Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

3. Перед укладенням союзу УГА з червоними.

По нашій першій зустрічі з Хвилею ми могли заспокоїтись, бо перед нами відкривалась перспектива приязної зустрічі з червоною армією. Але Колеґія старшин при НК, що дала нам доручення на переговори з большевиками, виїхала 24 грудня з Нач. К-дою на південь,[21] і наші зв'язки з нею перервалися. Нашими мандатарями тепер були старшини УГА й СС-ів, що перебували у Вінниці і що до них ми постійно вдавалися по пораду. Я повинен тут ствердити, що ці старшини (особливо СС-ів) щиро помагали мені, не шкодуючи праці, коли треба було взяти на себе відповідальні завдання. Але я не здогадувався тоді, що за причина спонукала їх до цього. Щойно на еміґрації в половині 40-их років, в Інсбруку, інж. Михайло Курах розповів мені, що його група старшин СС-ів була в постійному зв'язку з полковником СС-ів Коновальцем, який перебував за кордоном. Ці старшини інформували його про нашу працю й діставали від нього вказівки.[22] Деякі з них, як самий Курах, Опока та Роґульський, жертовно працювали у Вінницькому ревкомі й великою мірою спричинилися до його початкових успіхів.

До мене на квартиру заходили члени боротьбістів — студ. медичного факультету Київського університету Кость Ковтунович, студент права Харківського університету Сумовський, Микита Коляда, пізніше воєнком губерніяльного ревкому Поділля у Вінниці. Всі вони скептично дивилися на большевицьку політику в Україні й радили нам бути обережними з большевиками. КПбУ — це прихвостень РКП, а москалі ніколи не погодяться на незалежну радянську Україну. Постанову з'їзду РКП про ревізію політики в Україні Ковтунович назвав тактичним маневром Леніна; він же сам сказав на цім з'їзді: «Ми робимо сьогодні один крок назад, щоб завтра піти два кроки вперед».

«Правда, — казав Кость, — для галичан немає іншого виходу, як союз з червоною армією, але ви не повинні ні в якій формі в'язатися з ними політично, а залишити собі вільну руку. По мойому, галицька армія могла б приєднатись до боротьбістів, що є самостійники. Вони плянують організувати українську червону армію з тих повстанчих загонів, що їх уже мають, а потім примусити большевиків практично виконати постанову РКП з березня 1919 р. По добрій волі вони цього не зроблять».

Такі самі думки я почув кілька днів пізніше від члена УКП (лівих сд-ів) Юрія Войціховського, якого я відвідав на пропозицію Костя на приватній квартирі; він видужував з тифу й ще не виходив з помешкання. Розгорнувши мапу України на столі й показуючи на чотирикутник: Балта-Христинівка й Золотоноша-Кременчук, він розвивав такий плян:

«В оцім чотирикутнику концентрується УГА, і вона буде тереном української червоної армії. Тут зосереджуються також червоні повстанчі загони; шляхом мобілізації українські червоні війська доповнюються до ста тисяч. Поки вони перейдуть організацію й вишкіл, большевики не зможуть нічого зробити проти нашого пляну, бо самі занадто слабі. А коли українські сили будуть готові, тоді ми скажемо большевикам: «Ми, товариші, обороняємо радянську Україну, а ви, будь ласка, бороніть свою радянську Москівщину».

Ця справа, як запевняв Войціховський, була тоді в ЦК лів. СД-ів у стадії дискусії. Незабаром відбудеться в Києві засідання ЦК СД-ів, де остаточно все вирішиться. На питання Войціховського про мою думку я відповів, що це створює нову ситуацію і тому я, без порозуміння з моїми мандатарями, не можу зайняти до неї становища. По нараді з ними я повідомлю його про наслідки.

З моїх розмов з боротьбістами й лів. СД-ми ми довідались, що УГА буде предметом спору між політичними угрупованнями, що кожне з них схоче втягти її в свої пляни. Тому ми в проєкті союзного договору з червоною армією поставили застереження проти цього в 7 точці.

Бували тоді в мене представники інших політичних груп, а саме: російські ліві есери (борьбісти) і анархісти. Від перших приходив Власов, від других Молчанов з одним молодим чоловіком. Власов запевняв мене в прихильності його партії до галичан, про большевиків говорив те саме, що й наші боротьбісти. Молчанов зовсім не крився з ворожим ставленням до большевиків, називав їх насильниками. На мітинґах вони обожують продетаріят, а в практиці гнітять його не гірш від царських опричників. Особливо засуджував він большевицький терор. Коли ж я спитав його, чому вони співпрацюють з большевиками, він сказав:

«Для нас важливою справою є перемога революції й закріплення соціяльних реформ. Тому ми помагаємо комуністам. їхня перемога буде етапом до анархізму. Потім ми звернемося проти комуністів і будемо боротися за наші ідеали».

Часом мені здавалося, що Молчанов провокатор, надісланий від Хвилі, щоб простежити за нашими справжніми настроями. Тому я говорив з ним стримано, навіть холодно. З того часу він не появлявся в мене. Пізніше я переконався, що моє підозріння не було виправдане.

Поза моїми офіційними зустрічами з Хвилею я бував у нього також приватне, на чаї. Туди затяг мене Є. Коханенко; він запевняв мене, що сам Хвиля і його дружина Женя, теж партійна робітниця, радо бачать у себе галичан. За чаєм ішла розмова про наше життя під австрійською займанщиною, про наші політичні партії, про парляментарне життя. Одного разу він піднесеним голосом сказав мені: «Але ж ви, галичани, страшні націоналісти!»

Я відповів йому: «Ви, товаришу, мусите взяти до уваги умовини, в яких ми виростали і які зробили нас такими, які ми є. Нас переслідували за те, що ми заявляли себе українцями, що ми вимагали для нашого народу права говорити своєю мовою, щоб в урядових установах нашу мову визнавали рівною з іншими і щоб наші діти навчалися матірньою мовою, врешті, щоб ми могли розвивати рідну культуру. Ми жили в Австрії нібито в демократичному устрої людового парляменту, а в практиці ми були під владою поляків, що мали в своїх руках адміністрацію Галичини. А ці дивилися на неї, як на частину історичної Польщі й шикувалися захопити її на випадок відбудови польської держави, що впала була при кінці 18 століття. Доказом цього є факт, що по розвалі Австрії поляки кинулися на нашу відроджену Західньо-Українську Державу і з допомогою альянтів силою завоювали її.

За Австрії ми мали бодай можність боротися проти захватницької політики поляків на терені віденського парляменту; ми могли виховувати наших дітей у рідному дусі. А тепер поляки завели в нашій батьківщині свій шовіністичний режим і придушили цілком наше національне життя. Те, що ви називали націоналізмом, було природною реакцією на утиски з боку поляків. Але при радянському устрої, коли наша культура матиме можність вільного розвитку, наш націоналізм виживеться й замре».

З черги я запитав Хвилю, для чого большевики за кожним своїм приходом в Україну переслідували нашу мову, вважали її синонімом контрреволюції? Багато українців загинули від большевицьких куль тільки за те, що говорили своєю рідною мовою. Хвиля визнав, що це й була ота помилка в українській політиці большевиків, що її засудив з'їзд РКП у березні ц. р. Наслідком таких наших розмов Хвиля ставився пізніше в прилюдних виступах з більшим зрозумінням до нас, як інші большевицькі діячі.

4. Союзний договір УГА з большевиками.

До часу виїзду Начальної Команди УГА з Вінниці я вів переговори з Хвилею на доручення таємної Колеґії старшин; вона була моїм мандатарем. Коли ж НК, а з нею й Колеґія старшин виїхали з рештками здорових стрільців на південь, в район Балти, тоді зорганізувався з приявних у Вінниці старшин Революційний Комітет УГА (ми будемо називати його «вінницьким» для відрізнення від створеного на початку лютого 1920 р. в Балті Начального Ревкому УГА), який мав опікуватися долею залишених на місцях стрільців і установ УГА.[23] До складу цього комітету спочатку входили: д-р Гр. Давид — голова, д-р Никифор Гірняк — заступник голови, І. Курах, М. Опока, д-р О. Паліїв (брат чотаря Дмитра), доктор М. Козоріс, Андрій Музичка, Фр. Кондрацький, М. Дідуник, Мих. Балицький, В. Чайківський і М. Угрин-Безгрішний. Склад його змінювався. Давид відійшов через сипняк, натомість кооптовано бунчужних Петра Малишевського та Івана Васькова. Пізніше прийнято до цього ревкому голову Колеґії старшин Ст. Шухевича (по його видужанні із сипняка), І. Роґульського. Працював на початку в нас чотар Ол. Гачкевич, але він відійшов пізніше. Під контролем Вінницького ревкому були всі частини УГА з установами (коморами й лічницями), які залишилися в районі Вінниця-Хмельник-Жмеринка-Браїлів-Гнівань-Вороновичі-Немирів і далі на схід.

Від дня виїзду НК з Вінниці я переговорював з Хвилею про подробиці союзного договору з большевиками. Грудня 31-го 1919 р. зібралися в готелі «Савой» представники нашого ревкому й усіх революційних угруповань України на останню нараду з метою підписання згаданого договору. Від ревкому прибули: Давид, Гірняк, Курах, Опока й М. Балицький. Від революційних угруповань з'явилися такі представники: Андрій Хвиля від КПбУ, Ковтунович і Микита Коляда від партії боротьбістів, Власов від партії рос. лівих есерів. По узгідненні думок всі зібрані підписали ось який союзний договір:

1) Українська Галицька Армія припиняє свій відступ на південь, зриває союз з військом білого генерала Денікіна, проголошує себе Червоною Українською Галицькою Армією й приєднується до революційної Армії РСФСР;

2) ЧУГА задержує своє військове майно й дотеперішню форму організації;