Розділ «Вояцькі біографії»

До середини грудня 1917 року служив він у війську Центральної Ради чотовим 1-го кінного полку. Отримавши відпустку, поїхав додому святкувати Різдво. А тут на Україну посунули червоні москалі, підняли голови і місцеві більшовики.

21 грудня в Єлисаветграді було здійснено переворот — проголошено так звану нову Раду робітничих депутатів, де домінували національні меншини радикальних лівих поглядів. До президії Ради увійшли люди, до України неприхильні: Паволоцький, Шканд, Гуляницький і Теличко. Членами виконавчого комітету стали Чернишев, Скульський, Дьячков, Ніколаєв, Ягода, Могилевський, Велоконь, Гессен, Гремлюк, Федоров, Спренжен, Рибальченко, Кочерещенко, Щерба и Збешинський. 19 січня до складу революційного комітету ввели ще й Гілева, Шинделя, Цукунфта, а з ними і Компанійця.[493]

Рада вирішила формувати Красну гвардію. Виконавчий комітет Ради вже 18 січня 1918 року було перетворено на Військово-революційний комітет, який і оголосив совєтську владу в Єлисаветградському повіті.

Спокійно дивитися, як ворохоблять радикальні меншини на рідній землі, хорунжий Дроботковський не міг. Тож взявся формувати партизанський загін. Напевно, Юрій був не один такий сміливий, бо вороги мусили визнати, що «головна небезпека для Ревкому йшла з боку гайдамаків, які енергійно готувалися до збройного виступу і арешту більшовицького Ревкому. Гайдамаки були досить добре організовані та озброєні».[494]

26 січня більшовики сформували штаб Червоної гвардії. Вночі на вулицях повітового центру з’явилися військові патрулі ворохобників. Москалі не приховували, що «Революционный Комитет готовился к разоружению украинцев».[495] Спільно зі збільшовиченим 657-м Прутським полком, який прибув 28 січня на станцію Єлисаветград, москалі пішли у наступ. А 29 січня до них приєдналися загони анархістки Марусі Никифорової. Хоч гайдамаки і вступили у бій, та перемога того дня була на боці ворога.

Очевидно, в цих боях брав участь і Юрій Дроботковський, бо він пізніше зазначав, що бився на Єлисаветградщині не тільки з більшовиками, а й з анархістами.[496]

Але недовго червоні розбійничали в Єлисаветградському повіті. В останніх числах лютого командувач більшовицького фронту Володимир Антонов-Овсєєнко телеграмою наказав Єлисаветградському ревкому та виконкому евакуюватися в Полтаву, бо німецькі війська, які прийшли в Україну як союзники Центральної Ради, вже зайняли Голту… Єлисаветградські більшовики так шпарко тікали, що опинились аж у Харкові, а тоді й у Таганрозі, звідки виїхали до Москви.

Німецькі ж війська увійшли в Єлисаветград 8 березня…

Під час гетьманату Дроботковський брав участь в українській підпільній організації. Співпрацював із представником Директорії Вільчинським. На його завдання вів розвідку «проти німців і гетьмана, оскільки мав доступ в ці контрреволюційні кола». Брав і участь у боях проти німецьких частин, що здійснювали по селах каральні операції. Невдовзі молодий хорунжий переїхав до Києва, а тоді до Одеси.[497] Батькові ж 80 десятин землі у Нечаївській волості 1918 року, коли існувала приватна власність на землю, віддав селянам.[498]

Після падіння гетьмана Юрій отримав призначення на голову кавалерійської ремонтної комісії — мабуть, сам напросився. Та влада Директорії протрималася в Єлисаветграді недовго — вже 5 лютого 1919 року українські частини під ударами червоних змушені були залишити місто. Помандрував на південь і Юрій Дроботковський. Він шукав українське військо, котре, за чутками, було десь на лінії Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. У дорозі зустрівся з частинами Матвія Григор’єва, який під червоними прапорами йшов бити Антанту, що висадила в українських південних портах французькі, грецькі та польські десанти. Хорунжий Дроботковський приєднався до Григор’єва. У його війську командував сотнею.[499] Брав участь у тяжких боях за Одесу.

6 квітня Матвій Григор’єв на білому коні в’їхав в Одесу. Слідом за ним увійшла більшовицька влада з її чрезвичайками. Це, напевно, і стало причиною, що Дроботковський покинув григор’євське військо, яке, виганяючи з української землі одного окупанта, простеляло дорогу іншому.

Дроботковський не полишав надії знайти Армію УНР. Але її і слід прохолонув. Тоді він вирішив перейти румунський кордон, бо чув, що саме на територію Румунії перебазувався Запорозький корпус. Для цього прибився до російських частин, з котрими відступив на Тирасполь. Але цих до Румунії не пустили. Тоді він зголосився в польський 6-й уланський полк, з яким і перейшов кордон. За тиждень чи два «кадет-аспірант 6-го уланського полку Дроботковський» нишком залишив польську частину. Якийсь час жив у Кишиневі. Працював в українській місії в Румунії старшиною для доручень. З нею виїхав невдовзі в Галичину. Тут і розшукав українську армію. Був приділений до штабу Запорозького корпусу, де отримав призначення очолити охоронну сотню при 8-й Запорозькій дивізії. З нею і брав участь у боях.

«Згодом в м. Кременці, — згадував Юрій, — я поступив в інтендантство 8-ї дивізії, звідки перейшов до штабу артилерійської бригади…» Спочатку виконував обов’язки ад’ютанта командира, потім отримав призначення на посаду начальника зв’язку. «Але оскільки самої бригади не існувало… я, як людина ідейна, кинув службу».[500]

«У той час, — згадував він, — у мене почався внутрішній розлад, я бачив, що уряд УНР далекий від народу, як і поміщики. У більшовиків я побачив чисто народний рух, але не бачив національного. Мені здавалось, що комуністи йдуть проти національно-українських переконань».[501] За власним визнанням, Юрій «був ворогом совєтської влади як влади інтернаціональної».[502]

Влітку 1919 року він взяв участь у поході об’єднаних українських армій на Київ, окупований червоними москалями. «В 1919 р. під час наступу на Росію служив начальником зв’язку в 8-й артилерійській бригаді УНР, після заняття Києва був у таборах військовополонених у Денікіна, поки не втік з полону…»[503]

Якийсь час Юрій служив у отамана Ілька Струка, відділ якого від вересня 1919-го до початку 1920 року перебував у складі Добровольчої армії. «При білих» служив у заводській стайні. Невдовзі з «грабармії» Дроботковський втік, і не сам. Разом із 12 товаришами захопили два паротяги і дві броньовані «площадки». Неподалік Знам’янки Юрій залишив бронепотяги, а людей розпустив.[504] Сам же, швидше за все, помандрував до Холодного Яру, де панував Василь Чучупак і денікінської влади не було. Тут він, досвідчений кавалерист, очолив кінну сотню полку гайдамаків Холодного Яру. Як належить у лісовому житті, його «перехрестили», давши йому нове ім’я — Андрій Чорнота.

У Холодному Яру невдовзі, у лютому 1920 року, і зійшлася його стежка з доріжкою старшини Армії УНР Юрія Городянина-Лісовського — в майбутньому письменника Горліса-Горського, автора роману «Холодний Яр». Сталося це в Мотриному монастирі. Ось як про це писав Юрій Городянин-Лісовський: «Після черниці до келії зайшов стрункий, але з ведмежими плечима козак, одягнений у кубанський козацький кожух, у татарській смушевій шапці, з повним набором оправленої в срібло кавказької зброї на поясі. Голена голова, горбатий ніс і темна шкіра робили з нього справжнього чеченця. Глянувши на його суворе, нахмурене обличчя, я відразу здогадався, що це Чорнота…

Не привітавшись, сів навпроти мене… Я почувався якось незручно під його поглядом. Такий погляд буває хіба у мисливця, що вистежує небезпечного звіра.

Він глянув на срібне руків’я моєї шаблі.

— Містріханівський клинок? Добра сталь… Трохи затвердо загартована, зламатися може.