Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Цей автор досить оптимістично дивиться на майбутнє козаків. Він сподівається, що кількісно вони будуть зростати, відбудеться їхнє «усуспільнення» й козаки заведуть собі жінок. «Я, – говорить делла Валле, – студіюючи їхній стан та їхній спосіб життя, думаю направду, що вони одного дня створять для себе одну могутню республіку, бо з такими самими принципами почали славні спартанці, лакедемонійці, як також і сицилійці, картаґенці і навіть самі римляни, а в модерних часах голландці».

Власне, делла Валле і пропонував створити цю республіку в Трапезунді. Для козаків, вважав він, «це вже не означало б тільки зграбувати й втекти, як це бувало дотепер, але затримати з перською поміччю певну територію, а найголовніше, околицю Трапезунда, яка граничить на суші з Перською державою, а для козаків є вигідною, бо лежить на побережжі моря». Тобто з допомогою Персії тут козаки мали осісти й освоїти цю територію. При цьому могли б допомагати сусіднім грузинським князям. І ось цей союз козаків, грузинів та персів забезпечував би торговий коридор з Індії та Персії до Чорного моря.

Звичайно, делла Валле, говорячи про цей план, звертав увагу на християнські чесноти: «В цій справі навіть кожний засліплений інтелект має добачувати християнську чесноту і корисність; крім того, вона є легкою і високо оціненою. Перський король не хоче нічого іншого – тільки це, він же ж ніколи не омине жадної можливості для нищення турків; а приятельство кожного князя та християнського народу за цим шукає, цього добивається й добивалося вже довгі роки. А щодо козаків, то навіть не можна подумати, щоб їм було неприємним одержання такої сильної підтримки хоч би від князя іншого закону. Щодо мене, то мені виглядало, що я гідний посередник для їхніх переговорів. Насамперед, я християнин, якими є теж козаки Польщі. Вони є християнами і у великій мірі католиками й тим самим мали б мені довіряти. Дальше, я римський підданий папи, кого перський король дуже шанує, а крім того, я є людина добре поінформована, яка може говорити про речі на основі певних підстав, тому-то я мушу викликати у перського шаха, якому пропоную тільки його добро, велику віру та довір’я».

Звісно, заяви делла Валле про «католицькість» українських козаків можуть викликати здивування. Але не поспішаймо з висновками. Делла Валле вказує на відмінності між християнами Московії й християнами України. Якщо перші є єретиками, то другі такими не є, навіть більше того – козаки наближені до католицизму. Справді, між московським та українським православ’ям існували відмінності. І українське православ’я запозичувало католицькі елементи. Не будемо говорити про те, що частина тогочасних українців прийняла унію з католиками. Але і в православних, що не стали адептами унії, було чимало католицького. Як, наприклад, у Петра Могили478. Тобто хоча й делла Валле видавав бажане за дійсне, все-таки певні підстави для подібних тверджень у нього були.

Правда, як бачимо, за високою «християнською місією» козаків простежувалися цілком меркантильні інтереси. Їх делла Валле озвучив таким чином: «… я старався логічно доказати, як легко можна б здобути від турків Трапезунд та інші сусідні міста на Чорному морі, якщо б шах із своєю армією на суші помагав козацькій виправі. Козаки своїми постійними атаками з моря зайняли б турецькі посілості і передали б їх у руки персів. Вони дуже здібні до здобування чужих країн, але не можуть ці здобутки утримати в своїх руках. Їх мало і вічно тиняються, а живучи з другого боку, мусять зосереджувати цілу армію на морі… Але я… ще сказав, що цей союз з козаками добрий не тільки для війни проти турків, але міг би бути багато кориснішим для торгівлі, головно, для посилки шовку до Європи. Ця ідея зовсім згідна з бажанням шаха, який хотів оминути торгівлю через Туреччину. Ця козацька дорога була б коротша, легша і безпечніша, ніж через Алеппо, або й інші дороги, які тільки можна б собі уявити. Бо всі перські провінції, які виробляють більшу кількість шовку, близько Чорного моря, і тут можна б цей шовк відразу навантажувати на кораблі й оминути тим ці дорогі і довгі дороги на суші, які тепер ведуть до Алеппа, або до [Індійського] океану до Гормуз, де англійці перебирають їхній товар. Чорне море мале, і навантажений товар міг би бути на ньому перевезений за десять-п’ятнадцять днів. Набагато скоріше і без менших клопотів, ніж дорогою океану чи Середземного моря. Дотепер океанська дорога тривала десять місяців, а середземна щонайменше три місяці, якщо вона вела тільки до найближчої пристані, до Марселя. Крім того, обидві ці морські дороги були повні небезпек, з одного боку, з уваги на страшні бурі, які завжди можуть траплятися під час довгої плавби, а з другого боку, ще більше небезпек могло б постати через численних піратів та грабіжників, яких повно на кожному кроці. На малім Чорнім морі один добрий подув вітру вистачає для плавби й треба тільки стерегтися турків, але від них козаки можуть забезпечити ці плавби дуже легко. Вони вже мають стільки сили і так панують над морем, що турецькі судна, для свого добра, не відважуються плавати взагалі. Перепливши Чорне море, шовк був би відразу в Європі й у державах, в яких можна було б його легко продати. В першій мірі в Польщі, яка зужила б велику кількість товару, а опісля решту можна б розподілити в цілій Німеччині та Московщині або в довколишніх країнах, які дотепер здалека мусили возити і дорого платити за нього англійцям, фламандцям та іншим чужим купцям, що забирають увесь заробіток для себе».

«…я, мимо всього, – заявляв делла Валле, – далі буду працювати всіма своїми силами не тільки над об’єднанням між перським шахом і козаками, але і над союзом між шахом і польським королем. Я повністю свідомий того, яку користь приносило б це об’єднання для цілого християнського світу і яке нещастя для турків…»479.

Показово, що саме в цей період, коли делла Велла здійснював свою дипломатичну місію в Персії, українські козаки почали атакувати Трапезунд. Вони напали на це місто в 1616, 1622 і 1625 рр. Причому в 1625 р. – двічі. Також, як уже говорилося, в 1616 р. Петро Конашевич-Сагайдачний узяв Кафу. Ці козацькі морські походи не видаються випадковими. Вони цілком узгоджуються з планами делла Валле та венеціанців, яких репрезентував цей дипломат.

Завоювання козаками Трапезунда й передача цього міста та навколишніх земель у руки персів не видається чимось фантастичним. Турецькі впливи в цьому місті не були сильними. Зрештою, тут проживало порівняно небагато турецького населення. У цьому регіоні переважали вірмени й греки, тобто християни. Жили тут навіть перси. Тому Трапезунд з округою міг би бути відносно легко завойованим і опинитися під владою персів.

У листах делла Валле можна знайти чимало цікавої інформації щодо козаків, їхніх переговорів із перським шахом, перспектив козацько-перського союзу. Ця інформація подає кілька тез, на основі яких твориться образ козацтва. По-перше, це войовничі люди, вони є відважними, можуть легко захоплювати території, але не схильні їх утримувати. По-друге, козаки воюють проти турків і спричиняють їм чимало шкоди, особливо на морі. Нарешті, по-третє, вони є християни, навіть десь близькі до «латинського» християнства, і, воюючи проти мусульман, є захисниками християнства.

І «Опис Європейської Сарматії», і листи делла Валле, і чимало інших творів кінця XVI – початку XVII ст. засвідчили, що в свідомості європейців формувався образ козаків як захисників християнської Європи. Справді, в деяких моментах козаків залучали європейські правителі до боротьби з татарами й турками, а Річ Посполита намагалася взяти їх на службу.

Але в 20-х рр. XVII ст., коли козаки як військова спільнота впевнено вийшли на міжнародну арену, у козацтва з’являються «власні» ідеологи, які рекрутувалися переважно з середовища православних інтелектуалів. Вони підхопили міф про козаків як захисників християнства. Однак цей міф зазнав у них трансформації. Козаки з часом постають як захисники християнства східного, православного, яке опинилося в протистоянні з християнством західним.

Героїзація антитурецької боротьби козацтва в українській літературі 20-х рр. XVII ст

У 1615 р. виникає одна впливова православна інституція, яка належала вже козакам. Це – Київське братство. Важливу роль у її організації відіграв козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, який зробив чимало для організації Запорізького війська. Також відзначився як вмілий полководець480.

До складу Київського братства в 1620 р. Сагайдачний вписав Запорізьке військо, що, власне, робило цю інституцію козацьким представництвом. Михайло Грушевський зазначав: «… записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко – зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах…»481.

У 1620—1621 рр. за ініціативи Сагайдачного була відновлена православна ієрархія в Речі Посполитій. Козацький ватажок скористався тим, що через українські землі проїздив Єрусалимський патріарх Феофан, який повертався додому з Москви. Сагайдачний вмовив патріарха висвятити митрополита й єпископа для Київської митрополії, що було таємно здійснено. Київським митрополитом висвятили Іова Борецького, який був пов’язаний із Київським братством (він деякий час працював ректором школи братства). Були висвячені й інші ієрархи.

Патріарх Феофан

У результаті цього була створена паралельна уніатській ієрархії ієрархія православна. Правда, влада Речі Посполитої не визнавала висвячених патріархом Феофаном (бл. 1570—1644) митрополита й єпископів. Вона вважала такі дії незаконними, а самого патріарха трактувала як турецького шпигуна. Наскільки ці звинувачення відповідали дійсності, говорити складно. Однак висвячення паралельної ієрархії, яка протистояла уніатському духовенству, безперечно, загострювало міжконфесійну боротьбу в Речі Посполитій і в кінцевому результаті було вигідне для Османської імперії, яка в той час планувала здійснити інвазію на терени українських земель. Безславно програна Річчю Посполитою туркам битва під Цецорою в 1620 р.482 відкривала для цього чималі можливості. Висвячені Феофаном ієрархи православної церкви в своїй більшості не ризикували виїздити з Києва, який фактично знаходився під контролем козаків. Вони знали, що їх можуть звинуватити в державній зраді і в будь-яку хвилину арештувати. Правда, і влада Речі Посполитої не робила якихось різких рухів проти ієрархів Феофанового свячення. Їй потрібні були козаки для боротьби з турками. Тому можновладці Речі Посполитої шукали порозуміння із Сагайдачним. Зрештою, ці кроки увінчалися успіхом. Сагайдачний, попри певні складнощі, зумів привернути козаків на бік Речі Посполитої в битві під Хотином у 1621 р. Саме завдячуючи козакам війська Речі Посполитої зуміли отримати перемогу в цій битві.

У такій ситуації ієрархи Феофанового свячення шукали певних контактів із владою Речі Посполитої й намагалися виправдати свою діяльність. Одним із таких кроків стало написання в квітні 1621 р. твору під назвою «Протестація…». Підписаний цей твір був київським митрополитом Іовом Борецьким (1560? —1631), володимирсько-берестейським єпископом Єзикіїлом Курцевичем і єпископом премишлянським Ісайєю Копинським483. Твір за призначенням був ніби адміністративно-судовим документом. Водночас його можна трактувати і як твір публіцистичний. Мета твору – виправдати акт відновлення православної ієрархії. Загалом «Протестація…» була витримана у лояльному дусі до урядовців Речі Посполитої. У ній маємо намагання виправдати акт Феофанового свячення, також вимагалося визнати за православними їхні права й ліквідувати унію, оскільки вона «збурює державу».

Для нас «Протестація…» цікава тим, що в цьому творі чи не вперше в українській літературі маємо розгорнуту апологію козацтва. Вона є цілком зрозумілою. Адже козаки реально стали протекторами православних ієрархів. А ієрархи, зі свого боку, намагалися пером захистити козаків, творячи відповідні міфологеми.

«Що ж до козаків, – писалося в «Протестації…», – то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні». Автори твору намагалися спростувати думку щодо «простацтва» козаків, того, що їх ніби підбурили православні священнослужителі: «Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їхніх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають». Автори «Протестації…» намагалися зобразити козаків як побожних християн: «Тож і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають»484.