Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

Через шість місяців після діагнозу скан знову був стабільним, і я відновив свої пошуки роботи. За умови, що рак буде під контролем, у мене був шанс прожити ще кілька років. Здавалося, що кар’єра, побудові якої я присвятив стільки років і яка розвіялась під час хвороби, зараз знову стала досяжною. Я вже майже чув переможні фанфари.

Під час наступного візиту до Емми ми розмовляли про життя і про те, як складається моя доля. Я пригадав Генрі Адамса, який намагався порівняти наукову силу двигуна внутрішнього згоряння з екзистенційною силою Діви Марії. На цей час наукові питання були вирішені, даючи можливість екзистенційним питанням заявити про себе сповна. Однак обидві ці категорії стосувались лікарської роботи. Я нещодавно дізнався, що вакансію хірурга-науковця у Стенфордському університеті, на яку я був основним претендентом, хтось посів, поки я хворів. Я почувався розчавленим і розповів їй про це.

– Що ж, – сказала вона, – іноді ця робота лікарем-професором дуже виснажує. Ти і сам це знаєш. Мені шкода.

– Так. Мабуть, мене захоплювала наука, яка пов’язана з двадцятирічними проектами. Не знаю, чи настільки мене цікавить робота вченого без цих часових меж.

Я намагався розрадити себе.

– За кілька років неможливо багато встигнути.

– Правильно. Пам’ятай лише, що ти чудово змагаєшся. Ти знову працюєш. Скоро в тебе народиться дитина. Ти знаходиш цінності, а це нелегко.

Згодом того ж дня один із молодших професорів, колишній резидент і мій близький друг, зупинила мене у вестибюлі.

– Привіт, – сказала вона, – на зборах факультету було багато дискусій стосовно того, що робити з тобою.

– Що робити зі мною?…

– Гадаю, дехто з професорів турбується, чи завершиш ти резидентуру.

Для того щоб завершити резидентуру, необхідні були дві речі: виконати певні державні та місцеві вимоги – я це вже зробив – і отримати благословення факультету.

– Що? – сказав я. – Не хочу, щоб це прозвучало зухвало, але я хороший хірург, не гірший, ніж…

– Знаю. Мабуть, вони просто хочуть побачити, як ти виконуєш увесь обсяг роботи головного резидента. Тому що ти їм подобаєшся. Серйозно.

Я зрозумів, що так і є: протягом кількох останніх місяців я виконував лише обов’язки операційного медбрата. Я використовував рак як причину не брати на себе повну відповідальність за пацієнтів. З іншого боку, хай йому грець, це була поважна причина. Але тепер я почав приходити на роботу раніше, залишатись на ній довше, знову лікувати пацієнтів у повному обсязі і таким чином додав ще чотири години до свого дванадцятигодинного робочого дня. Завдяки цьому в центрі моєї уваги знову незмінно перебували пацієнти. У перші два дні мені здавалося, що доведеться звільнитись, тому що на мене постійно накочували нудота, біль і втома, змушуючи у вільні хвилини шукати ліжко, на якому можна поспати. Але на третій день мені знову це почало подобатись, незважаючи на стан мого організму. Зв’язок із пацієнтами повернув утрачений зміст у мою роботу. Я вживав протиблювотні і нестероїдні протизапальні ліки в перервах між операціями і перед обходом. Я страждав, але цілком повернувся до роботи. Замість того щоб шукати вільне ліжко, я почав відпочивати на дивані молодших резидентів. Звідти я наглядав за тим, як вони лікують моїх пацієнтів, і напучував їх під час нападів болю в спині. Чим більш змученим ставало моє тіло, тим більше я радів виконаній роботі. Наприкінці першого тижня я проспав сорок годин без перерви.

Але я брав на себе ініціативу.

– Знаєте, босе, – казав я, – я тут переглядав плани завтрашніх операцій, і я знаю, що першою призначено міжпівкульну, але вважаю, що значно безпечніше буде зробити парієтально-транскортикальну.

– Справді? – відгукнувся лікар-куратор. – Дайте-но подивлюсь на знімки… Знаєте що? Ваша правда. Чи зможете ви внести зміни в графік?

Наступного дня:

– Вітаю, сер! Це Пол. Я щойно спілкувався з містером Ф. і його рідними у відділенні інтенсивної терапії. Гадаю, нам потрібно завтра зробити йому передню дискектомію і фузію. Чи можна призначити операцію? О котрій годині ви будете вільними?