Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

Підполк. Альфред Бізанц (народ. 1890 р.) командир 2 бриґади УГА після реорганізації в 1920 р., схоплений рос. НКВД у Відні в 1945 р. і знищений.

Організація бриґади УСС-ів тривала в Бершаді кілька тижнів. Про це розповідає Є. Бородієвич у своєму «Чотирикутнику смерти» на ст. 63 і д. Його спогад дуже цінний тим, що вірно схоплює психічні переживання УСС-ів у цій тяжкій добі й подає правдиво факти.

В другій половині березня формації бриґади УСС-ів почали переїжджати в район Бердичева, на протипольський фронт. На залізничій станції у Вінниці я зустрів артилерійський полк, що ним по трагічній смерті отамана Воєвідки командував отам. Юліян Шепарович. Він поінформував мене про настрої УСС-ів і боєвий стан. Настрій він схарактеризував коротко: «Для наступу знаменитий».

Взагалі всіх галичан окриляла тоді надія на скоре визволення батьківщини й кінець їхніх мук.

Командиром бриґади був тоді полк. Альфред Бізанц, начальником штабу сотник Б. Білинкевич, начальником оперативного відділу сотник Ганс Кох, політичним комісаром Яків Струхманчук. Під кінець березня до Бердичева переїхала також кмда 44 дивізії під командою Дубового; нач. штабу був Волков, політичним інструктором Берзин. Штаб бриґади УСС-ів якийсь час чекав у Бердичеві на закінчення концентрації своїх формацій у призначеному для бриґади секторі в околиці Чуднова Волинського, і тоді я мав нагоду переговорити про багато справ з членами штабу. Я користався також з харчівні штабу, яку тоді дуже в доброму стані тримав вістун УСС Володимир Гук. Ми знали його здавна як мистця свого діла. Страви були доволі скромні, але смачно зготовлені й подані на чистому столі. До нас часто заходив політ. інструктор Берзин; його так полонила товариська атмосфера поміж старшинами, культурна поведінка й чистота, що він якось сказав мені, бувши в настрої: «Я вже не хочу вертатися до моїх, бо це банда, а тут я почуваю себе дуже гарно».

Всі без вийнятку члени штабу бриґади скаржилися на свого політкома Струхманчука, закидали йому нетактовну поведінку з старшинами й стрільцями та нахабне накидання всім большевицької ідеології. Він у Бершаді по-хамському зірвав свято Шевченка, на велике обурення галичан і наддніпрянців. Старшини просили мене замінити Струхманчука більш тактовною людиною, що належало до моєї компетенції. Мене дуже здивували закиди проти цієї людини, бо я знав Струхманчука здавна, ще коли він був студентом Краківської Академії Мистецтва. Тоді він бував інколи в Рогатинщині на роботі (здається, малював церкву в с. Бабухові) й справляв дуже позитивне вражіння.

Замінити його було нелегко, бо він користувався повним довір'ям у большевиків. Треба було мати такі арґументи проти нього, які переконали б большевиків. Але на всякий випадок я обіцяв старшинам піти їм назустріч, як тільки трапиться відповідна нагода.

Нарешті штаб бриґади переїхав в околицю Чуднова, а в Бердичеві залишилися невеличкі відділи при бриґадних коморах, м. ін. третя кавалерійська сотня, в якій політруком був УСС Ст. Чумак, а його помічником УСС І. Сембай. З ними я міг відкрито говорити про все, що лежало нам на серці, бо був певний, що наші розмови не вийдуть поза нас.

На Великдень прийшла до мене депутація від тієї сотні; в тій депутації були: Чумак, Сембай і один гуцул. Він приніс мені ориґінальний дарунок — гарно розмальовану писанку з п'ятикутньою зіркою (большевицькою емблемою); на ній був напис: «Тов. Христос воскрес!» Я глянув на писанку й запитав сміючись: «То як, уже й Христос тобі товариш?» Всі щиро засміялись, а збентежений гуцул вияснив, що він хотів написати: «Товаришу», але не вистачило місця, і він мусів скоротити. Ми довго розмовляли про важке становище при большевиках, а Сембай не стримався й сказав: «Батьку отамане, не можна більше видержати з тією бандою; рука свербить кинутись на неї». Це був напевне вислів думок стрілецького загалу. Та я став їх заспокоювати, кажучи: «Товариші, держіть сильно зброю в руках і… мовчіть, може вже недовго. Поки в нас є кріси, то ми ще люди, вояки; коли ж упустимо їх з рук, то станемо вівцями, з якими кожний зробить те, що сам захоче». Я просив усіх впливати на інших УСС-ів у тому ж дусі.

Наша бриґада дуже вигідно вирізнялася серед інших формацій 44 дивізії. Бойова постава останніх не витримувала ніякого порівняння з УСС-ами. Це виявилося тоді, коли поляки ще задовго до наступу почали провадити коректури на фронті, намагаючись вирвати у ворога важливіші стратегічні пункти й здобути для себе корисні вихідні позиції для наступу. У зв'язку з цим бриґади 44. дивізії одержували тактичні завдання, щоб перешкодити ворогові осягнути бажану мету. УСС точно виконували свої завдання, держали здобуті позиції або проганяли ворога з його позицій, а червоноармійці, призвичаєні до партизанського способу війни, не видержували найменшого натиску ворога, розсипалися в різні сторони, навіть не повідомляли своїх сусідів УСС-ів, покидаючи поле свого розташування. Цим вони спричинялись до того, що УСС-и, щоб не бути оточеними ворогом, мусіли з утратами відступати. Бували також і такі моменти, коли УСС-и, здобувши наказані позиції, вимагали гліцерини для скорострілів, але постачання не давало його, бо й не мало. УСС-и знову мусіли залишати позиції. Все це викликало велике огірчення стрільців супроти їхніх «партнерів».

Політком бриґади Струхманчук не мав відваги виступити в обороні своїх людей, вказати большевикам на нестачі в постачанні й підтримати настрій у бриґаді. Для нього важнішим було стежити за «націоналістичними ухилами» серед УСС-ів. На це постійно скаржилися наші люди, що прибували до мене від бриґади. Перед наступом поляків до дивізії прибули ті три большевицькі аси, з якими я познайомився в Калинівці зараз же по вкладенні союзного договору на початку січня, а саме: Затонський, Аралов і Муралов. Вони оглянули всі бриґади дивізії і потім вернулся до Бердичева на конференцію. Тоді я мав нагоду заговорити про Струхманчука. Муралов дуже похвально говорив про УСС-ів. Він сказав мені, що такого «замєчательного» війська не бачив від початку революції. Я підхопив його слова й перейшов до справи політичного комісара. Сказав, що Струхманчук не вміє піддержати своїх людей на дусі, не має на них доброго впливу, не має й популярности серед стрільців. А звертаючись до Затонського, я спитав, чи можу підшукати іншого кандидата на місце теперішнього політкома. Цей відповів, що сам пошукає в Києві кандидата.

Незабаром по від'їзді тієї комісії з'явився до мене М. Баран і заявив, що він призначений на командира бриґади УСС-ів. Я зрадів, цьому бо знав Барана ще з часів нашої спільної служби в леґіоні УСС-ів у 1914 році. Тому й запропонував йому заночувати в мене, щоб докладно поговорити про справи бриґади. Він охоче погодився на це, і ми цілу ніч провели в розмові. Не знавши, що він із групи т. зв. «туркестанських комуністів», тобто з тих, що були прибічниками Затонського, т. зв. централістами, я щиро розповів йому про настрої УСС-ів, про їхню ворожість до КПбУ, яка мирилася з колоніяльною залежністю України від Москви, тощо.

Свого часу УСС симпатизували з боротьбістами, поки ці не злилися з КПбУ. У галичан взагалі переважає думка, що Україна повинна бути автономною республікою у вільній федерації з РСФСР, як це розуміють укапісти. А Струхманчук був централістом, сліпо йшов за КПбУ і тому не мав симпатії серед стрілецтва.

Баран запевняв мене, що й він того ж погляду, що й загал УСС-ів і що йому дуже приємно, коли немає між ним і стрільцями розходжень. Але пізніше виявилося, що Баран поводився нечесно; з його пізнішої поведінки виявилося, що він діяв з доручення Затонського й не відкрив мені своєї карти. Наслідки моєї непотрібної щирости я незабаром відчув; про це я розповідаю в 3-й частині цієї праці.

Ми з Бараном розійшился щиро; він запевняв мене, що триматиме зо мною постійний зв'язок. Але на цьому й скінчилося, зв'язку він зовсім не піддержував. На становищі політичного комісара, а потім і командира бриґади УСС-ів Баран поводився тактовніше, як його попередник, але таємно провадив і далі лінію КПбУ, обережно стежив за нашими людьми й збирав собі інформації на майбутнє. Взагалі він умів знаменито конспіруватися перед нами, знав усі большевицькі способи вивідувати ворогів революції. А ми були страшенно наївні, не крилися з своїми думками перед людьми, про яких були доброї думки, не усвідомлюючи собі того, як большевизм розкладав людські душі, нагинав до себе всякими способами.

Десь у половині травня був скликаний 4-й Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові. У зв'язку з цим скликано на 18. квітня (у Провідну неділю) конференцію 44 дивізії в Бердичеві, щоб вибрати делеґатів на цей з'їзд. З Києва прибули на цей час командарм Муралов, П. Михайлик, а до них приєднався Іван Сіяк, що прибув перед тим з Москви з аршинним мандатом від Леніна й Троцького в справі реорганізації УГА.[51] Він, звичайно, спізнився, бо УГА була вже розбита на бриґади й стояла на протипольському фронті. Але він, маючи такі важні мандати, а до того ще й партійний квиток РКП, здобув собі довір'я в штабі XII армії й грав ролю дуже важної особи.

В президії конференції я заступав галичан і від них вітав її. Головну доповідь робив політком дивізії М. Кручинський на тему: «Червона армія — армія труда». Доповнював цю доповідь інтендант бриґади ЧУСС-ів Онуляк, доповівши про стан постачання в червоній армії, на підставі відносин у 44 дивізії. Провідною думкою його доповіді було:

«Якщо стрілець має виконувати своє завдання, то конче потрібно забезпечити його всім потрібним для воїна — одягом, вирядом, зброєю тощо. Всього цього в червоній армії немає, тому й не дивно, що червоноармійці не виконують своїх вояцьких обов'язків».

В цілому конференція була звичайною в большевиків аґіткою. Веселу точку дав колишній УСС д-р І. Сіяк. Ми його знали з минулих років, коли він був у леґіоні командиром технічної сотні; це був кар'єрист, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець большевиків. Він привітав конференцію від Троцького, потім змалював перспективи визволення Польщі пролетарською червоною армією. Між іншим він сказав, що польський поет Адам Міцкевич, називаючи героя визволення Польщі числом 44, мав на думці якраз 44 червону дивізію, яка незабаром рушить на захід, щоб виконати свою історичну місію, що її вістив цей поет. Всі галичани вибухнули гучним сміхом, а большевики хвалили бистроумність промовця.

На 228 делеґатів від дивізії було 52 галичан. З-поміж них вибрано 34 делеґати на Всеукраїнський з'їзд Рад, а між ними 11 галичан, а саме: кмдт бриґади М. Баран, П. Михайлик, Н. Гірняк, д-р О. Паліїв, д-р Михайло Козоріс, д-р Мелетій Кічура, сотник Запутович, хорунжий Р. Заклинський, Ст. Чумак, ст. дес. Петрів і один стрілець.