Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

– Улітку ви зможете плисти на роботу самостійно або на човні, а взимку – діставатись на лижах або ковзанах.

Це було схоже на вигадку. Тієї миті я зрозумів: це і є вигадка. Ми ніколи не зможемо переїхати у Вісконсин. А раптом в мене через два роки станеться важкий рецидив? Люсі буде самотньою, далеко від своїх друзів і рідних, і їй доведеться самотужки доглядати чоловіка, що помирає, та малу дитину. Хоч як затято я цьому опирався, я зрозумів, що рак змінив мої розрахунки. Протягом останніх кількох місяців я кожною своєю клітиною намагався повернути своє життя на ту траєкторію, якою воно рухалось до хвороби, не допустити, щоб рак хоч якось впливав на моє життя. Хоч як я хотів почуватися зараз переможцем, натомість відчував, як щупальця краба тягнуть мене назад. Прокляття раку створило дивний і напружений досвід, який спонукав мене не заплющувати очі на наближення смерті, але і не дозволяти йому обмежувати мої дії. Навіть коли рак відступав, він кидав довгі тіні.

Коли я вперше не зміг влаштуватись на посаду професора у Стенфорді, я втішав себе думкою про те, що керувати лабораторією доцільно лише з перспективою на двадцять років. Зараз я зрозумів, що так і є. Фройд почав свою кар’єру з успішної роботи на посаді нейрохірурга. Коли він зрозумів, що нейробіології знадобиться принаймні сто років, щоб вдовольнити його прагнення зрозуміти мозок, він відклав свій мікроскоп убік. Гадаю, я відчував щось схоже. Проведення досліджень з метою трансформувати нейрохірургію було лотереєю, результати якої вже давно визначив мій діагноз; лабораторія не була тим місцем, на яке я хотів би поставити залишки своїх фішок.

Я знову чув голос Емми: «Тобі потрібно з’ясувати, що для тебе найважливіше».

Якщо я більше не намагався рухатись найвищою траєкторією нейрохірурга і нейробіолога, чого я хотів?

Бути батьком?

Бути нейрохірургом?

Викладати?

Я не знав. Але, хоча в мене не було відповіді на це питання, я дізнався щось, чого немає в працях Гіппократа, Меймоніда або Ослера: обов’язок лікаря – не відтермінувати смерть і не повернути пацієнта до його попереднього життя, а тримати його та його родину за плечі в часи, коли їхні життя руйнуються, і працювати з ними, доки вони не зможуть самостійно стояти на ногах, дивитись в очі своєму існуванню і розуміти його.

Моя власна зарозумілість як хірурга нині стала для мене очевидною: хоч як я не зосереджувався на своїй відповідальності і владі над життями пацієнтів, ця відповідальність в кращому разі була тимчасовою, влада – нетривалою. Після того як гостру кризу було подолано, пацієнт опритомнював, його екстубували і виписували, він та його родина жили далі – і ніщо вже не було таким, як раніше. Слова лікаря можуть полегшити психологічний стан так само, як скальпель нейрохірурга може полегшити хворобу мозку. Але їхні сумніви і хворобливість, емоційні або фізичні, вимагають подальшої роботи.

Емма не повернула мені мою попередню ідентичність. Вона захистила мою здатність замінити її на іншу. Нарешті я знав, що мені слід робити.

Одного прозорого весняного ранку на третю неділю Великого посту я пішов до церкви разом з Люсі і з моїми батьками, що прилетіли до нас із Аризони на вихідні. Ми сиділи разом на довгій дерев’яній лаві, і моя мати завела розмову з родиною збоку від нас. Спочатку вона зробила комплімент матері щодо очей її маленької доньки, відтак швидко перейшла до ґрунтовніших питань, повністю виявивши свої навички слухача, довіреної особи і налагоджувача зв’язків. Коли пастор читав Святе Письмо, я несподівано для себе засміявся.

В уривку мова йшла про роздратованого Ісуса, метафоричну мову якого послідовники інтерпретують буквально:

А Ісус їй у відповідь: «Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне». Говорить до нього жінка: «То дай мені, пане, тієї води, щоб не мала я більше вже спраги та й не ходила сюди черпати».

…А учні тим часом заходилися просити його, кажучи: «Їж лишень, Учителю». Він же їм: «Їстиму я їжу, незнану вам». Учні тоді заговорили один до одного: «Може, хтось йому приніс їсти?»[4]

Саме такі уривки, у яких явно береться на сміх буквальне тлумачення Святого Письма, повернули мене до християнства через багато років після навчання в коледжі, коли моє уявлення про Бога і Ісуса стало, м’яко кажучи, хитким. У цей період мого непримиренного атеїзму першочерговим арсеналом у протистоянні з християнством були його емпіричні недоліки. Звичайно, просвітлений розум пропонує більш узгоджену картину світу. Звичайно, бритва Оккама звільняє вірян від сліпої віри. Немає доказів існування Бога, тому вірити в нього нелогічно.

Хоча я виріс у родині побожних християн, у якій щовечора молились і читали Біблію, я, як і більшість людей з науковим складом розуму, почав вірити у можливість матеріального початку всього живого, прийняв абсолютно науковий погляд на світ, який доповнює метафізику, не використовуючи при цьому такі застарілі концепції, як душа, Бог і бородаті білі чоловіки в хітонах. Між двадцятьма і тридцятьма роками я присвятив чимало часу закладенню основи для такої праці. Але врешті проблема стала очевидною: зробивши науку арбітром метафізики, ми позбавляємо світ не лише Бога, а й любові, ненависті, сенсу – допускаємо існування світу, який очевидно не відповідає тому, у якому ми живемо. Це не означає, що, якщо ви вірите в сенс, ви також повинні вірити в Бога. Але, якщо ви визнаєте, що не існує наукового підґрунтя для Бога, ви, по суті, зобов’язані зробити висновок, що не існує наукового підґрунтя і для сенсу, а отже, життя ним не наділене. Іншими словами, екзистенційні твердження не мають ваги; будь-яке знання – наукове.

Одначе парадокс полягає в тому, що наукова методологія створена людьми, і тому вона нездатна встановити остаточну правду. Ми вибудовуємо наукові теорії для того, щоб організовувати світ і керувати ним, спрощувати явища до рівня одиниць, якими можна управляти. Наука ґрунтується на відтворюваності і штучно створеній об’єктивності. Хоч як би це не посилювало її здатність робити припущення про матерію та енергію, водночас це означає, що наукові знання не можна застосовувати до екзистенційного, вісцерального характеру життя людини, яке є унікальним, суб’єктивним і непередбачуваним. Наука може запропонувати найкорисніший спосіб організації емпіричних, відтворюваних даних, але цей ефект супроводжується неможливістю пояснити центральні аспекти життя людини: надію, страх, любов, ненависть, красу, заздрість, честь, слабкість, боротьбу, страждання, чесноту.

Між цими основоположними пристрастями і науковою теорією завжди існуватиме прогалина. Жодна система мислення не здатна повністю вмістити в собі увесь людський досвід. Сфера метафізики залишається територією одкровень (зрештою, саме це, а не атеїзм, мав на увазі Оккам). Але атеїзм можна пояснити лише такими аргументами. Отже, прототип атеїста – це комендант з книжки Грема Гріна «Сила і слава», атеїзм якого походить від одкровення про те, що Бога не існує. Єдиний справжній атеїзм – це той, що заснований на баченні розбудови світу. Улюблена цитата багатьох атеїстів, автором якої є французький біолог Жак Моно, лауреат Нобелівської премії, відображає цей аспект одкровення: «Давній собор зруйновано, нарешті людина знає, що вона сама в байдужій безмежності Всесвіту, з якої виникла суто випадково».

Але я повернувся до центральних християнських цінностей – пожертва, спокута, прощення – тому що вони здавались мені надзвичайно переконливими. У Біблії існує напруга між справедливістю і милосердям, між Старим і Новим Заповітами. До того ж у Новому Заповіті написано, що людина ніколи не може бути достатньо доброю: доброта – це саме те, що потрібно, і вам ніколи не вдасться її досягти. Я вважав, що основне послання Ісуса полягає в тому, що милосердя завжди перемагає справедливість.