Розділ «Епілог Люсі Каланіті»

Люсі Каланіті

Два спадки ти залишив,

Любов – один із них,

Така, яку Всевишній

Прийняти в дар би зміг.

Мов океан, широкі

Залишив межі болю

Між вічністю і часом,

Між мною і тобою.

Емілі Дікінсон

Пол помер у понеділок, 9 березня 2015 року, в оточенні своїх рідних, на лікарняному ліжку приблизно за двісті ярдів від пологового відділення, у якому за вісім місяців до того з’явилась на світ наша донька Каді. Якби в період між народженням Каді і смертю Пола ви побачили, як ми обсмоктуємо реберця в місцевому барбекю-ресторані і, усміхаючись, п’ємо кухоль пива, а поруч в колясці спить чорнява дівчинка з довгими віями, ви б нізащо не подумали, що Полові, найімовірніше, залишилось жити менше року і що ми це усвідомлюємо.

Десь перед першим Різдвом Каді, коли їй було п’ять місяців, рак Пола почав опиратись третій лінії ліків, яку йому порекомендували після того, як Тарцева і хіміотерапія припинили діяти. Каді на свята вперше куштувала тверду їжу; закутана в піжаму з карамельними тростинами, вона жувала солодку картоплю. Уся родина зібралась у батьківському домі Пола в Кінгмані, штат Аризона, наповненому світлом від свічок і розмовами. Упродовж наступних місяців його сили зменшувались, але ми і далі проживали радісні моменти всупереч нашому смуткові. Ми влаштовували затишні звані вечері, щовечора обіймали одне одного, раділи ясним очам і спокійному характеру нашої доньки. І, звичайно ж, Пол писав, вмостившись у своєму м’якому кріслі і загорнувшись у теплу вовняну ковдру. Протягом своїх останніх місяців він зосереджувався винятково на тому, щоб завершити книжку.

На зміну зимі прийшла весна, і на нашій вулиці зацвіли великі рожеві магнолії, але здоров’я Пола стрімко погіршувалось. Наприкінці лютого йому вже доводилось використовувати додатковий кисень, щоб підтримувати комфортне дихання. Я викидала його непочатий обід у кошик для сміття поверх непочатого сніданку, а через кілька годин купа поповнювалась непочатою вечерею. Раніше він любив їсти на сніданок мої сандвічі – яйце, ковбаса і сир, викладені на рол, але, відколи в нього погіршився апетит, ми перейшли на яйця з тостом, потім на самі яйця, поки він не перестав переносити і їх. Навіть його улюблені смузі – склянки, які я наповнювала незмінним набором калорій, були неапетитними.

Засинати Пол починав усе раніше, мовлення його періодично ставало нерозбірливим, а нудота перетворилась на постійну. КТ і МРТ мозку підтвердили, що рак легень Пола погіршився і нові пухлини з’явились також у мозку, у тому числі карциноматоз мозкових оболонок – рідкісне і смертельне проникнення, унаслідок якого прогнозована тривалість життя становила всього кілька місяців і над нами нависла тінь гострих неврологічних розладів. Ці новини прикро вразили Пола. Він говорив мало, але як нейрохірург знав, що на нього чекає. Хоча Пол змирився з обмеженою тривалістю життя, неврологічні розлади стали новим ударом; його мучила думка про втрату змістовності та суб’єктності. Разом з онкологом Пола ми визначили наш головний пріоритет: якомога довше зберегти гостроту розуму. Ми організували участь у клінічних випробуваннях, консультації з фахівцем із нейроонкології і візит команди, що забезпечувала його паліативний догляд, для того, щоб обговорити можливості лікування в хоспісі. Усе це мало на меті максимально підвищити якість його життя на той час, який у нього залишився. Хоч я і кріпилась, моє серце огортав смуток, коли я думала про його подальші страждання і хвилювалась, що йому залишилось жити лише кілька тижнів – можливо, навіть менше. Коли ми трималися за руки, я уявляла собі його похорон. Я не знала, що Пол помре через кілька днів.

Ми провели його останню суботу з родичами в затишку нашої вітальні. Пол тримав Каді на руках у м’якому кріслі; його батько сидів на моєму кріслі для годування, його мати і я сиділи поряд на дивані. Пол співав Каді пісню і обережно гойдав її на колінах. Вона широко посміхалась, не помічаючи трубки, які постачали в його ніс кисень. Його світ став тіснішим; я не приймала відвідувачів, котрі не були членами родини. Пол сказав мені: «Я хочу, щоб всі знали, що я люблю їх, навіть якщо не бачусь із ними. Я ціную їхню дружбу, і ще одна склянка «Ардбега» цього не змінить». Того дня він нічого не писав. Рукопис його книжки був лише частково завершеним, і Пол знав, що, мабуть, не зможе його дописати – навряд чи йому вистачить сил, ясності розуму і часу.

Щоб підготуватись до клінічного випробування, Пол перестав приймати щоденні ліки для таргетованої терапії, які недостатньо ефективно контролювали його рак. Існував ризик того, що рак швидко поширюватиметься або загостриться після того, як він припинить курс прийому. Тому онколог Пола просила мене щоденно записувати його на відео під час виконання одного і того самого завдання, щоб виявити дефекти в мовленні або ходьбі.

– «Квітень – найлютіший місяць», – уголос читав Пол у вітальні в суботу обраний ним вірш Т. С. Еліота «Спустошена земля», поки я знімала відео. – «Мішає спомини й бажання, розтравляє гниле коріння провесняними дощами».[7]

Родичі засміялись, коли він, хоч цього й не було в сценарії, поклав книжку обкладинкою догори на коліна і почав декламувати напам’ять.

– Це так на нього схоже! – з усмішкою сказала його мати.