Розділ І Добрий початок

Добрий початок

Рука Господня була на мені, і вивів мене Господь у дусі й поклав мене серед долини; долина ж та була повна костей.

2 Обвів він мене навкруги них, і ось було їх дуже багато по долині, і всі вони були пресухі.

3 І промовив до мене: «Сину чоловічий! Чи оживуть ці кості?»

Єзекиїл 37: 1–3[1]

Тепер я твердо знав, що мені більше ніколи не бути лікарем. Я лежав на сонечку, на пустинному узвишші просто біля нашого дому, і відпочивав. Мій дядько-лікар, як і більшість родичів, цікавився, що я збираюся робити далі, оскільки зрозуміло, що я зійшов з торованого шляху, і вранці спитав мене про це. Питання повисло в повітрі. Якби хтось хотів змусити мене відповісти, я, мабуть, сказав би, що хочу писати. Але, правду кажучи, у той час думки про будь-яку цілеспрямовану діяльність здавалися безглуздими. Я покидав на кілька тижнів це миле містечко в Аризоні і був готовий спинатися вгору кар’єрною драбиною не більше, ніж електрон, що розігнався до другої космічної швидкості і вирвався в дивний, іскристий Всесвіт.

Я лежав у пилюці, купався в промінні сонця і спогадів та відчував, як стискається раптом це місто за п’ятнадцять тисяч шістсот миль від щойно обіцяного мені помешкання в гуртожитку при Стенфордському коледжі – від всього обіцяного…

Я пізнав медицину спершу через відсутність – через відсутність в дитинстві батька, який ішов на роботу вдосвіта і повертався затемна, і його чекала лише розігріта вечеря. Коли мені було десять років, мій тато переїхав з нами, трьома синами – п’ятнадцяти, десяти і восьми років – з Бронксвілла у штаті Нью-Йорк до містечка Кінгман в Аризоні, у пустельну долину, оточену двома гірськими хребтами, відому хіба що тим, що там можна було запастися пальним у далекій дорозі. Батька покликало туди сонце і нижча вартість життя – інакше як він міг би забезпечити кожному із синів омріяний коледж? – а ще можливість заснувати тут приватну кардіологічну практику. Його непохитна відданість своїм пацієнтам невдовзі зробила його шанованим членом місцевої спільноти. Нам випадало його бачити пізно ввечері або у вихідні, і він був наче жива амальгама: ніжна любов поєднувалася із суворими вимогами, обійми й поцілунки – з жорсткими повчаннями:

– Найкращим стати дуже просто: знаходиш того, хто зараз найкращий, і здобуваєш на один бал більше, ніж він.

Тато досяг внутрішнього компромісу у своїх поглядах на батьківство: він вважав, що воно може існувати у формі екстракту, коли короткі, насичені і щирі, незабутні зустрічі цілком надолужують… усе, що постійно роблять інші батьки. Але я знав: така ціна лікарського фаху, і вона видавалась мені занадто високою.

Зі свого місця на плато я бачив наш дім, відразу за межею міста, біля підошви гори Сербат, посеред рудої кам’янистої пустелі, поцяткованої москітовими деревами (прозопісом), перекотиполем і кактусами. Тут зненацька зривалися невеличкі смерчі, застилали виднокіл і так само раптово зникали. Простір розширювався і знову збігався. Двоє наших псів, Макс і Ніп, ніколи не стомлювались від свободи. Щодня вони пускалися в мандри і приносили із собою щораз нові скарби пустелі: оленячу ногу, недогризений кавалок зайця про запас, вибілений сонцем череп коня, щелепу койота.

Ми з друзями теж любили свободу і по обіді часто вибиралися в пустелю на прогулянки, розвідки, пошуки викопних решток і рідкісних тут річкових русел. Мені, мешканцю зеленого передмістя на північному сході, де головна вулиця з крамничкою солодощів була обсаджена деревами, дика вітряна пустеля здавалась незвіданою і знадливою. Мені було десять років, коли я вперше вирушив в пустелю сам-один і натрапив на стару іригаційну решітку. Я відірвав її від землі, підніс вище – і там, на відстані кількох сантиметрів від свого обличчя побачив три білі шовковисті сітки-павутини, і по кожній з них сунуло на мене на тонких довгих лапах чорне блискуче бульбасте тільце з моторошним криваво-червоним візерунком у формі клепсидри. Біля кожного павука пульсував білий кокон і дихав невідворотністю народження безлічі нових павучків-каракуртів. Жах охопив мене. Я миттю поклав решітку на місце і відсахнувся. Мій жах поєднав у собі кілька речей: загальновизнаний факт («Немає нічого більш смертельного, ніж укус каракурта»), ту моторошну позу, той чорний блиск, ту червону клепсидру. Після того ще багато років мені снилися кошмари.

Узагалі пустеля відкривала нам справжній пантеон страхіть: тарантули, павуки-вовки, павуки-самітники, усілякі скорпіони, стоноги, гримучі змії, їхні родичі гримучники. Проте ми жили мирно і навіть почувались комфортно поряд із цими істотами. Коли ми з друзями знаходили нору павука-вовка, то для забави скидали туди мураху і стежили за тим, як мураха, панічно намагаючись втекти, зачіпає шовковисті павутинки, що ведуть в темряву павучої нори, і вичікували той трагічний момент, коли павук вискочить і вхопить бідну мураху своїми щелепами. Словосполучення «загальновизнані факти» стало моїм терміном для селюків на пояснення своїх міських фантазій і легенд. У ту пору загальновідомі факти поширювали свою чарівну владу на всю пустелю і всіх її мешканців, перетворюючи, скажімо, ящірку жилатьє на справжнє страхіття, не менш моторошне, ніж Медуза Горгона. Тільки проживши в пустелі певний час, ми зрозуміли, що деякі з цих фактів – як, наприклад, існування рогатого зайця – навмисне хтось придумав, щоб морочити містян і розважати місцевих. Одного разу я цілу годину розповідав групі студентів з Берліна, що, слово честі, існує особливий підвид койота, який живе в кактусі і може стрибати на десять метрів, нападаючи на свою здобич (так само, зрештою, як ці простодушні німці). Однак ніхто не міг претендувати на істину серед цих сипучих пісків; на кожен такий факт, що здавався підозрілим, знаходився інший, достовірний і правдивий. Наприклад, цілком слушним видається завжди перевіряти, чи нема у взутті скорпіонів.

Мені було шістнадцять, коли я мав відвезти до школи свого молодшого брата, Дживана. Одного ранку я, як завжди, запізнювався, а Дживан нетерпляче чекав мене і волав, що він не хоче знову спізнитися через мене, то, може, я б таки поквапився, будь ласка, чорт забирай; і ось я стрімголов біжу вниз по сходах, з розгону штовхаю двері – і ледве не наступаю на величезну двометрову гримучу змію, яка собі там дрімала. Тут зринув ще один загальновідомий факт: якщо вбити гримучу змію на порозі свого дому, її пара і нащадки прийдуть на це місце і влаштують там собі гніздо, шукаючи помсти, як мати Гренделя. Тож ми з Дживаном кинули жереб: кому пощастило, мав узяти лопату, кому не пощастило – пару грубих садових рукавиць і наволочку. Мені не пощастило, мені випало в трагікомічному танці ловити змію в наволочку. І ми таки впіймали її. А потім я, як олімпійський метальник молота, закинув її якнайдалі в пустелю з наміром повернутися згодом за наволочкою, щоб не отримати прочухана від мами.

З усіх таємниць нашого дитинства найбільшою була не та, чому наш тато вирішив переїхати з родиною до Кінгмана, містечка посеред аризонської пустелі, де ми і виросли, – а про те, як він зумів схилити нашу маму до такого кроку. Колись вони, закохані, втікали мало не через весь світ, з південної Індії до Нью-Йорка (тато був християнином, мама сповідувала індуїзм, їхній шлюб викликав осуд обох родин і супроводжувався родинними конфліктами – наприклад, мамина мама ніколи не визнавала мого імені і називала мене натомість Садхіром). Потім вони переїхали до Аризони, де мама жила в постійному, непереборному, смертельному страху перед зміями. Навіть найменший, найсимпатичніший, найбезневинніший червоний полоз незмінно викликав у неї панічну реакцію – мама з криком втікала додому, замикала двері і озброювалась чим-небудь важким і переконливим: граблями, сікачем або сокирою.

Змії були постійним джерелом неспокою, але найбільше все-таки маму тривожило майбутнє її дітей. Незадовго до нашого переїзду мій старший брат Суман саме закінчував середню школу в окрузі Вестчестер з перспективою продовжити навчання в котромусь з елітних коледжів. Невдовзі після нашого переїзду до Кінгмана він став студентом Стенфорда і покинув рідний дім. А ми тим часом зрозуміли, що Кінгман – це вам не Вестчестер. Мама дослідила стан справ у системі державної освіти округу Могаве (до якого тепер ми належали) і засмутилась. За даними останнього перепису Кінгман був визнаний найменш освіченим регіоном Америки. Відсоток відсіву учнів середньої школи становив приблизно 30 %. Одиниці продовжували навчання в коледжах, і жоден з тутешніх випускників не вчився в Гарварді, що був мірилом досконалості для мого батька. У пошуках виходу мама обдзвонила всіх своїх друзів і родичів з багатих передмість східного узбережжя: дехто щиро співчував, а дехто радів, що їхнім дітям більше не доведеться конкурувати з нащадками Каланіті, раптово позбавленими доброї освіти.

Ночами мама зривалася на плач, коли лишалася сама в своєму ліжку. Вона страшенно переймалася тим, що убога шкільна освіта може зламати життя її дітям, тож зуміла десь роздобути рекомендований список літератури для вступників до коледжів. Мама в Індії вчилася на лікаря, але в двадцять три роки вийшла заміж, народила троє дітей і далі вже ростила і виховувала їх у чужій країні, тож сама встигла прочитати небагато книжок з того списку. Натомість вона зробила все, щоб її діти не були обділені. Завдяки їй я в десять років прочитав «1984»; зізнаюся, мене, ще малого, шокували сексуальні сцени, проте водночас читання прищепило мені глибоку любов і увагу до мови.

Нескінченний потік книжок і письменників супроводжував нас із мамою на шляху методичного опрацювання цього списку: «Граф Монте-Кристо», Едгар Аллан По, «Робінзон Крузо», «Айвенго», Гоголь, «Останній з могікан», Діккенс, Марк Твен, Джейн Остін, «Біллі Бадд»… У віці дванадцяти років я вже сам шукав собі, що почитати, і мій брат Суман надсилав мені твори з програми коледжу: «Державець» Макіавеллі, «Дон Кіхот», «Кандід», «Смерть Артура», Генрі Торо, Сартр, Камю. Деякі книжки і автори справили більше враження, деякі менше. Скажімо, роман «Прекрасний новий світ» заклав у моїй свідомості початки філософії моралі (філософської етики) і став темою мого есею при вступі до коледжу; у ньому я обґрунтував думку про те, що сенс життя полягає не в щасті. Гамлет тисячу разів згадувався мені під час звичайних пубертатних криз. «До сором’язливої коханої» та інші романтичні поезії провели мене і моїх друзів через безліч кумедних пригод у старших класах – ми часто скрадалися ночами, щоб, наприклад, заспівати пісню з кінофільму «Американський пиріг» під вікном капітанші команди вболівальниць (її тато був пастором і тому, вважали ми, ризик пострілу у відповідь – мінімальний). Одного разу я попався, вертаючись після такої опівнічної ескапади, і моя стривожена мама влаштувала мені прискіпливий допит стосовно наркотичних засобів, поширених серед підлітків, навіть не здогадуючись, що найпотужніший в житті наркотичний засіб я отримав від неї і це був томик романтичних поезій, який вона дала мені тиждень тому. Книжки були моїми найближчими друзями і водночас творили систему досконалої оптики, що подарувала мені новий погляд на світ.

Шукаючи способу забезпечити своїм дітям освіту, мама возила нас за понад сто миль на північ, до найближчого великого міста Лас-Вегаса, де ми могли отримати необхідні сертифікати про проходження тестів: PSAT, SAT, ACT. Мама також увійшла до шкільної ради, згуртувала вчителів і домоглася запровадження в нашій школі програми попереднього зарахування до вишів і внесення її до навчального плану. Це феноменальна жінка: вона самотужки взялася за реформування системи шкільної освіти в Кінгмані – і це їй вдалось! У старших класах з’явилося відчуття, що ті два гірські хребти, які завжди облягали наше місто, раптом перестали обмежувати обрій – обрій відсунувся далі, за гори.