Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

Вінницький ревком, як і Начальний, не видавали ніяких наказів стратегічного характеру, тому говорити про військову фаховість в точному значенні це доводиться.

То вигадка Шухевича, коли він твердить, немов би Ціріц в момент арешту сказав: «Тепер сам бачу, що іншого виходу нема, як тільки злука з большевиками». Цей генерал до своєї смерти не змінив своїх поглядів на большевиків, як це виходить із спогадів Мазуренка й д-ра Максимчука.

Військовим референтом Вінницького ревкому був полковник СС-ів І. Роґульський, старий загартований у боях вояк, учасник світової війни в рядах УСС-ів та визначний військовий діяч у корпусі СС-ів. Своїм військовим знанням він значно переважав Шухевича; це й видно з його доповіді про стан ЧУГА на засіданні ревкому у Вінниці після того, як наші делеґати вернулися з Києва. Роґульський мав відвагу відкито виявляти большевицькі затії їм же в вічі, не дбав про їх прихильність, але твердо обороняв інтереси ЧУГА. Але він, видно, не мав щастя здобути собі симпатії в Шухевича.

Розказуючи про нараду обох ревкомів (Начального й Вінницького), що відбулася в половині лютого у Вінниці, Шухевич пише:

«Удержання двох Ревкомів було зовсім не потрібне, а навпаки навіть шкіддиве… Це, а дальше також невдоволення з висліду переговорів та змісту заключеного договору спричинили, що 17 лютого виїхали до Вінниці майже всі члени Начального Ревному. На спільних засіданнях вирішено залишити тільки один Ревком з осідком у Балті, куди переїхала була Начальна Команда. Цей Ревком зложено так, що до винницького Ревкому, з якого уступили Гірняк і Опока, кооптовано всіх членів Нач. Ревкому.

На цих нарадах незвичайно остро критиковано зміст київського договору. Закидувано перш за все втрату автономії Армії. З причини цього договору можна було поміж рядками промов бесідників з Начревкому вичитати закид зради під адресою Вінницького ревкому. Вкінці піднесено ще й закид, що договір заключено з командуванням ХІІ радянської армії, а не з командуванням полуднево-західнього фронту».[48]

Тут Шухевич перевищив себе самого. Бо 1) він знав, що це було неможливе тому, що Вінниця перебувала в районі XII армії і УГА їй підлягала; 2) ніхто інший з давньої Колеґії старшин, а тепер Начревкому, як іменно Шухевич, не знав так добре, в яких над міру важких умовах, викликаних якраз критиками київського договору, вінничани боролися за цілість УГА та її автономію. Замість того, щоб цей закид звернути проти них, він «вичитує між рядками закид зради» членам Вінницького ревкому. А ще недавно він писав: «Ми у Вінниці дуже добре розуміли, що чим довше УГА держалася добрармії, посувалася на південь і зводила бої з большевиками, тим більше маліли шанси на добрий вислід переговорів. Наприкінці нам грозило розбиття УГА між інтернаціональними батальйонами».[49] Але він не вважав за потрібне спростовувати закиди членів Балтського Начревкому, а в своїм спогаді нотує їх без коментарів.

Договір про реорганізацію УГА накинули вінничанам і всій УГА Затонський і його поплічники. Проти нього голосували вінничани і в Києві, і на останній нараді з Затонським 9 березня в Вінниці. Все ж таки нам дозволено організувати три бриґади й дано надію на їх з'єднання в одне оперативне тіло; очевидно, це вони зробили тому, що потребували нас для війни з Польщею.

Ми, вінничани, з радістю передали були б комубудь іншому відповідальність за долю УГА, бо нести її тягар при такій розбіжності думок наших з думками членів Начревкому було дуже важко. Але не було охочих перебрати від нас цей тягар.

Вінницький ревком зліквідувався не по нараді з Начревкомом, як твердить Шухевич, а в першій половині березня, по прибутті Затонського до Вінниці, по останній конференції з ним. Тоді я прийняв пропозицію М. Кручинського стати на працю до політвідділу 44-ої дивізії, до якої приділили бриґаду УСС-ів.

* * *

На цьому кінчаються мої спогади про дії Вінницького ревкому УГА. З того моменту поле зору моїх спогадів звужується до бриґади УСС-ів.

22. Реорганізація УГА.

В 19 розділі була згадка про те, що 9 березня відбулися формальні похорони УГА й народження ЧУГА. Затонський пішов послідовно по лінії, яку заповідав на першій моїй конференції з ним у штабі XII армії в Калинівці, зараз по вкладенні нашого договору з большевиками. Вже тоді він мав намічений плян, можливо, в порозумінні з Москвою, розділити УГА між трьома червоними дивізіями й тим самим скасувати її автономність, що її ми з початку й до кінця обстоювали. Вся його гра в Києві, всі крутійства, погрози й залякування мали на меті зламати опір галичан проти цих плянів Затонського й захопити УГА під вплив КПб Прикарпаття, згл. КПбУ. Спасування боротьбістів і злиття їх партії з КПбУ відібрало нам останню надію на збереження національного характеру УГА. Ми мусіли попасти в полон до большевиків України.

На нараді у Вінниці 9 березня Затонський тільки для форми поставив справу реорганізації УГА на голосування, і ми теж тільки для форми голосували «проти», хоча ми знали, що це «глас вопіющого в пустині».

Безпосередньо після цього почалася поступова ліквідація Вінницького ревкому, його аґенди ставали щораз менші, врешті їх перебрала галицька командатура міста, яку очолював сотник УГА М. Вацик. Я перейшов на працю до політвідділу 44 дивізії й організував там галицьку секцію, що мала вести аґенди й бриґади УСС. До тієї секції належало призначання політруків для формацій бриґади УСС-ів та перевірка їхньої праці.

Ті вояки, що видужували, переїжджали з Вінниці на південь до своїх частин. А там бистрим темпом ішла реорганізація УГА на три червоні бриґади. Вона відбувалася за вказівками В. Порайка, що був намічений на начального вождя, а проводив реорганізацію польовий штаб, згл. його начальник полк. Іванов та його помічник Солодуб. Загальний склад ЧУГА після реорганізації становив 17 тисяч осіб у піших полках і понад 20 батерій.[50] 

Але багато більше галичан було по різних запільних формаціях, як: обслуга обозів, охорона військових комор, санітарна служба, а найбільше по лікарнях і збірних станицях нездібних до служби через перебуті хвороби. Під час реорганізації був плян зосередити в Києві всіх, незайнятих в УГА, там посортувати, звільнити від військової служби й приділити до різних установ цивільного характеру.

Наслідком зменшення наших бойових частин (при зміні корпусів на бриґади) багато старшин опинилися без призначення. Порайко використав це, щоб зробити селекцію старшинського складу, тобто усунення «політично ненадійних елементів», але що було критерієм для тієї селекції, офіційно про це не говорили. Мабуть, рішала в таких випадках думка політруків або мужів довір'я Порайка. В цю категорію попали військові судді, харчові старшини, душпастирі й військові урядовці. Але на рішучу вимогу стрільців душпастирів залишено, як учителів, бо їх і так після великої смертности було небагато (прибл. 60). Таких висортуваних зібралося кілька сотень. Для них у Бірзулі зформували окрему станицю, а звідти мали перепровадити їх до Києва в розпорядження польового штабу УГА. Вночі проти 18 квітня виїхав уже перший транспорт з Бірзули на Київ. Подорож затяглася доволі довго, а тим часом сталася подія, що відразу рішила долю цих наших старшин. Перехід кінноти сотника Едмунда Шепаровича (знімеченого українця) до військ УНР, а незабаром після цього — двох наших бриґад до поляків викликав страшну хвилю реакції терору проти галичан у запіллі. Першою жертвою цього терору впали саме ті старшини, що не мали призначення в УГА. Про їхню хресну путь докладно розповідає свідок і учасник тієї трагедії наших мучеників д-р Іван Максимчук у спогаді «Кожухів». За словами автора, це є збірна праця, факти перевірені й тому вартісніші для історії, чим «Спомини» Шухевича. Максимчук спростовує кілька неправдивих даних Шухевича про ген. Микитку й Ціріца, про отамана Я. Воєвідку й інших.

23. З бриґадою УСС-ів.