Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Ні.

– А слід було б. Лікування триватиме довго.

– Гаразд, так. Я роздратований у великому плані. Але з точки зору повсякдення я готовий повернутись до фізичної терапії і почати одужувати. Одного разу я це вже робив, нічого нового, чи не так?

– Ти бачив свій останній скан? – запитала вона.

– Ні, я, можна сказати, припинив дивитись.

– Там усе добре, – сказала вона. – Здається, хвороба стабілізувалась, можливо, навіть дещо відступила.

Ми трохи обговорили подальшу логістику; хіміотерапію доведеться відкласти, поки я не зміцнію. До участі в експериментальних випробуваннях мене теж не допустять у такому стані. Лікування – не варіант, принаймні поки хоча б частина сил не повернеться. Я сперся головою об стіну, щоб підтримати ослаблі м’язи шиї. Мої думки плутались. Мені знову потрібно було, щоб оракул видав своє пророцтво, дізнався загадки від пташок або з зоряних карт, з мутованих генів або методу Каплана – Мейєра.

– Еммо, – промовив я, – який наступний крок?

– Набирайся сил. Це все.

– Але, коли рак повернеться… тобто які можливості… – Я затнувся. Перша лінія лікування (Тарцева) не спрацювала. Друга (хіміотерапія) мене ледь не вбила. Третя лінія, навіть якщо я доживу до неї, була не дуже обнадійливою. Окрім цього було недосліджене поле експериментальних ліків. У мене з вуст зірвались фрази, сповнені сумніву:

– Йдеться про те, щоб повернутись в операційну, ходити чи навіть…

– У тебе залишилось ще добрих п’ять років, – сказала вона.

Вона вимовила це без авторитетного тону оракула, без впевненості людини, яка справді вірить. Натомість це пролунало як прохання. Як у того пацієнта, який міг розмовляти лише цифрами. Наче вона не стільки розмовляла зі мною, скільки благала, як звичайна людина, у сил і доль, які насправді це контролюють. Стосунки «лікар – пацієнт» іноді наділені атмосферою авторитетності, але бувають моменти, такі як ось цей, коли є лише дві людини, які тримаються разом, і одна з них вдивляється в безодню – не більше і не менше.

Виявляється, лікарям теж потрібна надія.

Коли ми повертались додому після прийому в Емми, нам зателефонувала мама Люсі і повідомила, що вони їдуть в лікарню. У Люсі почались пологи. («Обов’язково якнайшвидше запитайте про епідуральну анестезію», – попрохав я її. Моїй дружині й так довелось пережити чимало страждань.) Я повернувся до лікарні в інвалідному візку, який штовхав мій батько. Я ліг на ліжко в пологовій палаті; щоб моє кістляве тіло не тремтіло, мене обклали теплопакетами і ковдрами. Протягом наступних двох годин я спостерігав за тим, як Люсі і медсестра здійснюють ритуал пологів. Коли перейми почастішали, медсестра почала відраховувати поштовхи: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять!»

Люсі повернулась до мене і з посмішкою на вустах промовила:

– Я наче беру участь у змаганнях!

Я випростався на ліжку і посміхнувся їй у відповідь, дивлячись, як здіймається її живіт. У житті Люсі і моєї доньки я буду відсутній надто часто, тож якщо це – максимальна присутність, яку я можу забезпечити, нехай так і буде.

Трохи згодом після півночі медсестра розбудила мене легким поштовхом.

– Уже скоро, – прошепотіла вона.