Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

22. Відхід Августа приховував аж доти, доки не усунув молодого Агриппу. Вбив його військовий трибун, приставлений до нього як охоронець, отримавши письмове розпорядження з відповідним наказом. Однак невідомо, чи таке розпорядження залишив умираючий Август, щоб усунути причину незгоди після своєї смерті, чи написала цей лист Лівія під іменем Августа, Тиберій же був, або й навіть не був, спільником. Коли ж трибун повідомив про виконаний наказ, Тиберій, уникаючи негайної ненависті до себе, відповів, що такого наказу не давав, і що той повинен доповісти про це сенатові. Невдовзі про справу зовсім забули.

23. Скликавши сенат, як належить трибунові, та розпочавши промову, раптово застогнав, наче від великого болю, та забажавши, щоб не лише голос, а й дух покинув його, передав промову синові Друзу, щоб той завершив. Коли ж принесли заповіт Августа, його зачитав вільновідпущеник, а з тих, що його підписували, допустив у курію тільки сенаторів, а всі решта визнали свої підписи поза курією. Заповіт розпочинався так: “Оскільки невблаганна доля вирвала у мене синів Гая та Луція, Тиберій Цезар нехай буде спадкоємцем двох третин мого майна”. Ці слова побільшили підозри тих, хто вважав, що Август призначив Тиберія своїм наступником радше з необхідності, аніж із вибору, позаяк не утримався від такої преамбули.

24. Хоча й не зволікав одразу прийняти й використовувати владу, оточивши себе загоном воїнів, що показувало силу й ознаку прийнятої посади, однак довго відмовлявся неприхованим комедійством: то докоряючи друзям, що вони не знають, якою жахливою насправді є влада, то двозначними відповідями та зумисною нерішучістю затримував сенат, коли той благав його про щось та припадав перед ним на коліна, так що у когось урвався терпець, і він у натовпі вигукнув: “Нехай або діє, або відступиться!” Хтось відверто дорікнув йому, що інші довго виконували те, що обіцяли, а він довго обіцяє те, що виконав. 2. Врешті-решт, наче змушений, шукаючи співчуття та скаржачись на гнітюче рабство, прийняв владу — щоправда лише за умови, що плекатиме надію скласти колись повноваження. Ось його слова: “Допоки прийду до такого віку, що вам видаватиметься розумним надати відпочинок моїй старості”.

25. Причиною його зволікань був страх — звідусіль загрожувала небезпека. Часто говорив, що тримає вовка за вуха[226]. Адже й раб Агриппи, Клемент, зібрав немаленький загін, аби відімстити за свого господаря, і Луцій Скрибон Лібон, знатний муж, таємно планував бунт, і тоді ж сталися два заворушення воїнів — в Ілірикові та в Германії. 2. Обидва війська ставили багато надзвичайних вимог, і поміж них — підвищення платні до преторської. Германці ж відмовилися визнавати воєначальника, якого вони не обирали, і спонукали Германіка, що тоді був на чолі війська, до захоплення влади, хоча той відмовлявся. Боячись, аби не сталося щось подібне, Тиберій просив сенаторів, щоб надали йому керування певною частиною на їх розсуд[227], бо запевняв, що хтось один не зможе керувати всім — хіба що з кимось іншим, або ж із кількома. 3. Він також вдавав, що нездужає, аби Германік спокійніше дочікувався швидкого наступництва чи певнішої участі в правлінні. Поклавши край повстанням, перехитрив та захопив Клемента[228]. Справу Лібона, щоб не починати своє правління надто жорстоко, представив перед сенатом аж через рік, поміж тим задовольняючись лиш заходами безпеки: коли Лібон приносив жертву разом із понтифіками, йому доручили свинцевий ніж замість ритуального[229], а коли він просив розмови наодинці, то Тиберій погодився на неї лише за присутності сина Друза, і під час прогулянки, допоки відбувалася розмова, завжди спирався на його правицю.

26. Тож звільнившись від страху, спочатку виявив себе як скромний громадянин, або ж навіть іще смиренніше, аніж звичайний. Із численних та високих почестей прийняв лише деякі, та й то невеликі. Коли його день народження збігся із плебейськими іграми, то він заледве погодився вшанувати подію лиш однією додатковою колісницею з двійкою коней. Заборонив присвячувати собі храми, жерців, священнослужителів; ставити статуї та образи дозволяв хіба що у винятковому випадку; давав на це дозвіл тільки тоді, коли вони стояли не разом із статуями богів, а як прикраси храмів. 2. Заборонив присягати на вірність своїм постановам[230], не дав дозволу назвати місяць вересень Тиберієвим, а жовтень — Лівієвим. Відмовився від звання імператора, титулу “батька батьківщини”, дубового вінка[231] у передпокої; навіть титул Августа використовував лише в офіційних листах до царів та правителів, хоча й отримав його у спадок. Консульство приймав не більше, аніж три рази, причому одне всього на кілька днів, інше — на три місяці, а третє — до березневих ід, хоча й був у від’їзді.

27. Настільки був ненависним до підлабузництва, що жодного сенатора не підпускав до своєї лектики — ані з привітанням, ані по справах; а коли ж екс-консул[232] для вибачення намагався припасти йому до колін, то Тиберій так відскочив, що аж упав на спину. А коли хтось у розмові або ж у довшій промові говорив улесливо, то не зволікаючи переривав, дорікав та поправляв його. Коли ж назвали його “Владикою”, то просив, щоб його більше не принижували таким іменем. Коли хтось назвав його справи “священними”, а ще хтось сказав, що звертається до сенату за його “волею”, то він змусив їх змінити слова “священний” на “працьовитий”, а “воля” — на “порада”.

28. До того ж, незворушно й терпеливо сприймав насмішки, недобрі розголоси та різні віршики про себе та про своїх, часто стверджуючи, що у вільній державі повинна існувати свобода мови та думки. А коли сенат пропонував визнати такі витівки злочинами та подати на їх авторів до суду, Тиберій відповів: “У нас немає стільки вільного часу, аби вплутуватися у ці чисельні справи: якщо ж відкрити цю прірву, то не зможете робити нічого іншого, а цим лиш притягнете до себе подібні скарги”. Збереглася також доволі скромна цитата із його промови в сенаті: “Якщо хтось буде критикувати мене, то намагатимусь пояснити йому свої вчинки та слова, якщо ж він все ж наполягатиме, то неприязнь буде взаємною”.

29. Усе це підсилювалося тим, що він сам переходив усілякі межі етикету, звертаючись до сенаторів та всього сенату. Не погоджуючись у курії з Квінтом Гатерієм, сказав: “Вибач мені, будь ласка, якщо я, сенатор, супроти тебе вільніше висловлюся”. І згодом додав, звертаючись до всіх: “Говорю вам зараз, отці-сенатори, як і колись говорив, що добрий та праведний керівник, якому ви надали таку велику й необмежену владу, повинен служити сенатові й усьому народові, а деколи — й окремим громадянам. Не соромлюся так говорити, оскільки ви для мене завжди були добрими, справедливими та прихильними — і є такими й зараз”.

30. Запровадив також певний вид свободи, затримавши за сенатом та магістратом[233] колишню поважаність та владу. Не було жодної більшої чи меншої, загальної чи приватної справи, яку не виклав би перед отцями-сенаторами: про податки та монополії[234], про зведення чи відбудовування будинків, навіть про набір чи розпуск воїнів, про розподіл легіонів та допоміжних військ, а також про те, кому продовжити повноваження чи доручити окремі походи, чи що і як йому слід відповідати на листи інших правителів. Ватажка кінного загону притягнув до відповідальності перед сенатом у справі про насильство й грабунок[235]. У курію входив завжди сам-один, а коли раз його принесли недужого на лектиці, то негайно відпустив служників.

31. Ніколи не протестував, коли деякі постанови приймали всупереч його думці. Навіть коли був проти відлучення з міста вже призначених урядовців, щоб вони завжди могли приступити до виконання обов’язків, усе ж один призначений претор отримав дозвіл на поїздку як посланець[236]. Ще одного разу, коли запропонував, аби гроші, що перейшли требійцям за заповітом на побудову нового театру, перевести на улаштування шляху, то досягнути цього не зміг, бо такою була воля грошодавця. Якось, коли сенат під час голосування розділився на дві частини, а Тиберій долучився до меншості, — ніхто за ним не перейшов. 2. Також інші справи провадив лише через магістрат — звичним порядком; консули мали такий авторитет, що деякі посланці з Африки підходили до них із скаргами, що Цезар[237], до якого їх послали, зволікає з рішенням. Але це не дивувало: усі-бо бачили, як він сам вставав перед ними і давав їм дорогу.

32. Висловив догану військовим консулярам[238] за те, що вони не подали сенатові письмового звіту про свої дії, а також за те, що вони зверталися особисто до нього з приводу розподілу військових нагород, так начебто не мали права зробити це самі. Похвалив претора, коли той перед прийняттям обов’язків згідно з давнім звичаєм перед народними зборами виголосив похвальну промову про своїх попередників. На похоронних процесіях деяких відомих людей був присутній аж до спалювання. 2. Таку ж розважливість виявляв і щодо менше відомих людей та щодо менше важливих справ. Коли урядовці з Родосу вислали йому офіційного листа без відповідного припису[239], то викликав їх до себе і, не дорікнувши ані словом, наказав приписати все, що потрібно, та відпустив. Коли Тиберій прийшов до граматика Діогена, який щосуботи[240] читав лекції на Родосі, в позаурочний час, той не прийняв його, а послав до нього раба з повідомленням, щоб він прийшов на сьомий день; а коли згодом Діоген сам прийшов у Рим до дверей імператора, щоб привітати його, Тиберій покарав його лиш тим, що наказав прийти через сім років. А коли намісники переконували його збільшити податок провінціям, то він відповів, що добрий пастух стриже овець, а не здирає з них шкіру.

33. Однак мало-помалу виявив себе правителем: хоча довго поводився по-різному, однак все частіше й частіше турбувався про благоустрій та добробут республіки. Спочатку він втручався тільки для того, аби запобігти зловживанням. Відтак відхиляв деякі рішення сенату, часто пропонував свою допомогу магістратові у вирішенні судових справ, засідаючи разом з ним або ж навпроти, на лаві[241]: і якщо виникала підозра, що якогось зі підсудних виправдають безпідставно, то раптово підводився й або із свого місця, або з квесторської трибуни нагадував суддям про закони, доброчесність та про злочин, що перед ними. Також намагався виправити народні звичаї, зіпсовані бездіяльністю чи поганими звичками.

34. Витрати на видовища й ігри скоротив, понизивши плату акторам та скоротивши до певного числа кількість пар гладіаторів. Сильно скаржачись на те, що ціни на корінфський посуд неймовірно виросли, а за три кефалі[242] заплатили тридцять тисяч, встановив обмеження на домашній крам, а також наказав сенатові щороку переглядати ціни на продукти, надавши едилам повноваження наглядати за їдальнями й пекарнями: аж до того, щоб вони не дозволяли продавати у них навіть печиво[243]. А щоб самому бути прикладом ощадливості, на щорічних святкуваннях подавав страви з попереднього дня або ж навіть уже розпочаті, як-от половину вепра, стверджуючи, що вона смакує так само, як і цілий. 2. Заборонив едиктом щоденні привітальні поцілунки[244] та обмін святковими подарунками[245] після січневих календ. Як правило, сам віддаровував кожному в чотири рази більші подарунки, але не терпів, коли до нього протягом цілого місяця приходили з дарами ті, що не змогли привітати його під час свята.

35. Відродив звичай предків, за яким родичі могли засуджувати жінок легкої поведінки у разі відсутності громадських позивачів. Римського вершника, що заприсягнувся ніколи не розлучатися з дружиною, від присяги звільнив, оскільки той застав її з зятем. Безсоромних жінок, що задля уникнення покарання покидали сан та привілеї матрон, проголошуючи себе повіями[246], а також розпусних юнаків обох санів, що добровільно піддавалися ганебному покаранню, щоб всупереч постанові сенату виступити на сцені й арені — всіх їх покарав вигнанням, аби не шукали порятунку в таких хитрощах. Позбавив сенатора широкої облямівки на тозі, дізнавшись, що той подався у свій маєток перед липневими календами[247], щоб після цього дешевше винайняти житло у Римі. Іншого ж позбавив квестури, бо той одружився за день перед, а розлучився день після жеребкування[248].

36. Скасував іноземні церемонії — єгипетські та юдейські обряди, змусивши тих, що притримувалися цих забобонів, спалити весь ритуальний одяг та приладдя. Усіх молодих юдеїв під виглядом військової служби відіслав у провінції з гіршим кліматом, а всіх інших цієї ж раси чи подібних вірувань вигнав із міста під страхом вічного рабства в разі непокори. Вигнав також астрологів, однак помилував тих, які просили його та обіцяли полишити своє заняття.

37. Насамперед турбувався про забезпечення спокою від бродяг, розбійників та бунтівників. Задля цього частіше, аніж звичайно розставив по Італії військові пости. У Римі влаштував табори для когорт преторіанців, які до того не мали постійного місця й розташовувалися будь-де. 2. Усіляким заворушенням намагався запобігти завчасу, а ті, які виникали, придушував одразу. Коли сварка в театрі завершилася вбивством, то він покарав засланням і причетних, і акторів, через яких виникла суперечка, і жодні благання народу не змогли намовити його повернути їх. 3. Коли простолюд із Полленції[249] під час похорону одного центуріона не хотів випустити процесію з форуму, вимагаючи у спадкоємців грошей на гладіаторські ігри, Тиберій вивів з Рима одну когорту, а з Коттійського царства — другу, не викриваючи справжнього призначення. Вони, оголивши раптово зброю та сурмлячи у сурми, через різні брами ввійшли в місто й полонили більшість простолюду та декуріонів[250] на довічне ув’язнення. Скасував звичай прихистку[251], де він ще тільки існував. За те, що жителі Цизика вчинили винятково незаконні дії щодо римських громадян, Тиберій позбавив їх свободи, яку вони заслужили ще у війні з Мітридатом. 4. Після прийняття повноважень ніколи більше не виступав проти ворогів сам — завжди посилав легатів: і навіть це — тільки з примусу та необхідності. Непевних та ворожих царів тримав у покорі радше завдяки погрозам та переконанням, аніж завдяки силі; деяких, заманивши до себе лестощами й обіцянками, більше не відпустив, як германця Маробода, фракійця Раскупора та каппадокійця Архелая, надавши його царству статус провінції.

38. Упродовж двох років після прийняття влади й ноги не виставляв поза ворота; навіть згодом не виїжджав далі, аніж у ближні міста, щонайдалі — до Антію, до того ж — усього на кілька днів та дуже рідко. Проте часто заявляв, що має намір відвідати провінції та військо, майже щороку готуючись до такого походу: збирав повози, розподіляв продовольство по муніципіях та колоніях, навіть дозволяв приносити жертви за успішну подорож та повернення, так що в народі жартівливо називали його “Каліпідом”, який, за грецьким прислів’ям, біжучи, не просувається уперед ані на лікоть[252].

39. Однак втративши двох синів (Германік загинув у Сирії, а Друз — у Римі), з горя подався в Кампанію: тоді ж виникла загальна думка й розійшлася чутка, що він звідти ніколи не повернеться та швидко там помре[253]. Майже так воно і сталося: адже й до Рима більше не повертався, а кілька днів опісля, коли обідав на віллі поблизу Тарацини під назвою “Печера”, зі стелі раптово почали падати величезні камені, побивши багатьох гостей та слуг. Тиберій випадково вцілів[254].

40. Проїхавши Кампанію та освятивши Капітолій в Капуї та храм Августа в Нолах — властиво, це був привід його подорожі, — попрямував на Капрі. Цей острів приваблював його тим, що був доступний лише в одному невеличкому місці, а з усіх інших боків оточений величезними крутими скелями й глибокими водами. Та народ наполегливими проханнями тут же відкликав його назад, оскільки сталося нещастя: у Фіденах під час гладіаторських ігор завалився амфітеатр і загинуло понад двадцять тисяч людей. Тож він переправився знову на континент, дозволивши усім приходити до нього, незважаючи на те, що виїжджаючи з міста, заборонив турбувати його, та й відмовлявся від усіляких зустрічей навіть у дорозі.

41. Повернувшись знову на острів, зовсім перестав займатися справами республіки: ніколи більше не поповнював декурії вершників[255], не призначав військових трибунів[256] та префектів[257], не міняв керівництво жодних провінцій; Іспанія й Сирія протягом кількох років залишалися без консульських легатів[258]; Вірменію окупували парфи, Моезію — дакійці й сармати, Галлію спустошували германці. Він зовсім занедбав усе: це було великим безчестям та злочином супроти республіки.