Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

Ти — безсердечність сама — чи ще щось до цього додати?

        Хай пропаду, якщо ти — милий для матері син.

Ти — і не вершник. Чому? Ста тисяч[285] немає у тебе,

        Й ще ось: на Родосі[286] ти був на вигнанні, згадай.

Цезарю, вік золотий Сатурна перемінив ти:

        Бути залізним[287] йому, Цезар допоки живий.

Він же гордує вином, відчувши спрагу до крові:

        Так він тепер її п’є, як і вино[288] колись пив.

Сулла, Ромуле[289], глянь — твоїм нещастям щасливий[290],

        Марія також згадай, грізний його поворот[291].

Також — Антонія, що поривався до міжусобиць, —

        Глянь лиш на руки його, зрошені кров’ю не раз.

От і скажи: Рим пропав! Без кровопролиття ніхто ще

        З тих, хто з вигнання вернувсь, влади у них не здобув.

Спочатку він пояснював це як справи тих, кому були ненависні його реформи, що вказували не на їх внутрішні почуття, а на вияв гніву та невдоволення, часто кажучи: “Хай ненавидять, але поважають”. Однак згодом він сам довів, що усі ці перестороги є слушними та справедливими.

60. Якось кілька днів по тому, як Тиберій прибув на Капрі, один рибак зненацька підступив до нього, коли він був наодинці, пропонуючи величезну кефаль: Тиберій же наказав натерти цією рибою лице рибакові, бо налякався, що той пробрався до нього через весь острів крізь скелі та бездоріжжя; під час покарання рибак подякував долі, що не приніс величезного краба, якого також зловив: Тиберій тут же наказав роздерти йому лице тим крабом. Воїна-преторіанця, що викрав павича із його садка, покарав смертю. Коли ж лектика, в якій він подорожував, заплуталася у тернях, то поклавши на землю центуріона перших когорт, що розвідував дорогу, вибив його різками майже до смерті.

61. Врешті, оскільки ніколи не бракувало причини, дав повну волю найрізноманітнішим жорстокостям. Спочатку переслідував друзів та близьких матері, згодом — онуків та невістки, врешті — Сеяна: після його загибелі Тиберій став особливо жорстоким. Як чітко висновується з усього, Сеян сам не спонукав його, а навпаки — шукав нагоди прислужитися; навіть у коментарях, загально й коротко говорячи про своє життя, зважився написати, що Сеяна покарав, дізнавшись, що він виливає свій гнів на дітях його сина Германіка: але одного з них Тиберій сам знищив, коли Сеяна уже підозрювали, а іншого — коли того вже убили. 2. Розповідь про всі його жорстокості буде довгою: достатньо буде сказати про неї загалом та навести деякі приклади. Жоден день на минав без страти — чи священний, чи святковий[292]; навіть у новорічний день відбувалися смертні кари. Багатьох засуджували й карали разом з дітьми, а часом і самі діти їх засуджували. Родичам заборонили навіть оплакувати страчених. Встановили окремі премії для позивачів, та навіть для свідків. На віру приймали кожен донос. 3. Будь-який вчинок розцінювали як важкий злочин, у тому числі й випадкове слово. Засудили поета за те, що він у трагедії наважився критикувати Агамемнона; історика засудили за те, що він обізвав Брута й Красса “останніми з римлян”: авторів тут же стратили, а їх твори знищили, хоча всього за кілька років до того їх відкрито й успішно зачитували перед самим Августом[293]. 4. Деяких, що перебували під вартою, позбавляли не лише втіхи читання, але й розмови та спілкування. Ті, кого вже притягли до судової відповідальності, часто ще вдома різали собі вени з певністю про засудження, та щоб уникнути приниження й безчестя, часто навіть посеред курії приймали отруту: однак попри те, їх із перев’язаними ранами, напівживих та в гарячці, все ж кидали у карцер. Жоден покараний не уникнув Гемонії та гаків[294]: одного дня так стратили двадцять чоловік, у тому числі жінок та дітей. 5. Оскільки давній звичай забороняв страчувати задушенням юних незайманих дівчат[295], кат спочатку безчестив їх, а згодом душив. Тих, що прагнули смерті, силоміць змушували жити. Адже смерть вважалася легким покаранням — коли Тиберій дізнався про передчасну загибель Карнула, одного із підсудних, то довго розпачав: “Карнул від мене вислизнув”. А коли він обходив ув’язнених, та хтось почав благати про пришвидшення кари, відповів: “Тобі ще далеко до прощення”. 6. Один консуляр зазначає у своїх споминах, що якось на багатолюдному бенкеті, на якому був присутній і він, гном, що стояв перед столом поміж клоунів, запитав Тиберія, чому Паконій, засуджений за зневагу до величі, й досі живий: на що Тиберій, дорікнувши тому за надмірну зухвалість, за кілька днів після того дав письмову вказівку сенатові щонайшвидше видати постанову про страту Паконія.

62. Незмірно зросла його жорстокість із вісткою про смерть Друза, рідного сина. Адже Тиберій вважав, що Друз помер через хворобу та шкідливі звички: та згодом довідався, що той помер від отрути, яку підступно зготувала йому дружина Лівілла і Сеян. Ось тоді ніхто більше не уникнув мук та кари. Увесь свій час Тиберій присвятив розслідуванню цієї справи. Як тільки Тиберієві сповістили, що до Рима прибув один чоловік з Родосу, якого він сам запросив дружнім листом, негайно наказав кинути того у в’язницю на тортури, гадаючи, що й він може щось видати корисне для справи; згодом, зрозумівши свою помилку, наказав убити бідолаху, аби той не розголосив цього свавілля. 2. Досі на Капрі показують місце розправи: після довгих та вишуканих тортур наказував при ньому кидати засуджених у море, де їх підхоплювали моряки, добиваючи баграми та веслами, аби остаточно витрясти з них душу. Поміж різних способів катувань вигадав також такий: зумисне напоюючи в’язнів великою кількістю вина, несподівано перев’язували їм сечівник, і вони мучилися і від пут, і від переповнення сечею. 3. І якщо б смерть не перешкодила йому, і якщо б Трасилл[296], як подейкують, не підказував йому відкладати деякі покарання з надією на довше життя, то певно, що знищив би ще багатьох, не милуючи навіть решти онуків: на той час підозрював уже Гая, зневажав Тиберія за те, що він був начебто позашлюбним. І це не було неправдою, оскільки часто називав Пріама[297] щасливим, тому що той пережив усіх рідних.

63. Однак є багато свідчень, що посеред усього цього був не лише ненависний для усіх та огидний, але жив у страхові й терпів постійні образи. Він заборонив звертатися до віщунів таємно й без свідків. Робив спроби зруйнувати оракули поблизу Рима, та змінив своє рішення, налякавшись чуда із пренестинськими табличками. Запечатавши, їх перевезли до Рима, та у ящику їх не виявилося: появилися вони лиш тоді, коли ящик привезли назад у храм[298]. Одного чи двох проконсулів, що вже отримали провінції, ніяк не наважувався відпустити від себе і так їх затримав, що за кілька років сам надав наступників при них же. Увесь цей час вони залишалися при своїх обов’язках та виконували різні доручення за посередництва помічників та посланців.

64. Ув’язнивши невістку та онуків, після цього ніколи не переводив їх в інше місце без кайданів, та до того ж лише в закритій лектиці, наказуючи охоронцям не дозволяти перехожим та стороннім зупинятися й оглядатися.