Розділ «Вояцькі біографії»

Оповідав потім дозорець, що сам комендант Київської ГПУ Ріхтер повідрубував їм голови сокирою. Вночі вивезли всіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі, чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ҐПУ закопує…

Розпитую Фіму Салганіка, як виглядав «похмурий». Нема сумніву… Чорнота. Вічна пам’ять, побратиме!»[479]

Часто розгадка, здавалося б, складної проблеми, у нас перед очима. Треба тільки бути уважнішим… У післямові до другого тому «Холодного Яру», який вийшов 1961 року, Юрій Горліс-Горський помістив критичну заувагу холодноярця Пилипа Постоленка до першого тому.

«Пан Постоленко зазначає в листі, — писав Юрій Горліс-Горський, — що я «чиню кривду», бо одних, як, наприклад, Чорноту, з яким він разом «бурлачив», — (я роблю) «аж занадто героями», а про інших нічого не згадую. Якщо не помиляюся, (пан Постоленко) має на думці тих, що їх при мені в Холодному Яру вже не було: чи то загинули, чи силою обставин потрапили в інші осередки Визвольної боротьби. Не згадую, бо мало або й таки нічого про них не знаю».[480]

Як гарно, що Пилип Постоленко наважився покритикувати автора роману «Холодний Яр», — тим самим холодноярець Постоленко розвіяв мої сумніви! Був-таки Чорнота! Не вигаданий це герой, а справжній.

А в документах він фігурував, напевно, під іншим іменем. Можливо, під своїм власним. А може, й під іншим псевдонімом — адже не секрет, що підпільники, щоб заплутати чекістів, мали по кілька вигаданих імен. Наприклад, Кость Пестушко, очоливши Степову дивізію, взяв собі псевдо Степовий, а згодом змінив його на Блакитний. Напевно, не один читач чи дослідник вважав, що це різні люди — Пестушко, Степовий і Блакитний, — хоч була це одна людина… І все ж таки, яке справжнє прізвище Чорноти?

У романі «Холодний Яр» свідок Фіма Салганік стверджує, що Чорнота і Загородній, усвідомлюючи безвихідне становище, поцілувались на прощання і застрелили один одного, а у спогаді, опублікованому в «Літописі Червоної Калини»,[481] Горліс-Горський, описуючи ту ж саму подію, вже пише, що один одному в серце вистрелили Загородній і Добротковський. Виходить, що Чорнота і Добротковський — одна й та ж людина.

У списку вбитих 9 лютого 1923 року є два повстанці з подібним прізвищем: під № 26 значиться Добровольський Олексій Трохимович, а під № 32 — Дробатковський Юрій Володимирович. То кого ж мав на увазі Юрій Горліс-Горський — Юрія Дробатковського (Дроботковського) чи Олексія Добровольського?

З кримінальної справи Олексія Трохимовича Добровольського, «казака банды Зализняка» (Мефодія Голика-Залізняка), довідуємося, що Олексій народився 17 березня 1899 року. Закінчив однокласне земське училище. Був прописаний у Єлисаветградській волості Єлисаветградського повіту. Спочатку воював у загоні Пилипа Хмари. Арештований у Звенигородці 29 вересня 1922 року.[482]

А Юрій Дроботковський (Дробатковський) народився 30 червня 1896 року в дворянській родині на хуторі Татьянівка Нечаївської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область).[483] Його матір’ю була Аделаїда Генріхівна — «саксонская подданная».[484]

З роману Юрій Горліса-Горського Чорнота постає як високоосвічена людина, яка читає твори Канта, Ренана, Вольтера, Толстого, Руссо, Шекспіра, Маркса і Енгельса, Лассаля…[485] Сумнівів практично не лишається: під псевдонімом Чорнота у Холодному Яру діяв Юрій Дроботковський. Слід й зазначити, що в його кримінальній справі чекісти поруч із прізвищем Дроботковський не раз пишуть і Добротковський (саме це прізвище подав і Юрій Горліс-Горський у «Літописі Червоної Калини»). Нерідко пишуть чекісти це прізвище на російський манер — Добратковський. Ось приклад (зі Зведення № 7 кримінальної справи): «…Назначил Добратковского временно начальником района…»[486]

Перед тим як розповісти про життєвий шлях цієї неабиякої людини — підпільника, розвідника і повстанця, зауважу, що, гортаючи сторінки кримінальної справи Дроботковського, звертаєш увагу на його неймовірну здатність перевтілюватися — то на денікінця, то на червоноармійця, а то і на польського вояка… Неозброєним оком видно і нестримну тягу Юрія до коней. «Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, — казав він, — то це означає, що він добрий чоловік…»[487]

Українське національне почуття у Юрія виплекав батько Володимир Олександрович. Але він рано помер і син «залишився без політичного керівника».[488] Родичі ж по материнській лінії були прихильниками «єдіной-нєдєлімой». Вони цькували юнака. Його називали «мужиком» і «хамом». Зривали з нього українську національну стрічку.

Юрій відповідав їм ненавистю. «Українське національне почуття, — згадував він, — у мене було дуже велике, яке доходило інколи до хворобливого стану. Це почуття підігрівалося оточуючим суспільством і родичами. Особи, які оточували мене… належали до монархістів-поміщиків, які визнавали тільки «єдіную-нєдєлімую»… Я боровся весь час з «общєством», в якому народився, але яке ненавидів. В результаті я потрапив в Українську армію…»[489]

У Юрія були сестра Тетяна і старший на рік брат Павло. Можливо, і з ними у нього виникали непорозуміння, принаймні відомо, що у роки Визвольної війни Павло став червоним командиром (працював в Одеському губернському військкоматі).[490]

Закінчивши сім класів реальної школи, Юрій вступив до Єлисаветградського училища, пізніше був вільним слухачем Київського комерційного інституту.[491] Він із дитинства любив коней. Тож вже в юнацькі роки зайнявся кіннозаводством.

На третій рік Світової війни Дроботковський пішов до війська. Звісно, виявив бажання служити у кінноті. Потрапив до 12-ї кавалерійської дивізії, а саме: до 12-го Охтирського гусарського полку генерала Дениса Давидова «вольноопределяющимся». Його частина була приписана до Меджибізького замку на Поділлі. До 4 березня 1917 року мала назву — 12-й гусарський Охтирський Її Імператорської Високості великої княгині Ольги Олександрівни полк. Проходив службу Дроботковський і у 8-му запасному кінному полку…

Юрій Горліс-Горський у романі «Холодний Яр» теж писав, що Андрій Чорнота під час Першої світової служив у кінних частинах, але, щоправда, в інших. «Зближує нас те, — зазначав Горліс-Горський, — що, як виявилося, ми обидва почали військову службу в кавказькій кавалерії під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея і обидва хапнули магометанської воєнної етики».[492] Мова йде про Гвардійський кавалерійський корпус, яким від квітня 1916-го до квітня 1917 року командував генерал від кавалерії хан Г. Нахічеванський…

Українську діяльність Юрій Дроботковський почав у єлисаветградській «Просвіті» після Лютневої революції (був членом її Ради). Невдовзі відгукнувся на заклик Тимчасового уряду і знову пішов у російське військо — може, щоб підвищити кваліфікацію, а може, як і багато інших українців, повірив у російську демократію та її брехливі гасла. Служив у Кримському кінному полку. Від ескадрону Юрія вибрали в полковий комітет, поклавши на нього обов’язки «письмоводителя».

Працював писарем до вересня 1917 року. Коли почув, що формується українське військо, недовго думаючи, гайнув до нього. Саме тут його негативні почуття до російських «єдінонєдєлімщіков» набрали осмисленості й сили.