Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

У «Протестації…» є намагання представити козаків не лише як ревнителів християнської віри, але і як нащадків «старої Русі», продовжувачів руських традицій: «До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі [приправивши колеса до човнів] плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали»485. У тогочасних умовах таке трактування козаків було справжньою «новиною». Адже їх і далі часто продовжували сприймати як розбійницькі елементи. І тут вони постають «племенем чесного народу руського», хоробрими лицарями, як і воїни «старої Русі».

Автори «Протестації…» спеціально підкреслюють, що предки козаків прийняли хрещення за часів князя Володимира: «Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть»486. Звернення уваги на Володимировому хрещенні предків козаків, з одного боку, це ще один (доволі суттєвий!) «аргумент» на користь їхнього староруського походження. З іншого боку, «доведення» їхньої християнської ревності, яка, виявляється, має довготривалу традицію.

Далі, власне, йдеться про християнську ревність козаків: «І живуть не як погани, а як християни, пресвітерів маючи, письма навчаючись, Бога і закон свій знаючи. То як же вони, з ласки Божої, самі по собі про віру і про спасення своє не мали б дбати? Зважмо на їхню побожність: коли в море пускаються, то перед тим моляться і обітницю дають, що за віру християнську йдуть із невірними воювати. А до того ж мають на меті невільників визволяти. При тому побожно зобов’язуються здобиччю своєю церкви, монастирі, шпиталі й духівництво наділяти. Задля спасення свого невольників викупають; церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І якщо в місцях пустельних про віру й побожність пам’ять свою засвідчують, то тим більше про них на волості, до домів своїх вернувшись, дбають і їх постерігають, вітців, братів і родичів своїх між духівництвом маючи»487.

Отже, перед нами відверто ідилічна картина. Перед походами козаки обов’язково моляться. Більше того – дають обітницю, що йдуть воювати за віру християнську проти невірних і будуть визволяти невільників-християн. Звісно, про те, що козаки грабуватимуть бусурман, не говориться. Але цю реальність важко проігнорувати. Тому автори «Протестації…», ніби виправдовуючи козаків, заявляють, що здобиччю, здобутою в походах проти невірних, вони мають наділяти «церкви, монастирі, шпиталі й духівництво». Окрім того, заради свого спасіння, також невільників-християн викупляють, і нові церкви та монастирі будують. А ще козаки мають серед своїх родичів духовних осіб. Словом, постають як християнські воїни.

Зрештою, творці «Протестації…» представляють козаків у широкому європейському контексті: «І воістину християнству поневоленому на всьому світі ніхто після Бога добродійства такого великого не виказує, як греки надійністю своїх окупів, король іспанський потужністю свого флоту і військо Запорозьке своєю мужністю і своїми перемогами. Що інші народи словом і бесідами виборюють, те козаки ділом самим доводять. Хіба ж духовні тому їх учать? Хто їх учить того розуму – на землі воювати чи на морі, де вони гарцюють у своїх моноксилах, котрі супроти кораблів і каторг – не більше, як ночви? Хто їх бунтує, коли в справах своїх, ставши табором збройним, по кілька місяців переговори проводять із хитромудрими дипломатами?»488

Козаки в «Протестації…» трактуються не лише як оборонці всього європейського християнства, але і як оборонці саме «старожитнього» православ’я. Вони представляються людьми, що виступають проти будь-яких змін у вірі, тобто типові традиціоналісти-консерватори. Варто нагадати, що в той час традиціоналізм розглядався як одна з найбільших чеснот.

Спроба авторів «Протестації…» представити козаків оборонцями європейського християнства мала на меті не лише ідеологічно виправдати діяння представників цієї спільноти. Була тут також чисто прагматична ціль – утвердити статус ієрархів Феофанового свячення й ліквідувати унію.

На завершення своєї апології козаків автори «Протестації…» ладні представити їх як «знаряддя боже»: «Ми серцями й замислами козацькими не керуємо, Господь Бог керує ними, котрий сам відає, на що сі останки тої старої Русі зберігає і правицю їхню та силу на морі і на землі довго, широко й далеко простирає. Бог їх держить і ними рядить. Той – хтось писав – татар на землі, як блискавки й громи, поклав та християн ними разить і карає. Отак і козаків, низових запорозьких та донських, поклав Господь, як другі блискавки і громи живі на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних страшити й громити»489.

Хоча «Протестація…» не була твором, розрахованим на широку публіку, і не дійшла до друкарського верстата, все ж її ідеї були «розтиражовані» в інших творах і знайшли поширення. У т. ч. ідеї, що козаки є оборонцями християн від мусульман – татар і турок.

Зокрема, ідеї «Протестації…» знайшли відображення в такому популярному творі, як «Вірші на жалісний погреб знаного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, складені іноком Касіяном Саковичем, ректором шкіл Київських у братстві. Мовлені від його спудеїв на погребі того цнотливого рицаря в Києві, в неділю провідну року Божого тисяча шістсот двадцять другого». Ці вірші продекламували для відносно широкої публіки в Києві під час похорону Сагайдачного, вони також були видрукувані.

Подібні вірші «на погреб» не варто вважати новинкою в тогочасній Речі Посполитій. Як правило, писалися вони при похованні князів, знаних можновладців, духовних осіб. Тепер же такі вірші були написані при похованні козацького провідника, якого автор, Касіян Сакович (бл. 1578—1647)490, іменує гетьманом.

«Вірші на жалісний погреб знаного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного…» можемо вважати не лише твором поетичним. Це був викладений у поетичній формі суспільно-політичний і філософський трактат. У віршах звучить критика уніатів та католиків-єзуїтів, прославляються діяння Сагайдачного, спрямовані на зміцнення православ’я, передусім високо оцінюється його ініціатива висвячення православних ієрархів для Київської митрополії.

Цікавою є структура «Віршів…». На початку твору маємо традиційний вірш на герб – правда, не на герб героя твору, а на герб Запорізького війська. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші…» мають на меті прославити козацтво, гетьманом якого і був Сагайдачний. Це прославлення зустрічаємо у віршованій передмові до твору, яка виголошувалася самим Саковичем. Тут переважно озвучувалися ідеї, представлені в «Протестації».

Далі йдуть вірші, які виголошувалися спудеями Київської братської школи. Варто виділити кілька їхніх смислових блоків. Спочатку маємо вірші, в яких прославляється Сагайдачний, описуються його військові походи. Згадується взяття ним Кафи в 1616 р., участь у польсько-російській війні 1617—1618 рр., у військових діях на теренах Прибалтики і, звісно, участь у Хотинській битві 1621 р. Після цього зустрічаємо вірші, в яких йдеться про смерть.

Далі маємо вірші, в яких викладається біографія Сагайдачного, йдеться про його походження, навчання, участь у різних битвах. Останні вірші – своєрідний заповіт гетьмана. Спочатку він ніби звертається до своєї дружини, потім – до товаришів, близьких йому людей. Саме зверненням до живущих, яке є епілогом, і завершуються «Вірші…»

Для нас найбільш цікавою є вступна частина, де говориться про козацтво. Автор акцентує увагу на хоробрості козаків, їхній мужності, військовій доблесті – рисах, які були притаманні й Сагайдачному:

«Як мужність запорожців королі пізнали,

То їм за герб такого рицаря признали.

Вітчизні він готовий завжди послужити

І за її свободу голову зложити.