Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ В СОЮЗІ З БОЛЬШЕВИКАМИ»

* * *

Про становище в бриґаді ЧУСС-ів ми не мали ніяких відомостей; щойно в Харкові я зустрів на з'їзді Рад мого шефа політкома М. Кручинського й дізнався від нього про бої УСС-ів у складі 44 дивізії проти поляків і тоді зрозумів, для чого большевики застосовували щодо Коша УСС-ів у Києві найлагіднішу форму реакції: роззброєння й вивід на Лівобережжя. З ним я подався пішим походом через Броварі-Козелець-Остер до Ніжена. Коли ми йшли битим шляхом повз великий ліс (за Броварями), я помітив, що на краї лісу стояло багато озброєних молодих людей, які пильно до нас придивлялися. Це були, очевидно, повстанці. В найближчому селі (не пам'ятаю назви) ми стали на ночівлю. Я був певний, що повстанці потрактують нас як ворогів, союзників большевиків. В село ми ввійшли за дня, і я, розмістившись на кватирі та вмившись, вийшов на вулицю. На моє велике здивування я побачив наших стрільців у товаристві місцевих юнаків, як вони, взявшись попід руки, йшли вулицею й співали наших пісень. Це, як незабаром виявилося, були ті самі повстанці, які придивлялися до нас із лісу. Вони знали, хто ми, й співчували нам; вони щиро гостили наших людей на квартирах. Один із них вияснив нам, що повстанці добре знали про нашу нещасливу долю під большевиками; коли б вони побачили большевицький загін, то вступили б у бій з ним, але нас вони залишили в спокої.

Ранком наступного дня, перед відходом у дальшу дорогу ми довідалися, що вночі заблукала була до села большевицька розвідка й спинилася в одній стодолі на ночівлю. А вночі повстанці перебили їх усіх до ноги.

З партійців ішов з нами ввесь час І. Немоловський, колишній боротьбіст, з дружиною. Ми з ними йшли на самому заді й увесь час жваво обговорювали наше становище й большевицьку політику. Я нічим не зв'язував себе в розмові, гостро нападав на облуду червоних, їх московський шовінізм та імперіялізм щодо України. Між іншим я не щадив докорів боротьбістам, що злякалися большевиків, без потреби злилися з ними й через це втратили прихильність і серед наддніпрянців, і серед галичан. У нас була вся надія на боротьбістів, поки вони думали організувати українські червоні частини та з їх допомогою обороняти незалежність України від москалів. Немоловський боронив лінію боротьбістів, закидав мені націоналізм і брак розуміння великого революційного процесу в Україні. Хоча ми гострю атакували один одного в дискусії, між нами був дружній тон. Особливо обстоювала мої погляди дружина Немоловського (віком старша за нього). Вона теж не захоплювалася політикою большевизму в Україні.

Марш з Києва на Ніжен тривав цілий тиждень. У Ніжені нас примістили далеко від центру, на передмісті. Там на нас чекали вже галицькі комуністи з В. Порайком на чолі. Вони мали супроводити нас до місця нашого призначення. А ми перебували в стані непевности, бо ніхто нам ні словом не згадав про те, що з нами станеться. Останній акт трагедії УГА з кінця квітня, утрата надії на вороття нашої армії в Галичину, а до того терор проти нашого вояцтва в запіллі спричинили в мене на деякий час занепад духа: ніщо мене не цікавило, я ходив, як непритомний і сприймав усе цілком апатично. Але між нами залишався й далі рухливий і меткий Ф. Конар. Він крутився між партійцями й хотів неодмінно довідатися від них, що жде нас далі. М. ін. був там Еллан-Блакитний, наш тихий приятель; він поінформував Конара, що нас вивезуть десь далеко на Схід. А ми дуже хотіли, щоб нас залишили в Україні. Про це, на наше прохання, дбав Блакитний, але його впливи були замалі для цього.

Врешті нас загнали в товаровий поїзд; тільки партійці дістали гарний особовий вагон. Ми ж душилися по 40 і більше осіб у брудних вагонах, вистелених старою на січку потертою соломою.

Як потопельник хапається й бритви, так я шукав якоїсь можливости відв'язатися від того транспорту В. Порайка. Я пригадав, що мене обрали на делеґата від бриґади УСС-ів на 4. Всеукраїнський з'їзд Рад, і тоді рішив використати це для свого визволення. В Курську я повідомив Порайка, що я, як делеґат на з'їзд Рад, відлучуся від транспорту й від'їду на Харків. Він не заперечив, і я зараз же пересів на харківський поїзд. Це врятувало мене від концентраційного табору праці над Волгою, куди погнали роззброєний кіш УСС-ів.

25. Кінець бриґади У. С. С.

Про трагічний кінець решток УГА після подій з кінця квітня на фронті маємо низку спогадів учасників. Окрім цитованих уже праць, варто відзначити ще спогади: підх. УГА П. Голинського, який розповідає про події в Одесі, Т. Лисівського — про долю київських курсантів, стр. УГА І. Томинчука, В. Струця, Дидика, Ст. Венгриновича, П. Околота, К. Орфойського, Ол. Кузьми; спогад Ірчана «Трагедія Першого травня», виданий в Нью-Йорку 1923 р., такий тенденційний і далекий від правди, що не являє собою ніякої історичної вартости.[57]

Останні хвилини бриґади УСС-ів описують: І. Іванець і Антін Дівнич, врешті, Бородієвич у згаданому на початку цієї праці спогаді. На моє прохання написали свої спогади проф. д-р Г. Кох, проф. І. Витанович і мій брат Володимир. Постава бриґади УСС на фронті тоді, як інші бриґади перейшли до поляків, спричинилася до злагіднення долі галичан і до їх реабілітації та припинення терору.

Д-р Витанович у своїм спогаді «Кіш і Бриґада УСС-ів узимку 1919-20 і на весні 1920» пише:

«Хвора Бриґада й Кіш вирушили в похід на південь у грудні 1919 р. з району Шелестян і Браїлова на Поділлі. З денкінцями, про договір з якими ми мало що знали, ми зустрілися в дорозі один раз біля Нової Ушиці (на який день, не більше); ми не знали, чи битися, чи миритися, й були на все приготовані, бо докладних відомостей не мали. Отаман Букшований був у Кам'янці, й ми втратили з ним зв'язок. Більше денікінців ми не бачили.

Тільки в поході висилали кінну розвідку для охорони правого крила, де понад Дністром у протилежному напрямі посувалася група генерала Бредова. Тоді в одній розвідці загинув чотар Велитович; убили збунтовані селяни в селі Кучі н/Дн., бо хотіли забрати коней.

Бойовий стан бриґади був такий слабий, що часто не вистачало людей на стежі під час походу, обози з постачанням часто застрявали в болоті або в снігу. Ті, що видужували з хвороби, не мали теплого одягу, приставали, чимало з них залягали знову. Був якийсь зв'язок з Павленком і до нього самочинно перейшло декілька старшин і стрільців (пор. Струць); на довшому постої, здається, весь час був зв'язок з зимовим походом Павленка, деякі його хворі, що відставали, залишалися в нас. Перед Йорданом ми добилися до Бершаді; там став штаб бриґади, постачання й деякі менші частини, в селах Баланівка-Ободівка. В однім став Кіш (команд. сотник Б. Гарасимів), командир полку сотник Староселець (другий полк зліквідовано); в селі Ободівці стояли артилерійські частини.

Тиф не переставав, і стрільці мерли й далі; тоді вмер пор. Нагайло й сотник Клим, поховані в Бершаді. Для охорони райну в складній ситуації ми висилали спеціяльно творені старшинські відділи на стежі й застави.

Між стрільцями, що видужували, й місцевим населенням розгорталася національно-виховна робота (театральні вистави, концерти тощо). Про події у Вінниці та в Нач. Команді доходили до нас дуже скупі й баламутні вісті Большевицькі частини до весни нашому районові безпосередньо не загрожували. Чутки були всякі: і про перехід на румунський бік, і про договір з червоною армією. Самих большевицьких частин у нашому районі ми й не бачили, тільки вже «на наказ» прийняли під весну нову ситуацію, коли приїхали на мітинґ до Бершаді Затонський, Порайко й Струхманчук. Почалося переформування. Пам'ятаю: на якомусь зібранні, інформуючи нас про ситуацію (здається, чотар Романюк), сказав, що нам треба просто наказом призначити своїх комісарів і політвиховників, щоб не накинули їх нам згори. І тоді призначено таких і в Коші, і в полку. На командувача Коша призначено нам сотника Заліпського, бо Гарасимів мав конфлікт з деякими старшинами коша (пор. Безпалко й ін.).

На весні в березні кіш спрямовано до Києва, полк на фронт у район Чуднова.

Коротко згадаю про такі події в бриґаді ЧУСС-ів на фронті:

Стрільці вперто носили на шапках тризуби на червоній підкладці (з сукна). Такої моральної дисципліни й відданого ставлення стрільців до старшин, мабуть, не було ніколи в українській армії за ввесь час. Можна навіть сказати, що моральна й патріотично-національна поведінка стрільців підтримувала й рятувала з пригнічення багатьох старшин.

По дорозі на фронт і на фронті большевики ввесь час надсилали своїх аґітаторів, які перевіряли настрої й намагалися — зовсім безуспішно — створювати суперечності між старшинами й стрільцями (справа джурів, старшинських харчівень), але супроти досить небезпечного й зовсім поприховуваного ставлення стрільців до них, на фронті вони вже не показувалися. З сусідніми большевицькими частинами контакту було мало (часом тільки передавали літературу й казали, що й Христос, мовляв, був комуністом). Чимало було з ними клопоту, бо часто трудно було найти їх на наших крилах, і нам симим доводилося забезпечувати себе кінними стежами. В наслідок такого сусідства на самий Великдень поляки глибоко вклинилися в наш фронт, що його наші частини з власними втратами і ще більшими втратами з боку поляків залатали. Тоді ми хоронили поляглих стрільців з церковними й національними корогвами по-християнському; потім насипали могилу разом з волинськими селянами. Перед Великоднем уся бриґада говіла. Полкові духовники ввесь час були з нами; ми, жартуючи, звали їх учителями моральности.