Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

Тут я хотів би висловити свою думку в справі видачі наших генералів Ні одеський воєнком, ні тим менше балтський не мали ніякої законної підстави вимагати видачі наших генералів. Єдиною установою, що могла рішати це питання, був Начальний Ревком УГА, і д-р Гупаловський правильно дивився на це, а почуття національної чести й вояцької моралі наказували йому поставити внесок на голосування й відкинути безправну вимогу обох воєнкомів. Ані Начальний Ревком у Балті, ані хтобудь інший не мав права судити арештованих генералів. За ними не було ніяких кримінальних злочинів, а за політичні дії Начкмди відповідало політичне тіло, яке вони сами створили; до цього тіла належав також Ст. Шухевич. Тому безправством було не те, про що твердить Шухевич, тобто, що генерали сиділи під арештом два тижні без слідства, а те, що їх поставлено перед ревтрибуналом взагалі.

УГА не була в полоні червоної армії, а її союзником, і ніякий воєнком не міг вимагати видачі генералів большевикам.

Досвід Вінницького ревкому показав, що коли ми стали на становищі, що большевики не сміють втручатися в наші внутрішні справи, то вони брали це до уваги. Наш Вінницький ревком забезпечив (бодай на деякий час) не військового д-ра Макуха; це могло, звичайно, пізніше змінитись, але Макух сам передчував цю небезпеку й своєчасно поринув у підпілля. Та перших тижнів большевики ставилися до нас доволі льояльно. Шухевич, за фахом юрист, чомусь не визнавався «на повищих фінезіях». Він сам визнає, що в нашій армії була опозиція проти видачі генералів у руки большевиків. Він каже:

«Мушу тут піднести мотиви, якими руководилися одна й друга сторона. Подаю їх тому, бо вважаю видачу генералів дуже важним фактом в історії нашої Армії, фактом, який дехто намагався піднести до ваги великого п'ятна на честі УГА. Тоді говорилося про те, що була теж актуальною справа видачі німецьких генералів французькій владі. Про це писалося в часописах і радіозвідомленнях. Німецький нарід рішучо відмовився видати своїх генералів. Тепер підношено це як закид проти нас, що ми видали своїх генералів».

Потім автор «Споминів» наводить мотиви обох сторін, але вони не мають суттєвого значення. Вже тоді УГА засудила цей вчинок Начального Ревкому. Шухевич розповідає далі:

«Не можу не піднести одного: між старшинами й стрільцями, які знали особисто генерала Микитку, видача його викликала великий жаль (чи тільки? — Н. Г.). Його долею івтересувався й інтересується загал Армії до нинішнього дня, та про це буде ще мова. Видачі генерала Микитки я посвятив більше місця, бо вважаю цей факт надто важним і гадаю, що вияснення його повинно наступити ще й від інших людей.

Не можу не зазначити ще одного: коли навіть видачу генералів визнав хто-небудь скандалом, то за цей вчинок не може під ніякою умовою впасти яке-небудь п'ятно на УГА, а тільки щонайменше на тих чотирьох людей, що не голосували за спротивлення видачі і тому — окрім мого власного назвиска — не подаю назвиск тих осіб, що противилися внескові Гупаловського (тобто голосували за видачу генералів. — Н. Г.)».

Про момент передачі генералів большевикам Шухевич пише: «Коли їх перевозили, ген. Микитка із страшного жалю розплакався, а ген. Ціріц сказав: «Це сором для цілої УГА, що видає своїх генералів!»

Чи сльози загартованого в боях одного генерала й виправданий докір другого не б'ють по совісті й вояцькій честі винних у цьому ділі?!

Я не спинявся б довше на цій прикрій справі, бо її вияснив Шухевич. Одначе, я вважаю за свій обов'язок спростувати думки його про наших останніх командувачів генералів, щоб кривда, заподіяна їм від автора «Споминів», не ввійшла в історію. Цим я виконую також волю всіх тих моїх товаришів зброї, які в процесі мого листування з ними вимагали від мене, щоб цим генералам вернути заслужену ними честь

Мені не доводилось мати справу з ген. О. Микиткою, коли він був командувачем леґіону УСС-ів, бо ми не були зв'язані службово. Але посилаюсь на свідчення тих, хто знав його ближче з минулих років.

Автор спогаду про Кожухів д-р І. Максимчук розказує про нього багато. На ст. 54-55: «Генерала Микитку я знав особисто з австрійського війська. Він був командантом дивізійного телеграфного відділу при 45 дивізії, де я служив у польовім суді. В 1916 р. до дивізії приїхав польський єпископ Бандурський, і з цієї нагоди видано наказ, щоб усі старшини явилися до старшинської харчівні, яка містилася в церкві. Ген. Микитка, тоді сотник, відмовився від участи, а на своє виправдання заявив австрійському генералові Смекалеві, що церква є для нього домом молитви, а не забави й гри в карти». Цей інцидент свідчить про пошану Микитки до церкви, на яку не здобувся навіть польський католицький єпископ.

До леґіону УСС-ів він прийшов як політично незорієнтована людина. Але в кліматі стрілецького життя він став українським патріотом. Під час перебування УСС-ів в Олександрійському він наказав старшинам, щоб на пообідніх зайняттях навчали стрільців історії рідного краю; тих, хто не виконував наказу, він картав при людях і тим він став не дуже популярним у деяких старшин.

Але й до себе ген. Микитка ставив високі вимоги: в боях був завжди в першій лінії і власним прикладом поривав стрільців до хоробрости. До того ж був дуже скромний; коли по здобутті Олександрівського одержав високе відзначення, то на зборах стрільців сказав, що воно заслужене не ним, а стрільцями і по правді належить їм.

Професійні інтриґани між стрілецькими старшинами в моменті розпаду Австрії постановили усунути його від командування леґіоном і повідомили його про це в поїзді, що ним УСС-и їхали з Чернівців на Львів. Микитка вислухав це стримано, але по відході бунтарів на очах йому показалися сльози. Він щиро прив'язався до стрільців і тому усунення його від командування заболіло йому до сліз. Микитка вступив в УГА, визначився в боях за Львів, став командувачем групи «Північ», потім 1 Галицького корпусу, врешті начальним вождем УГА

Про його останні хвилини розповідає кожухівський в'язень д-р Максимчук, свідок описуваних ним подій, так:

«Ген. Микитку доставлено до табору (в Кожухові — Н. Г.) десь коло 20 травня 1920 р., і він мешкав у бараці ч. 7, де в більшості перебували російські старшини. З його оповідання ми довідалися, що він чимало часу перебував у Бутирській тюрмі в Москві, де сидів також ген. Ціріц, який з причини недуги мусів залишитися в тюремному лазареті і тому в Кожухові не був ніколи. Ген. Микитка багато витерпів у тюрмі. З ним поводилися дуже суворо, давали поганий зіпсутий харч, також украли в нього останній плащ і коц, і він залишився в самому щоденному зношеному одязі.

Можу з усією рішучістю і згідно з правдою ствердити, що протягом місяця червня 1920 р. щонайменше 2-3 рази приїздили з Москви представники ВЧК, а може також і від військових установ, та пропонували ген. Микитці посаду командира корпусу, спершу навіть на західнім фронті. Але Микитка за кожним разом заявляв, що він волить бути стрільцем у своїй армії, ніж генералом у червоній. Як дальший мотив, чому ген. Микитка не прийняв пропонованої йому посади, він щиро заявив, що не визнає влади совітів і ні за яку ціну служити їй не буде. Ці слова я сам чув, бо стояв у гурті старшин, що з зацікавленням слухали оповідь ген. Микитки, який саме тоді вернувся з канцелярії табору. Дальше оповідав він, що большевики за його згоду вступити до комуністичної партії, а потім уже тільки за згоду прийняти команду над червоним корпусом на фронті або в запіллі, обіцяли йому свободу й усі військові почесті команданта».

Іван Андрут, сот. армії УНР, розстріляний разом з Г. Чупринкою й Опокою.

(фото з 1919 р.).