Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Це не кінець. – Вона, мабуть, вживала цю фразу тисячу разів – зрештою, хіба я не використовував схожі промови для своїх пацієнтів, тих, що шукали відповіді, яких не існує? – І навіть не початок кінця. Це кінець початку.

І мені стало легше.

Через тиждень після біопсії Алексіс, практикуюча медсестра, зателефонувала мені. Нових мутацій, що піддаються лікуванню, не було виявлено, тому єдиним варіантом була хіміотерапія. Її було заплановано на понеділок. Я хотів дізнатись про конкретні препарати, але у відповідь почув, що потрібно запитати про це в Емми. Вона їхала на озеро Тахо з дітьми, але обіцяла зателефонувати мені на вихідні.

Наступного дня, в суботу, я відповів на її дзвінок. Я запитав у неї, що вона думає про препарати для хіміотерапії.

– Ну, – сказала вона, – чи є в тебе якісь конкретні пропозиції?

– Мабуть, головне запитання – чи варто долучати авастин, – відповів я. – Я знаю, що останнє дослідження виявило гіршу побічну дію і жодних переваг, і деякі онкологічні центри відмовляються від нього. На мою думку, це лише одне дослідження серед численних наявних доказів його ефективності, тому схиляюсь до того, щоб прийняти цей препарат. Ми зможемо припинити його використання, якщо мій організм на нього погано реагуватиме. Якщо ти вважаєш це доцільним.

– Так, цілком слушно. Крім того, через страхові компанії його буде важче додати пізніше, тому це ще одна причина використовувати його на початку.

– Дякую за дзвінок. Не заважатиму тобі насолоджуватись озером.

– Гаразд, але є ще одне… – Вона зробила паузу. – Я справді рада, що ми разом розробляємо твій медичний план. Звичайно, ти лікар – ти знаєш, про що кажеш, і це твоє життя. Але якщо ти захочеш, щоб я просто була лікарем, я з радістю так зроблю.

Я ніколи навіть не замислювався про те, щоб звільнити себе від відповідальності за власне лікування. Я просто припустив, що всі пацієнти стають фахівцями зі своєї хвороби. Я пригадав, як, будучи зеленим студентом-медиком, який нічого не знає, часто просив у пацієнтів пояснити свою хворобу й лікування, їхні сині пальці й рожеві пігулки. Але як лікар я ніколи не очікував від них самостійних рішень; я ніс відповідальність за пацієнта. І я зрозумів, що намагаюсь робити те ж саме; я-лікар продовжував нести відповідальність за себе-пацієнта. Навіть якщо мене прокляли грецькі боги, думка про те, щоб передати контроль, здавалась безвідповідальною, а то й взагалі неприйнятною.

Курс хіміотерапії почався в понеділок. Я, Люсі і моя мати разом поїхали в інфузійний центр. Мене під’єднали до крапельниці, я зручно вмостився в м’якому кріслі й почав чекати. Для введення коктейлю з ліків потрібно було чотири з половиною години. Упродовж цього часу я спав, читав, іноді просто роздивлявся навколо, а Люсі і моя мати сиділи поряд, час до часу порушуючи тишу розмовами на загальні теми. У решти пацієнтів стан здоров’я був різним – одні з них були лисі, інші мали гарні зачіски, одні були виснажені, інші енергійні, одні неохайні, інші елегантно вбрані. Усі вони лежали нерухомо, мовчки, поки через крапельницю в їхні витягнуті руки вводили отруту. Мені потрібно було приїжджати на процедуру раз на три тижні.

Я почав відчувати дію хіміотерапії наступного дня у формі глибокої втоми і цілковитого виснаження. Їжа, яка зазвичай приносила неабияке задоволення, стала схожою на морську воду. Раптом всі радощі мого життя немов стали солоними. На сніданок Люсі приготувала мені бублик з домашнім сиром; він був схожий на соляний лизунець. Я відклав його вбік. Читання виснажувало мене. Перед цим я погодився написати кілька розділів про лікувальний потенціал мого дослідження з Ві для двох провідних підручників з нейрохірургії. Це теж довелось відкласти. Дні минали один за одним, позначаючи час телевізійними програмами і силуваними прийомами їжі. Протягом цих тижнів виникла одна закономірність: слабкість поступово минала, і я повертався до нормального стану саме перед наступною процедурою.

Цей цикл тривав; мої поїздки в лікарню і назад супроводжувались незначними ускладненнями, яких було якраз достатньо для того, щоб унеможливити повернення до роботи. Факультет нейрохірургії постановив, що я виконав усі державні й місцеві вимоги для присвоєння кваліфікації. Церемонію було заплановано на суботу, приблизно за два тижні до очікуваної дати пологів Люсі.

Настав день випуску. Коли я у спальні вдягався, щоб піти на церемонію – кульмінацію семи років резидентури – у мене стався різкий напад нудоти. Це не було схоже на звичну нудоту від хіміотерапії, яка накочує, немов хвилі, і яку, як і хвилі, можна опанувати. Я почав нестримно блювати зеленою жовчю; її вапнистий присмак відрізнявся від шлункової кислоти. Вона сформувалась глибоко в кишках.

Усе-таки я не піду на церемонію випуску.

Щоб організм не зневоднився, мені потрібне було внутрішньовенне вливання, тому Люсі відвезла мене у відділення невідкладної допомоги, де мені почали вводити рідину. На зміну блюванню прийшла діарея. Я приязно поспілкувався з медичним резидентом, Бредом, і розповів йому свою медичну історію із зазначенням усіх моїх ліків. У результаті мова зайшла про досягнення молекулярної терапії, особливо ліків, які я приймав, Тарцеви. Медичний план був простий: мені потрібно було вводити рідину через крапельницю, поки я не зможу самостійно пити ротом. Того вечора мене перевезли в лікарняну палату. Але, коли медсестра перевіряла мій список ліків, я помітив, що в ньому немає Тарцеви. Я попросив її зателефонувати резидентові і виправити помилку. Таке трапляється. Зрештою, я приймав дванадцять видів ліків. Встежити за всім було нелегко.

Бред прийшов далеко після півночі.

– Я чув, що у вас було запитання стосовно ваших ліків? – сказав він.

– Так, – відповів я. – Тарцеву не замовили. Чи могли б ви її замовити?

– Я вирішив її скасувати.