Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

Один хай буде державець, Владар один[366].

Зовсім небагато бракувало, аби тут же прийняв діадему та змінив удаваний принципат на справжнє царювання[367]. 2. Коли ж його переконали, що він вивищується і над правителями, і над царями, то почав зазіхати на божественну велич. До того ж, дав завдання, щоб із Греції привезли статуї богів, що мали велику мистецьку й релігійну цінність, серед яких була також статуя Зевса Олімпійського[368], — щоб зняти з них голови та поставити натомість свою. Частину палатинського палацу продовжив аж до форуму, а храм Кастора й Поллукса[369] зробив його передпокоєм і часто сам стояв між братами-богами, аби приймати почесті від прихожан; дехто навіть називав його Юпітером Латинським[370]. 3. До того ж, заснував храм свого власного божества, встановивши у ньому жерців та найнеймовірніші жертви. У цьому храмі поставив золоту статую натурального розміру, в одязі, яким сам користувався на щодень. На посаду жерця, сперечаючись та змагаючись, почергово заступали найбагатші громадяни. Жертвами були фламінго, павичі, тетері, цесарки, фазани, яких призначали окремо для кожного дня. 4. Вночі, коли сяяв повний місяць, постійно кликав його до себе в обійми та в ложе, а вдень пошепки розмовляв з Юпітером Капітолійським — то шепочучи припадав йому до вуха, то підставляв своє, то розмовляв голосніше та не без гніву, так що навіть чули погрозливі слова:

Ти підніми, чи тебе підніму я[371].

Врешті, переконував, що бог його вислухав та запросив до себе. З цієї нагоди перекинув міст понад храмом Августа з Палатину на Капітолій, а згодом, аби бути ще ближче, заклав підвалини нового будинку на Капітолійському пагорбі.

23. Не хотів, щоб його визнавали як онука Агриппи, бо той не був знатного походження, і гнівався, коли хтось у промовах чи віршах зараховував його до наступників Цезарів. Про свою матір говорив як про народжену із кровозмішання, що вчинив Август із Юлією, своєю донькою. Не вдовольнившись і цими наклепами, заборонив святкувати щорічними фестивалями актійську та сицілійську перемоги[372] — як ганебні та шкідливі для римського народу. 2. Свою прабабусю, Лівію Августу, часто називав “Одіссеєм у жіночому вбранні”[373], а в одному з листів до сенату навіть зважився висміювати її незнатне походження, стверджуючи, що її дід по матері був простим декуріоном із Фунд, у той час, коли офіційні відомості стверджували, що Авфідій Луркон був посадовцем у Римі. Коли його бабуся Антонія просила зустрітися наодинці, відмовив їй, прийнявши її лише у присутності префекта Макра: такою неповагою і приниженнями пришвидшив її смерть, а дехто вважає, що навіть підсипав їй отрути. До того ж, на похороні не вшанував її звичними почестями, споглядаючи погребальне полум’я зі спочивальні. 3. Свого брата Тиберія[374], що навіть не здогадувався про це, раптово убив, пославши військового трибуна; вітчима Силана змусив перерізати собі горло бритвою: першого позбувся за те, що той відмовився рушити з ним у розбурхане море в плавання, начебто надіючись заволодіти містом у разі його загибелі під час бурі, а від другого пахло протиотрутою, так наче він боявся, щоб його не отруїли. Насправді ж, Силан старався уникнути подорожі, бо страждав морською хворобою, а Тиберій приймав ліки через постійний та щоразу більший кашель. Клавдія, батькового брата, залишив живим лише для власної втіхи.

24. Жив у ганебних стосунках з усіма своїми сестрами, так що на бенкетах раз по раз вони лежали на ложах нижче від нього, а дружина — вище[375]. Подейкують, що з Друзиллою почав злягатися, ще коли був юнаком, а вона — дівчиною, і що навіть бабуся Антонія, в якої вони виховувалися, застала їх колись разом. Згодом, коли її видали за консуляра Луція Кассія Лонгина, відібрав її у нього та відкрито тримав як законну дружину, приписавши їй навіть у спадщину своє майно та владу, коли хворів. 2. Коли ж вона померла, то встановив загальну жалобу, так що сміятися, купатися, обідати з батьками, дружиною чи дітьми вважалося смертним злочином. А сам так сильно потерпав, що раптово вночі виїхав із міста й, проїхавши через Кампанію, попрямував у Сиракузи, але швидко повернувся назад, відпустивши бороду й волосся. Після цього всі свої важливі обіцянки, навіть перед народними зборами та військом, давав тільки іменем божества Друзилли[376]. 3. До інших сестер не палав такою любов’ю та пристрастю, часом навіть віддавав їх своїм улюбленцям, аби ті розважалися. Так само легко засудив їх у справі Емілія Лепіда, звинувативши в перелюбі та змовництві супроти нього[377]. Оприлюднив не тільки їх приватні листи, які дістав оманою та підступом, а навіть присвятив храмові Марса Месника три мечі з написами, зготовані на його смерть.

25. Важко сказати, що було ганебнішим у його шлюбах — їх укладання, перебування чи розривання. Лівію Орестиллу, з якою одружувався Гай Пізон, наказав завести до себе, коли прийшов на церемонію, і відпустив лише за кілька днів, а через два роки вислав у вигнання, бо запідозрив, що вона за той час зійшлася з чоловіком. Деякі ж говорять, що, гостюючи на весільному обіді, послав записку Пізонові, який лежав навпроти: “Не утискай мою дружину”, а сам тут же вивів її з бенкету та наступного дня виголосив, що знайшов собі дружину за прикладом Ромула й Августа[378]. 2. Коли хтось згадав, що прабабуся Лолії Павлини, дружини Гая Меммія, консуляра-воєначальника, була надзвичайно вродлива, то негайно відкликав його із провінції, розлучив дружину з чоловіком та одружився з нею сам, однак у швидкому часі розлучився й заборонив їй у майбутньому поєднуватися з кимось. 3. Хоча Цезонія ніколи не вирізнялася ані вродою, ані молодістю, та й до того ж була матір’ю трьох доньок від іншого чоловіка, а ще була безмежно марнотратною та розпусною. Проте любив її палко й нестримно, так що часто, зодягнувши в хламиду[379], вручивши їй шолом та щит, виставляв перед військом верхи поряд із собою; друзям показував її навіть без одягу. Назвав її своєю дружиною лише після того, як народила від нього дитину, в один і той сам день проголосивши себе її чоловіком та батьком дитини, що народилася. 4. Дитя, що назвали Юлією Друзиллою, носив по храмах усіх богів і врешті поклав на лоно Мінерві, доручивши їй вигодовувати й виховувати дитя. І ніщо так не доводило, що це справді його нащадок, як та неймовірна жорстокість, з якою дитя драпало лиця й очі немовлят, з якими гралося.

26. Додавати тут розповіді про те, як він поводився із друзями та близькими, було б зовсім даремно й марно — із Птолемеєм, сином царя Юби, його двоюрідним братом, який також був онуком Марка Антонія від доньки Селени, і насамперед — з самим Макроном та Еннією, що допомагали йому отримати владу[380]: адже всіх їх замість родинної близькості та вдячності за заслуги наздогнала жорстока смерть. 2. Навіть стосовно сенату не виявляв ані трохи поваги та поблажливості: деяких, що займали високі пости, змушував по кілька миль бігти у тогах за колісницею, в якій сам сидів, або ж, коли обідав, стояти при обідньому ложі чи біля самих його ніг, підперезавшись рядниною[381]. Деяких, таємно вбивши, все ж продовжував запрошувати, як живих, а по кількох днях оголошував, що вони добровільно покінчили життя самогубством. 3. Консулів, які забули оголосити про його день народження, позбавив повноважень, і республіка залишилася без верховної влади аж на три дні. Квестора, звинуваченого у зраді, наказав покарати батогами, і, здерши з нього одежу, кинув її під ноги воїнам — аби мали на що впертися, щоб краще бити. 4. Із такою ж зверхністю та жорстокістю ставився до всіх інших санів. Потривожений шумом народу, що займав безплатні місця у цирку ще з глибокої ночі, всіх розігнав палицями: тоді у натовпі задушили більше ніж двадцять римських вершників, стільки ж матрон та незліченну кількість іншого люду. На театральних видовищах, намагаючись посварити простолюд[382] із вершниками, роздавав дармові квитки[383] раніше, щоб вершницькі місця швидше займав простолюд. 5. Часом на гладіаторських іграх, коли була жахлива спека, знімав з театру тент і не дозволяв нікому виходити; або ж, скасувавши звичний порядок, виводив на поміст хворих звірів та вбогих, старих і немічних гладіаторів, а замість бійців-клоунів[384] ставив отців сімейств, що мали добру репутацію, але значні тілесні вади. Не один раз, перекривши сховища пшениці, ввергав народ у голод.

27. Але свою вроджену жорстокість найбільше виявив ось якими вчинками. Коли подорожчала худоба, що нею вигодовували звірів для видовищ, наказав натомість кидати ув’язнених, і, обходячи тюрми, навіть не довідувався про причину покарання[385], а ставши посередині біля портика, наказував усіх виводити — “від лисого до лисого”[386]. 2. Якийсь чоловік поклявся змагатися як гладіатор за здоров’я імператора — той домігся виконання обіцянки й дивився, як той бився, і відпустив лише тоді, коли той переміг та ще й довго благав про це. Іншого, що поклявся померти за його здоров’я, однак зволікав накласти на себе руки — віддав своїм рабам, щоб гнали його містом у жертовних вінках та пов’язках, закликаючи сповнити свою обіцянку, а відтак скинули його зі скелі. 3. Багатьох громадян знатного роду, затаврувавши розпеченим залізом, заслав на копальні або на будівництво доріг чи навіть засудив кинути звірам; або ж поставив їх, наче тварин, на чотири кінцівки, та закрив у клітках, або ж розрубав на частини. Не всі покарання були за важкі провини: більшість — чи за погані відгуки про видовища, чи за те, що не присягали його Генієві[387]. 4. Примушував батьків бути присутніми при покараннях синів: за одним із них, що відмовлявся прийти через нездужання, послав лектику, а іншого тут же після видовища страти запросив на обід і, всіляко припрошуючи, спонукав до жартів та веселощів. Наглядача видовищ та боїв наказав протягом кількох днів бити ланцюгами і споглядав це доти, доки не спротивився йому запах гнилого мозку. Ателлана, поета, що написав жартівливого вірша з подвійним змістом, спалив на вогнищі в самому амфітеатрі. Коли одного римського вершника кинули звірам, а він продовжував обстоювати свою невинність, то наказав його витягнути, відрізати язика і вкинути назад.

28. В одного в’язня, що повернувся з довгого заслання, запитав, що він робив там, і той улесливо відповів: “Постійно благав богів, аби Тиберій загинув і ти став імператором, що, врешті, й сталося”. Це наштовхнуло його на думку, що вигнанці моляться за його смерть, і тоді він послав на острови воїнів, аби всіх їх повбивали. Коли ж задумав розірвати на шматки одного сенатора, підмовив кількох раптово напасти на нього, коли він входитиме у курію, називаючи “ворогом народу”, простромити його стержнями й кинути на розтерзання іншим; і не заспокоївся доти, доки не побачив, що члени, плоть та нутрощі чоловіка притягли вулицями й кинули просто йому під ноги.

29. Жорстокість його вчинків побільшувала жахливість висловів. Ніщо так не вихваляв у своєму характері й ніщо так не любив, як нескромність, чи, як сам говорив грецькою, незворушність[388]. Коли Антонія, його бабуся, зважилася настановляти його, навіть не вислухавши її, вигукнув: “Пам’ятай: можу кожному заподіяти, що мені заманеться”. Намірившись убити брата, оскільки підозрював, що той зі страху перед отруєнням приймав протиотруту, сказав: “Протиотруту? Проти Цезаря?” А сестрам, яких вислав, погрожував, що має не лише острови, але й мечі. 2. Одного претора, що вирушив в Антициру на лікування[389] й часто просив про відтермінування свого повернення, наказав убити, додавши при цьому, що тим, кому так довго не допомогла чемериця, необхідне кровопускання. Кожного десятого дня, підписуючи список в’язнів на страту, говорив, що зводить рахунки. Якось, одночасно стративши кількох галлів та греків, похвалявся, що підкорив Галлогрецію[390].

30. Ніколи нікого не страчував необдумано: завжди вимагав, аби жертві завдавали дрібних та частих ударів, постійно повторюючи відоме розпорядження: “Так бий, аби відчував, що умирає”. Якось, коли помилково скарали іншого чоловіка з таким же іменем, він вигукнув: “І той такого ж вартий”. Часто повторював рядок із трагедії:

Хай ненавидять, аби лиш боялись[391].

2. Часто накидався на весь сенат, називаючи їх підлабузниками Сеяна, зрадниками його матері й братів, показував документи, які начебто спалив[392], захищав Тиберія, стверджуючи, що той шалів із необхідності, бо мусив довіряти такій кількості шахраїв. Завжди обмовляв сан вершників за те, що вони надто полюбляли сцену й арену. Гніваючись на юрбу, що на видовищах вболівала не за тих, що й він, вигукнув: “О, якби ж римський народ мав лиш одну шию!” Коли ж вимагали розбійника Тетринія[393], сказав у відповідь, що вони самі Тетринії. 3. Якось п’ятеро ретинаріїв у туніках, змагаючись із секуторами[394], піддалися їм без бою, і коли було віддано наказ убити їх[395], один раптово схопив тризуб та заколов ним усіх переможців. Тоді Калігула видав жалісливий едикт про неймовірну різанину й прокляв усіх, що споглядали її.

31. Часто й відверто жалівся на час, у якому живе, через те, що не трапилося жодного визначного нещастя. За принципату Августа відбулася поразка Вара, коли правив Тиберій — під час вистави завалився театр у Фіденах, а його епоха відзначився лише щасливим життям, і тому його скоро забудуть. Через те й омріював поразки, голод, чуму, пожежі та землетруси.

32. Навіть тоді, коли відпочивав на забавах чи на бенкетах, часто висловлювався, а деколи й діяв з неймовірною жорстокістю. Часто за обідом або на святкуванні вирішував справи про смертні покарання: воїн, досвідчений у рубанні голів, стояв при ньому, аби стинати в’язням голови. В Путеолах, коли посвячували міст (про цю витівку вже згадувалося[396]), запросивши велику кількість народу з берега до себе, раптово скинув усіх у море, а тих, що намагалися схопитися за борти кораблів, спихали веслами й баграми. 2. У Римі на великому бенкеті, коли раб украв срібну пластинку з ложа, негайно наказав катові, аби відтяв йому руки, і, повішавши їх на шию разом із табличкою, на якій було написано причину покарання, проводив його поміж гостями. Мірміллона[397] з гладіаторської школи, що удавано впав, коли боровся з ним палицями, заколов залізним кинджалом і за звичаєм, як переможець, оббіг почесне коло з пальмовою гілкою в руці. 3. Якось, одягнувшись як помічник жерця[398], стояв біля жертовника і, коли привели жертву, замахнувся молотом й убив самого жерця. На пишному бенкеті голосно розреготався: консули, що лежали поряд, улесливо запитали, чому він сміється. Тож він відповів: “А тому, що лиш одного мого кивка достатньо, аби вам тут же перерізали горлянки”.

33. Жарти в нього були жорстокі: якось, ставши біля статуї Юпітера, запитав трагіка Апеллена, хто йому видається величнішим. Коли ж той забарився із відповіддю, наказав бити його батогами, а як бідолаха благав про помилування, то примовляв, що голос у нього солодкий навіть у стогоні. Цілуючи шию дружини чи подружки, додавав: “Відріжуть таку гарну шийку, як лиш скажу слово”. А також часто погрожував допитатися шнурами[399] у своєї Цезонії, чому так сильно її кохає.

34. На весь людський рід усіх поколінь кидався з ненавистю й злістю — не меншою, аніж його зухвалість та жорстокість. Статуї славних мужів, які Август за браком вільного місця переніс із Капітолію на Марсове поле, поскидав та настільки понівечив, що неможливо було їх відновити за збереженими написами; а згодом взагалі заборонив ставити статуї чи бодай погруддя будь-кому живому, хіба що за його попередньою згодою і пропозицією. 2. Замислив навіть знищити поеми Гомера: казав, що Платон міг викинути Гомера з держави, яку встановив[400], то чому ж йому не можна. До того ж, заледве не повикидав з усіх бібліотек твори та зображення Вергілія й Тита Лівія, називаючи одного нездарою й неуком, а другого — балакливим і недбалим істориком. Намагався скасувати науку юридичних консультантів, оскільки постійно запевняв: може поклястися, що потурбується, аби жодна їх порада не розходилася з його бажанням.

35. У всіх відомих родин позабирав давні цінності: у Торквата — браслет[401], у Цинцината — косу[402], в давньої родини Гнея Помпея — прізвисько “Великий”. Птолемея, про якого я вже згадував[403], викликав із царства і прийняв із почестями, та неочікувано стратив його лише з тієї причини, що привернув до себе увагу людей блиском пурпурового плаща, в якому прийшов на гладіаторські ігри. 2. Як лиш зустрічався йому хтось гарний та кучерявий, одразу ж голив йому потилицю, аби позбавити краси[404]. Одного чоловіка, Езія Прокула, батько якого був старшим центуріоном, через надзвичайно великий зріст і красу називали “Колосеросом”[405], тож під час видовищ раптом наказав йому вийти на арену й битися із гладіатором у легкому озброєнні[406], згодом — із гладіатором у важкому озброєнні[407], а коли той переміг обидва рази, тут же наказав зв’язати, одягнути в лахміття й водити вулицями, показуючи жінкам, а потім скарати на горло. 3. Зрештою, не залишилося нікого низького походження й зовсім бідного, кого він не намагався принизити. Цареві Немі[408], який впродовж багатьох років був жерцем, підіслав сильнішого суперника. Коли у день гладіаторських ігор візничий[409] Порій після переможної битви відпустив свого раба, а народ щиро аплодував йому, Калігула кинувся з театру з такою поспішністю, що наступив на край своєї тоги й покотився по сходах, гніваючись та вигукуючи, що народ, владар світу, за найнезначнішу справу надає значно більше честі гладіаторові, аніж божественним імператорам, і в тому числі йому.

36. Не поважав ані своєї, ані чужої скромності. Подейкують, що він мав ганебні стосунки з Марком Лепідом, з мімічним актором Мнестером та навіть із деякими заручниками. Валерій Катулл, юнак з родини консулів, привселюдно заявив, що сам зганьбив імператора, і що від стосунків із ним у нього втомилися боки. Окрім кровозмішання із сестрами та пристрасті до відомої блудниці Піраліди не оминув жодної жінки славного роду. 2. Часто запрошував їх на гостину разом із чоловіками, і коли вони проходили попри його ложе, прискіпливо, наче купець, розглядав усіх, а якщо котрась, соромлячись, опускала очі, то сам піднімав їй голову рукою. Відтак, лиш відчувши потяг, виходив з їдальні та викликав ту, що найбільше припала йому до серця; згодом, повернувшись назад ще зі свіжим задоволенням на обличчі, відкрито хвалив чи ганьбив її, перелічуючи тілесні достоїнства чи недоліки та поведінку в ложі. А деяким за відсутності чоловіків сам посилав розлучення від їхнього імені й наказував саме так записувати в актах.