, багато громадян та союзників було вбито; на Сході неслава спіткала легіони — у Вірменії вони потрапили у ярмо, а в Сирії ледве трималися[644]. Дивною та дуже помітною була його байдужість, з якою сприймав злослів’я та докори людей: ні до кого не був такий поблажливий, як до тих, що передражнювали його віршиками та пісеньками. 2. Багато було написано грекою та латиною та переходило з уст в уста, наприклад:

Троє — Нерон, Орест, Алкмеон — матерів своїх вбили.

Ось новина: Нерон матір власноруч вбиває.

Хто б сумнівавсь, що Нерон — не із роду Енея: цей з Трої