Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

На 23 квітня була скликана в Києві ще одна конференція, а саме — політпрацівників усіх бриґад ЧУГА. Скликав її Затонський з метою пізнати докладно всіх галичан, які незалежно від партійної приналежности працювали в ЧУГА як політруки чи політкомісари. Один наш мемуарист, П. Мигович, називає цю конференцію конференцією большевиків Галичини й Буковини.[52] Але це не відповідає правді. Політичними працівниками в бриґаді ЧУСС-ів були не самі комуністи, бо їх було небагато. Тому на ці посади призначали й людей інших партійних угруповань; наприклад, Мих. Балицький і Федір Замора були анархістами, Дм. Білик, Ом. Паліїв, Є. Яворівський, Ф. Палащук були радикали. Були й позапартійні, напр., В. Бобинський. Дехто з них пізніше стали комуністами, одначе не з переконання, а тому, щоб мати можливість впливати на справи УГА.

Затонський і Порайко дбали про те, щоб налагодити роботу політпрацівників ЧУГА. Вони не питали думки галичан, а робили це на власне уподобання. Тому скликана конференція мала тільки слухняно прийняти до відома їхні пляни. Але одночасно вони були заінтересовані, щоб пізнати настрої політпрацівників головно таких, яких можна було б пізніше використати для їхніх задумів і завербувати до своєї партії.

Не відповідає правді також твердження Ю. Тютюнника в спогаді «Зимовий похід 1919-20», що в УГА були, мовляв, большевицькі, тобто московські комісари. Затонський вважав за неможливе для його плянів насаджувати москалів або й малоросів на такі посади, щоб не викликати некорисного враження й небажаної реакції серед галичан:

Конференцію відкрив Затонський о 9 год. ранку. Привітав делеґатів і гостей та подав до відома, що на конференцію прибуло 187 вибраних делеґатів з усіх формацій ЧУГА; вибраних і зареєстрованих було 240, але через віддалі й транспортові труднощі не всі встигли прибути; може деякі ще зголосяться під час конференції.

М. ін. він сказав таке: «На цій конференції мусимо спільно обміркувати питання над поправою стану УГА в зв'язку з тими подіями, що стоять перед нами. А перед нами нависла небезпека польського удару й наступу на українські землі, бо Польща, як форпост світового капіталізму, хотіла б зліквідувати революційні здобутки, що їх осягнули трудові маси Росії й України, дякуючи партії большевиків».

На голову конференції вибрали Затонського, на заступників Порайка й Михайлика, на секретарів призначили письменника Ол. Досвітнього й Мих. Кураха. До почесної президії покликали гостей: Фелікса Кона, представника комуністичної партії Польщі, Панаса Любченка й Василя Еллана-Блакитного (колишніх боротьбістів) від КПбУ. Були ще представники московської, польської та української комуністичної преси.

Почалися привітальні промови. Першим промовцем був Ф. Кон, з походження жид з Варшави, старий революціонер, що перебув сибірську каторгу. Він розуміє, що значить воля, цінить її, а тому й бажає, щоб українці Галичини разом із польським пролетаріятом повалили режим Пілсудського й створили собі вільну радянську державу, як це зробили вже трудові маси Росії та України.

В тому ж дусі говорив Еллан-Блакитний. Тільки П. Любченко чимало жовчі вилив на «жовто-блакитну наволоч» і «польського наймита» Петлюру. Говорив він з великим патосом, але вражіння не викликав; тому й небагато було оплесків на його промову.

В залі була большевицька оркестра, що після кожної промови греміла «Інтернаціонал».

Після привітань взяв слово Порайко. Він згадав Центральну Раду, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Петрушевича, згадав Денікіна, Пілсудського; всіх перемішав з болотрм, а закінчив тим, що в Галичину ми зможемо повернутися тільки під червоним прапором і під проводом комуністичної партії большевиків.

Після нього став до слова Ф. Палащук. Почав від біблійної теми про блуканину Мойсея з жидами в пустині в шуканні шляхів до волі.

Палащук був добрим промовцем, він гарно розвивав свою тему, але не встиг скінчити промову, бо саме в тому часі вбіг до залі посланець і подав Затонському листа. Цей, прочитавши листа, перервав промову Палащука й сказав до зібраних:

«Товариші! Польська армія переступила демаркаційну лінію й почала наступ на Україну. Запроданець Петлюра йде разом з поляками й веде з собою свою погромницьку банду, щоби знову кров'ю залити Україну й знищити здобутки жовтневої революції. Деякі галицькі бриґади зрадили, перейшли на сторону поляків і Петлюри. Наша геройська червона армія б'ється завзято й обстоює кожний крок нашої землі. Ворог буде розбитий, винуватці будуть відповідати перед судом революції.

Я перериваю нашу конференцію, вона буде скликана іншим разом. Сам зараз вирушаю на фронт і кличу з собою «всіх товаришів, котрим дорога наша радянська Україна». Оркестра вдарила гучно «Інтернаціонал» і заглушила все інше. Затонський вийшов поспішно з залі, за ним Порайко й усі гості-комуністи.

24. Протибольшевицьке повстання двох бриґад УГА.

В попередніх розділах було вже кількаразово згадано про те, що большевики своєю поведінкою щодо союзної Галицької Армії самі копали прірву між обома партнерами. Напружена атмосфера між ними дійшла до точки кипіння тоді, коли поляки шикувалися до наступу на Україну з дієвою армією УНР. Роз'ярення галичан проти своїх союзників було таке велике, що кожної хвилини міг вибухнути виступ проти червоних. Справа полягала в тім, щоб опанувати ці настрої й вичекати до відповідного моменту, коли була б змога повстати проти червоних і приєднатися до військ УНР; треба було виждати наближення армії ген. Омеляновича-Павленка до місця розташування бриґад УГА, а ця армія підсувалася надто поволі.

Сот. Мирон Луцький, начальник оперативного відділу 2 бриґади УГА по реорганізації в 1920 р.

(нар. 29. 9. 1891 р.)

Як відомо, повстання двох бриґад сталося в кінці квітня, саме перед наступом Петлюри й Пілсудського. Про цей факт маємо два спогади учасників: начальника оперативного відділу в штабі 2-ої бриґади сотника М. Луцького й поручника Л. Макарушки, що їздив від цієї бриґади до 3-ої з усним наказом до виступу проти большевиків. Луцький написав короткий спогад «Уваги до протибольшевицького перевороту ЧУГА в квітні 1920 р.» В ньому автор пише, що ініціятива до перевороту вийшла від 2-ої бриґади, що її провід «заступав становиска, що військово-політичний союз (з большевиками — Н. Г.) в обличчі монтування Західнім світом протикомуністичного спротиву та головно з уваги на ідеологічну настанову Українських Визвольних Змагань, являється найбільшою історичною помилкою, яку треба хоч би й ціною крови й життя перекреслити». А трохи далі: «При існуючім недовір'ї до нас зі сторони червоних, за фронтом наших бриґад були розташовані дві червоні армії, 12 і 14 та ще ударна червона кіннота Котовського, що була пострахом фронту. Від початку квітня 1920 р., тобто від моменту погодження у вузькому колі штабу 2 бриґ. про неминучість протибольшевицького повстання, заіснував ряд важливих фактів, що перерішили й прискорили переворот. На початку квітня до штабу 2 бриґади (до сотника Головінського) з'явилася жінка-кур'єр, що її імени не пам'ятаю, від полк. Удовиченка, командувача дивізії УНР. Ця дивізія була залучена до польської армії й готувалася разом з нею до наступу на Україну проти червоних. Цей кур'єр передав посередньою дорогою від Головного штабу УНР повідомлення для ЧУГА, що армії польська й українська розпочнуть наступ наприкінці квітня, з одночасним дорученням для ЧУГА не наступати під час цих дій проти поляків, а натомість пробиватися перед моментом наступу через повстанчі райони до армії генерала Омеляновича-Павленка, що діяв тоді в большевицькому запіллі в околицях Балти й Бершаді. Як другу можливість штаб УНР подавав — пробитися бриґадам ЧУГА безпосередньо для з'єднання з дивізією Удовиченка.

«Майже в тому самому часі, біля 10 квітня 2-гу бриґаду відвідав большевицький командувач 12 червоної армії Муралов (якій підлягала 2 бриґада) з розпорядженням від головного штабу червоної армії про зміну організації ЧУГА на фронті. Три бриґади ЧУГА будуть негайно поділені й долучені окремими малими відділами до червоних дивізій. Він лишив також наказ про негайну підготову до наміченої реорганізації фронту перед передбачуваним польським наступом.