Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

Далі д-р Максимчук розповідає, що в кінці липня до ген. Микитки приїздили ще два або три рази представники ВЧК з тією самою пропозицією, що в червні, але Микитка рішуче відмовивсь. Він працював у таборовому городі, полов і поливав городину і цілими днями там перебував. В першій половині серпня два червоноармійці вивезли Микитку до Москви, звідки він уже не вернувся. Перевезли його найімовірніше до ВЧК, де разом із генералом Ціріцом розстріляли, бо з того часу по ньому пропав будь-який слід.

«Отож нестійними являються здогади д-ра Ст. Шухевича, — кінчає д-р Максимчук свою оповідь, — буцім то ген. Микитку й Ціріца розстріляно чи потоплено під час транспортування Дніпром з Києва, що мало статися при кінці квітня 1920 р.»[43]

Так генерал Микитка до кінця свого життя зберіг національну й вояцьку честь і героїчно загинув. Далеко не так славно скінчили його інтриґани, що усунули його від команди леґіону УСС-ів.

Чесно загинув також і ген. Альойз Ціріц; він міг зробити кар'єру в большевиків, як отаман В. Льобковіц. Але його принципове наставлення до червоних веліло йому краще прийняти смерть з їх руки, ніж піти до них на службу.

Я мав нагоду ближче познайомитися з ген. Ціріцом тоді, коли під його рукою в Секретаріяті Військових Справ вів реферат мобілізації. Від нього я чимало навчився й це мені стало в дуже великій пригоді пізніше, коли я перейшов на працю до Головного Управління Генерального Штабу Військового Міністерства УНР. Спираючись на мої спостереження, я стверджую, що ген. Ціріц чесно служив нашій армії. Шухевич описує його як «advocatus a diaboli» Микитки, а його працю більш, ніж шкідливою для УГА. Він обвинувачує ген. Ціріца найбільше в тому, що цей уперто держався договору з білою армією Денікіна, а потім обстоював плян переведення УГА за Дністер до Румунії й цим довів її до стану катастрофи.

Але рівночасно той же Шухевич твердить, що всі старшини при НК УГА нетерпляче чекали на вислід переговорів з румунами й напевно були б скористали з дозволу перейти Дністер, покинувши понад дві третини УГА на поталу червоним.[44]

Хто ж тоді більше винен у тому, в чому Шухевич обвинувачує ген. Ціріца: чи Колеґія старшин при НК, які не наважувалися на рішучі заходи, в яких, як сказав би Гомер, «у дві сторони змагалося серце», і якраз тією нерішучістю довели УГА до катастрофального становища — чи невироблений політично чужинець, ген. Ціріц? Як же він міг розуміти складне політичне становище України за революційних років, коли навіть наші чільні мужі, політичні й державні діячі, розгублювалися в ситуації?

Ми не маємо морального права засуджувати ген. Ціріца за його вірність денікінцям, бо це випливало з його вояцької вдачі. Справою Колеґії старшин було переконати його в помилковості його позиції. Ворожа постава Ціріца до большевиків і союзу УГА з ними показувала, що він не вірив у їх лицарськість і гуманність. Мазуренко в своїм спогаді наводить такі думки ген. Ціріца про червоних: «Союз з большевиками — це добровільне накладання собі петлі на шию. Для УГА краще пробиватися з рештками війська Денікіна здовж Дністра до Польщі; вона, створена західніми альянтами, шанує, бо мусить шанувати міжнародні закони. Большевикам не знані ні людські закони, ні гуманність; в них немає душі, ні совісти, їхнє гасло є: «Бий і ріж буржуя, ріж інтеліґента!» Для галицької армії вони не матимуть пощади!» — з гнівом закінчив ген. Ціріц свої розважання. його не переконувала навіть та обставина, що саме в тім часі серед наших державних мужів стала ширитися епідемія радянофільства під впливом постанови РКП про ревізію політики Кремлю в Україні. І. Мазепа твердить, що сам Петлюра восени 1919 р. стояв на становищі порозуміння з червоною армією, вбачаючи в цьому єдиний рятунок для армії УНР.[45] А доля УГА в союзі з червоними цілком потвердила правильність міркувань ген. Ціріца.

Коли вмер ген. М. Тарнавський, тоді ветерани УГА масово з'їхалися до Львова, щоб попрощатися з своїм Начальним вождем; вони хоронили його з гетьманськими почестями, бож він був символом УГА. Але такими самими символами нашої армії були й останні командувачі генерали: Микитка й Ціріц. А якою ж ясою прощається з ними отаман УГА Ст. Шухевич в десяті роковини їхньої героїчної смерти?

Нас у Вінниці вразила вістка про видачу генералів большевикам. Ми були певні, що коли вже було конче треба усунути їх від впливів на армію, то, на випадок загрози їм з боку червоних, знайдуться між старшинами такі, що таємно визволять їх і навіть проти їх волі перевезуть до армії ген. Омеляновича-Павленка, де вони напевно переховалися б.

Генерала М. Тарнавського арештував самочинно Ґадзінський. Побоюючись, щоб стрільці УГА не визволили його силоміць, він поспішно віз свого в'язня на залізницю. В дорозі він у поспіху перевернув якусь жидівку; зчинився великий крик, позбігались люди (жиди й червоноармійці). При вияснюванні справи виявилося, що на возі сидить генерал Тарнавський. Ґадзінському наказали відпровадити його до польового штабу УГА. Там кол. полковник царської армії Іванов звільнив генерала з-під арешту на слово чести, що Тарнавський без дозволу не виїде з Балти. Це дало можливість генералові врятуватися від большевицької кулі.

В «Споминах» Шухевича вражає неоднакове ставлення до всіх наших генералів. Він каже, що Тарнавського не притягали до відповідальности; він жив собі спокійно на кватирі. Виходить, що Начальний ревком все ж таки мав можливість охороняти генералів. Чому ж не охоронено двох останніх генералів, Микитку й Ціріца? Якщо злочином, яким, на думку Шухевича, було укладення союзу з білою армією Денікіна, то насправді ініціятором цього союзу був ген. Тарнавський (очевидно не без відома уряду Диктатора). Де шукати ключа до розв'язки цієї загадки? Може, кілька слів вияснення про Колеґію старшин при НК УГА кине трохи світла на цю справу.

Сотник О. Левицький у цитованому на початку цієї праці спогаді каже, що генерал Тарнавський 17 грудня 1919 р., перебираючи команду УГА від хворого Микитки, видав наказ ч. 143 про утворення політичного тіла під проводом І. Макуха. Воно мало заступити Диктатора по його виїзді за кордон. Цим начальний вождь УГА, за словами Левицького, хотів покласти край політиканству групи старшин при НК. Отже, працю Колеґії старшин при НК начальний вождь мусів вважати за політиканство гуртка людей. Замість того, щоб колеґіяльно обмірковувати становище УГА й вирішувати пляни дії, члени Колеґії обмежувалися на «робленні настроїв» та інтриґах проти нелюбих людей. Вони не здобувалися на відважну поставу справ перед генералами, але робили заходи на власну руку; з того не раз виходили курйозні ситуації. Напр., Колеґія Старшин через свого уповноваженого Дм. Палієва договорюється з представниками армії УНР про об'єднання обох армій, навіть визначає день, коли мало бути проголошене це об'єднання, але робить це без порозуміння з командувачем генералом. Був це, як каже Шухевич, рахунок без господаря. Не зважаючи на договір, ген. Тарнавський виїжджає із своїм штабом на південь якраз напередодні проголошення об'єднання.[46]

Розповідаючи про наказ ген. Тарнавського, яким він велів організувати політичне тіло при НК УГА, сотник О. Левицький, очевидно, не знав, що думка створити таке тіло вийшла від ген. Микитки, і тільки недуга не дала йому змоги її здійснити. Зробив це за нього вже ген. Тарнавський. Це стверджує понад усякий сумнів д-р В. Білозор, що консультував хворого Мйкитку і говорив з ним про цю справу під час консультації.

Колеґія старшин не зуміла здобути собі належний авторитет у генералів, тому ці не ставилися до неї поважно. Звідси, мабуть, походить ворожість Шухевича до них. Сам же він каже: «В армії було аж надто відомо, що я в останніх часах відносився до ген. Ціріца щонайменше неприхильно». І тому він на засіданні Начревкому в справі видачі генералів большевикам кидає свій голос за видачу і «цим мимоволі (так! — Н. Г.) причинився до їх незавидної долі».

Неґативною рисою «Споминів» є брак об'єктивности й невмотивована критикоманія автора. Він на всі сторони кидає важкі закиди проти людей і установ на підставі поголосок або просто з власної фантазії. На його критику Міністерства війни УНР генерал Р. С. відповідає: «Просте переказування подібних чуток, навіть без покликання на осіб, від яких автор чув це, без необхідної перевірки їх передусім відбирає «Споминам» в цих розділах значення авторитетного історичного джерела». (Літ. Черв. Калини, за 1930 р., ч. 2, ст.21).

Жертвою тієї манії Ш. впав також саншеф УГА Андрій Бурачинський та його товариш д-р Гайдукевич. У статті «Моя відповідь» (Літ. Черв. Калини 1930, ч. 6, ст. 9-10) Бурачинський спростовує всі закиди Шухевича й м. ін. каже:

«Цей безосновний закид просто нечуваний, тим більше, що походить від когось, хто був при НК і міг би привести до сумніву в «bona fide» автора». А трохи нижче: «З безосновних закидів, звернених проти мене, не роблю собі нічого, бо я, Богу дякувати, є в змозі боронитись. Але страшні є напади на небіжчика д-ра Гайдукевича, який не є вже в силі боронитись… Д-р Гайдукевич працював до останку з невтомним пожертвуванням і впав жертвою свого звання».

Таким самим способом Шухевич критикує Вінницький ревком УГА. В одному місці він пише: «Начальний Ревком вибрав своїм головою д-ра А. Музичку, а на секретаря Цап'яка; зрештою склад був такий самий, як Політичного Відділу (перед тим Колеґії старшин — Н. Г.). Накази й зарядження, видавані цим ревкомом, були більше плянові, енерґійні й фахові, ніж зарядження ревкому в Вінниці, які виявляли доривочність, безпляновість та мале військове знання. Про сторонничість ніхто не може мене посудити, бож я сам був членом того ревкому. В дійсності наказів ревкому не виконувано від самого початку його заснування, бо всі частини УГА були в орбіті На. Кмди й Начального ревкому ЧУГА».

А кілька сторінок нижче пише так: «Вкінці от. Лисняк вийшов зі своєї рівноваги і дня 10 лютого 1920 р. виконав давній наказ винницького Ревкому та наказав арештувати генералів Микитку й Ціріца».[47]