Розділ ІІ Не зупинятись до самої смерті

І я знову працював на повну швидкість в операційній:

– Сестро, чи можете ви відправити повідомлення доктору С.? Я завершу операцію до того, як він сюди прийде.

– Я розмовляю з ним по телефону. Він каже, що ви аж ніяк не могли так швидко завершити.

Прибіг лікар-куратор, захеканий, одягнений у хірургічний костюм, і подивився крізь мікроскоп.

– Я зробив дещо гострий кут, щоб оминути синус, – сказав я, – але ми повністю видалили пухлину.

– Ви оминули синус?

– Так, сер.

– І видалили все одним шматком?

– Так, сер. Пухлина на столі, можете подивитись.

– Виглядає добре. Дуже добре. Коли ви навчились оперувати так швидко? Вибачте, що я не прийшов раніше.

– Не хвилюйтесь.

Заковикою хвороби є те, що під її впливом постійно змінюються ваші цінності. Ви намагаєтеся з’ясувати, що має для вас значення, а потім знову маєте це з’ясовувати. Відчуття було таке, наче хтось забрав у мене кредитну картку і мені довелось вчитись ощадити. Можливо, ви вирішите, що хочете присвятити свій час роботі нейрохірургом, але через два місяці ваше ставлення зміниться. Можливо, ще через два місяці ви захочете навчитись грати на саксофоні або служити церкві. Хоча смерть є одноразовою подією, життя зі смертельною хворобою – це процес.

Несподівано для себе я зрозумів, що відповідно до кліше пройшов п’ять стадій горя: «заперечення – злість – торг – депресія – прийняття» – але у зворотному порядку. Після отримання діагнозу я був готовий до смерті. Я навіть ставився до неї добре. Прийняв її. Налаштувався на неї. Потім я впав у депресію, коли стало зрозуміло, що, можливо, помру не так швидко – звичайно, це хороші новини, але вони збивали мене з пантелику і дивним чином дратували. З огляду на швидкість розвитку онкології та характер статистичних даних я міг прожити ще дванадцять місяців, а міг сто двадцять. Вважається, що серйозні хвороби прояснюють життя. Натомість я знав, що помру, – але це було мені відомо і раніше. Мої знання були такими ж, проте здатність складати плани на обід була нікчемною. Шлях, якого мені слід триматись, був би очевидним, якби я знав, скільки місяців чи років мені залишилось. Скажіть мені – три місяці, і я проводитиму час із рідними. Скажіть мені – рік, і я напишу книгу. Дайте мені десять років, і я знову почну лікувати хворих. Той факт, що кожен день потрібно проживати окремо, не допомагав: що мені робити із цим днем?

Якоїсь хвилини я почав трохи торгуватись – точніше, не зовсім торгуватись. Це було більше схоже на таке: «Боже, я прочитав Книгу Йова і не розумію її, але, якщо це випробування віри, ти вже знаєш, що моя віра досить слабка. Мабуть, сендвіч пастарамі без міцної гірчиці теж випробовував її? Тобі не потрібно було проводити на мені ядерні випробування…» Далі, після торгів, прийшли спалахи гніву: «Усе своє життя я працював заради цієї мети, і тепер ти посилаєш мені рак?»

Нарешті я, мабуть, перейшов на стадію заперечення. Можливо, навіть цілковитого заперечення. Можливо, за відсутності певності нам варто просто припустити, що ми житимемо довго. Можливо, це єдиний вихід.

Я оперував до пізньої ночі або до раннього ранку, зациклившись на завершенні резидентури; від діагнозу мене віддаляло вже дев’ять місяців. Моє тіло відчувало на собі наслідки. Я був надто втомлений, щоб їсти, коли повертався додому. Я поступово збільшував дозу «Тайленолу», протизапальних і протиблювотних. У мене виник стійкий кашель, мабуть, спричинений шрамами від мертвої пухлини в моїх легенях. Мені потрібно підтримувати цей нещадний темп лише кілька місяців, казав я собі. Після цього я закінчу резидентуру і почну виконувати відносно спокійніші функції професора.

У лютому я полетів у Вісконсин на співбесіду. Там пропонували все те, що я хотів: мільйони доларів на нейробіологічну лабораторію, посаду голови власної клінічної служби, гнучкість, якщо цього вимагатиме моє здоров’я, викладання, хорошу посаду для Люсі, високу заробітну платню, красивий краєвид, міську ідилію, ідеального боса. «Я розумію, який у вас стан здоров’я, і, мабуть, у вас міцний зв’язок з вашим онкологом, – сказав мені керівник кафедри. – Тому, якщо ви захочете продовжити лікування там, ми можемо доправляти вас туди і назад літаком. Щоправда, в нас тут є високотехнологічний онкологічний центр, якщо вам це цікаво. Чи можу я ще якось зробити цю посаду привабливішою для вас?»

Я подумав про те, що мені сказала Емма. Я перейшов від зневіри у тому, що зможу стати хірургом, до здійснення своєї мети. Ця трансформація містила в собі силу релігійного навернення. Емма завжди пам’ятала про цю частину моєї ідентичності, навіть коли я про неї забував. Вона зробила те, що я кількома роками раніше ставив собі за мету в ролі лікаря: взяла на себе найвищу відповідальність за мою душу і повернула мене туди, де я міг знову відшукати себе. Я сягнув вершин у нейрохірургічній підготовці і мав стати не лише нейрохірургом, а й хірургом-вченим. Кожен стажер прагне цього, але майже нікому це не вдається.

Того вечора керівник кафедри повіз мене в готель після вечері. Він зупинив автомобіль і припаркувався.

– Дозвольте вам дещо показати, – сказав він. Ми вийшли з автівки і стали навпроти лікарні з видом на замерзле озеро, на протилежному краю якого відбивалось світло з будинків викладачів.