Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Добре, як скажете, – сказав він і вийшов з палати.

Уранці я дізнався, що він не замовив ліки.

Емма зайшла привітатись і сказала мені, що розв’яже питання із замовленням. Вона побажала мені швидкого одужання і вибачилась за те, що на тиждень їде з міста. Протягом дня мій стан погіршився, діарея стрімко посилювалась. Мені вводили рідину, але недостатньо швидко. Нирки почали відмовляти. У роті стало настільки сухо, що я не міг розмовляти й ковтати. Під час наступних замірів мій рівень сироваткового натрію наблизився до смертельно небезпечної межі. Мене перевели у відділення інтенсивної терапії. Частина мого м’якого піднебіння і глотки відмерла через зневоднення і відлущилась. Я відчував біль і переміщувався з одного рівня свідомості на інший, у той час як пантеон спеціалістів зібрався разом, щоб допомогти мені: лікарі інтенсивної терапії, нефрологи, гастроентерологи, ендокринологи, інфекціоністи, нейрохірурги, онкологи загального напряму, торакальні онкологи, отоларингологи. Люсі, на тридцять восьмому тижні вагітності, удень залишалась біля мене і потайки перебралась до моєї колишньої кімнати для чергових, за кілька кроків від відділення інтенсивної терапії, щоб навідуватись до мене вночі. Її голос та голос мого батька також було чути.

Під час прояснення свідомості я чітко розумів, що така кількість голосів утворює какофонію. У медицині це явище називають проблемою WICOS: Who Is the Captain of the Ship? («Хто капітан корабля?»). Нефрологи не погоджувались із лікарями інтенсивної терапії, які своєю чергою не погоджувались з ендокринологами, які своєю чергою не погоджувались з онкологами, які своєю чергою не погоджувались із гастроентерологами. Я відчував відповідальність за своє лікування: коли до мене поверталася свідомість, друкував важливі подробиці щодо моєї нинішньої хвороби і з допомогою Люсі намагався зібрати всіх лікарів разом для узгодження фактів та інтерпретацій. Згодом крізь напівсон я невиразно чув, як мій батько та Люсі обговорюють мій стан з кожною групою лікарів. Ми підозрювали, що головний план має полягати в тому, щоб лікувати мене вливаннями, поки не закінчиться дія хіміотерапії. Але кожна група фахівців мусила допускати більш езотеричні варіанти і відстоювати відповідні аналізи й схеми лікування, частина з яких здавалася зайвою або непродуманою. Бралися зразки, замовлялися скани, вводились ліки; я втратив лік часові і подіям. Я просив, щоб мені пояснювали ці плани, але речення ставали слизькими, голоси – розмитими і приглушеними, мене огортала темрява посеред розповіді лікарів, і зв’язність то зникала, то знову з’являлась. Я відчайдушно хотів, щоб Емма була тут і щоб вона була за головного.

Раптом вона прийшла.

– Ти вже повернулась? – запитав я.

– Ти вже більше тижня пробув у відділенні інтенсивної терапії, – відповіла вона. – Але не хвилюйся. Ти одужуєш. Більшість твоїх показників стабілізувалась. Скоро тебе звідси випишуть.

Я дізнався, що вона спілкувалась із моїми лікарями електронною поштою.

– Пам’ятаєш, як ти запропонувала просто бути лікарем, щоб я міг просто бути пацієнтом? – запитав я у неї. – Вважаю, ця ідея може бути слушною. Я читав статті і художню літературу, намагався знайти в них правильну точку зору, але не зміг.

– Я не впевнена, що це можна знайти в книжках, – відповіла вона.

Тепер Емма була капітаном корабля і привносила відчуття спокою в цю хаотичну госпіталізацію. Мені пригадався Т. С. Еліот:

Дам’ята: Човен радо слухає руки,

Що вправно і веслом орудує, й вітрилом,

На морі штиль, і твоє серце радо слуха

Вишнього поклику, в битті його – покора

Руці, що владу має.[6]

Я відхилився назад на лікарняному ліжку і заплющив очі. Коли мене знову огорнула темрява делірію, я врешті розслабився.

У припустимий день пологи Люсі не настали, і мене нарешті почали готувати до виписки. Я втратив понад 18 кілограмів, відколи мені поставили діагноз, 7 з них – минулого тижня. Я важив стільки ж, як у восьмому класі, хоча моє волосся відтоді значно порідшало, в основному за минулий місяць. Я прийшов до тями й усвідомлював, що відбувається навколо, але був кволим. Мої кістки проглядали під шкірою, я був наче ходячим рентгенівським знімком. Удома мене втомлювали навіть спроби тримати голову рівно. Для того щоб підняти склянку води, доводилось використовувати обидві руки. Про те, щоб читати, не могло бути навіть мови.

Обидві пари батьків тепер були в нашому місті, щоб допомагати нам. Через два дні після виписки з лікарні в Люсі почались перейми. Вона залишилась вдома, а тим часом моя мати відвезла мене на чергову зустріч до Емми.

– Почуваєшся роздратованим?