Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

Лікар-куратор вдягнув хірургічний костюм, і ми разом видалили кістковий наріст. Він почав відтягувати зв’язки, під якими була тверда оболонка зі спинномозковою рідиною і нервовими корінцями. Найпоширеніша помилка на цьому етапі – продірявити тверду мозкову оболонку. Я працював з протилежного боку. Краєм ока я побачив біля його інструмента синю тканину – там почала проглядатись тверда мозкова оболонка.

– Обережно! – застеріг я тої миті, коли ротик його інструмента зачепив тверду оболонку. Рана почала наповнюватись прозорою спинномозковою рідиною. У мене уже більше року не було протікань в жодній операції. Щоб його зупинити, знадобиться ще одна година.

– Дістаньте мікронабір, – сказав я. – У нас протікання.

Коли ми ліквідували наслідки і видалили стиснену м’яку тканину, мої плечі горіли. Лікар-куратор зняв хірургічний костюм, вибачився і подякував, після чого залишив мене самого зашивати рану. Прошарки гарно сходились. Я почав зшивати шкіру нейлоновими нитками. Більшість хірургів використовує скоби, але я був переконаний, що нейлон рідше викликає запалення, і це останнє зшивання я хотів зробити по-своєму. Шкіра з’єдналась ідеально, без напруги, так, наче її взагалі не оперували.

Добре. Хоч щось добре.

Коли ми зняли покривала з пацієнта, операційна сестра, з якою я ніколи раніше не працював, запитала:

– Ви будете на чергуванні цими вихідними, док?

– Ні, – і, можливо, більше ніколи не буду.

– У вас ще є заплановані операції на сьогодні?

– Ні, – і, можливо, більше ніколи не буде.

– Чорт, ну тоді це, мабуть, щасливий кінець! Роботу завершено. Я люблю, коли все закінчується добре, а ви, док?

– Так, я теж люблю.

Поки медсестри прибирали, а анестезіологи почали будити пацієнта, я сів за комп’ютер, щоб ввести замовлення. Я завжди жартома погрожував, що, поки я головний, замість енергійної поп-музики, яку всі люблять вмикати в операційній, ми слухатимемо лише босанову. Я ввімкнув на радіо Getz/Gilberto, і кімнату наповнили м’які сонорні звуки саксофона.

Невдовзі я вийшов з операційної, зібрав свої речі, які назбирались за сім років роботи – додатковий одяг на ті випадки, коли я залишався тут на ніч, зубні щітки, мило, зарядки до телефону, перекуси, мою модель черепа, колекцію книг з нейрохірургії тощо. Трохи подумавши, я вирішив залишити книжки. Тут вони будуть потрібнішими.

На шляху до стоянки до мене підійшов ординатор, щоб щось в мене запитати, але в нього задзвонив пейджер. Він подивився на нього, помахав рукою, обернувся і побіг у лікарню. «Поговоримо пізніше!» – гукнув він через плече. У мене в очах стояли сльози, коли я сів в автівку, завів її і повільно виїхав на вулицю. Я поїхав додому, минув вхідні двері, повісив свій білий халат на вішалці і зняв бейдж. Я дістав батарею зі свого пейджера. Після цього я зняв хірургічний костюм і довго простояв під душем.

Пізніше ввечері я зателефонував Вікторії і повідомив їй, що не приїду в понеділок і, можливо, взагалі ніколи та що я не складатиму графік операцій.

– Знаєте, мені часто снився страшний сон про те, що цей день от-от настане, – сказала вона. – Не знаю, як ви так довго протримались.

Я і Люсі зустрілися з Еммою в понеділок. Вона підтвердила підготовлений нами план: бронхоскопічна біопсія, пошук мутацій, які піддаються лікуванню, або ж хіміотерапія. Однак насправді я прийшов до неї по настанови. Я розповів їй, що поки що не займатимусь нейрохірургією.

– Гаразд, – сказала вона. – Це добре. Ти можеш зробити паузу, наприклад, якщо хочеш зосередитись на чомусь важливішому для тебе. Але не через те, що ти хворий. Ти не більше хворий, ніж тиждень тому. Це вибоїна на дорозі, але ти можеш продовжувати задану траєкторію. Нейрохірургія була для тебе важливою.

Знову я перетнув межу між лікарем і пацієнтом, між діячем і напрямком дії, між суб’єктом і безпосереднім об’єктом. До хвороби моє життя можна було описати як лінійний сумарний результат моїх рішень. Як і в більшості сучасних наративів, доля персонажа залежала від дій людей, його та інших. Хоча Глостер у п’єсі «Король Лір» скаржиться на людську долю – «те саме ми, що мухи для хлоп’ят» – але початок драматичному ходові подій у творі задає марнославство Ліра. Починаючи від епохи Просвітництва, чільне місце належало індивідууму. Але зараз я жив у іншому світі, більш стародавньому, у якому дії людини тьмяніли на тлі надлюдських сил. Це був світ, який більше нагадував давньогрецьку трагедію, ніж твори Шекспіра. Жодні зусилля не допоможуть Едіпові і його батькам уникнути своєї долі; доступ до сил, що контролюють їхні життя, їм забезпечують лише оракули і провидці, наділені божественним зором. Я прийшов не для того, щоб отримати план лікування – я прочитав доволі матеріалів, щоб знати медичні заходи – а за мудрістю оракула, яка б мене заспокоїла.